«І де цей горб узявся на мою голову?» – подумав швець.

Аж ось прийшов на ярмарок, людей побачив, з цим погомонів, з тим пожартував, – та й за свій горб забув. Черевики хутко попродав, накупив додому всіляких гостинців, поскладав у торбу, закинув на плечі та й рушив додому. Іде шляхом, а торба з гостинцями звисає з горба й товче його по спині.

«Усе-таки цей горб страх заважає», – знов подумав швець.

Тим часом уже посутеніло, а додому ще було неблизько. Надумав швець звернути до лісу й піти навпростець. Поки йшов лісом, надворі геть смеркло. Добре, що хоч місяць зійшов і видно було, кудою йти. Коли це зирк подорожній на пеньок, – а на ньому сидить… хто б ви думали? Лісова фея! Та така манюсінька-манюсінька. Сидить і чогось плаче.

– Чому ти плачеш? – питає швець.

– Бо мені самій нудно, – відказує фея.

– Нудно?! А ось я ніколи не нудьгую. Зараз я тебе розважу піснею. Послухай-но:

Фея враз утерла сльози й усміхнулась.

– Це ще не вся пісня, – промовив швець. – Слухай далі:

– То пошийте й мені черевички! – вигукнула фея.

– Будь ласка, це я залюбки! – відповів швець.

Він вирвав два листочки подорожника, попроколював у них дірочки замість шила сосновою шпилькою і позшивав їх замість дратви прожилкам торішнього листя. Феї закортіло приміряти один черевичок і… вона пірнула нього з головою.

Глянув швець – а фея десь ділася.

– Ой! – пискнув голосочок із лівого черевичка. – Вони на мене трішечки завеликі.

Тоді швець вирвав два листочки конюшини і пошив з них черевички якраз на феїну ніжку. Тільки-но вона взулась у них, а швець знов заспівав свою пісеньку, як фея пішла в танок.

Цілісіньку ніч протанцювали в лісі фея і швець. А коли благословилося на світ, фея сказала:

– Оце вже я натанцювалась досхочу! Ви мене так гарно розважили, як ніхто й ніколи. Скажіть, що вам за це дати?

– Гм, що дати? – здивувався швець. – Мені нічого не треба.

Подумавши якусь мить, він запитав:

– А взяти щось у мене ти не можеш? Я з радістю віддав би свій горб.

– О, та це простісінько! – сказала фея.

Вона вистрибнула на пеньок і торкнулася своєю чарівною паличкою до шевцевого горба. І враз той горб хтозна-де й дівся!

– Краснесенько тобі дякую, люба маленька феє! – вигукнув швець, поцілував фею і рушив додому.

Тільки-но він зайшов у село, як йому зустрілася стара лиха сусідка. В неї теж був горб, але не ззаду, як у шевця, а спереду. Угледіла вона шевця – й витріщила від подиву і заздрощів очі.

– Дива, кумцю! Ніби це й ви, і не ви! І де ж це ваш горб дівся?

Швець розповів бабі все чисто, як було.

Насилу діждалася стара ночі та й побігла на те місце в ліс.

– От добре, що ви прийшли! – вигукнула фея, побачивши бабу. – Мені нема з ким сьогодні потанцювати.

– Аякже, зараз роззуюся! – злісно буркнула стара.

– А швець зі мною танцював, – сказала фея. – Ну, як не хочете танцювати, то хоч заспіваймо якусь пісеньку!

– Де ж пак, нема мені чого робити! – пробубоніла баба.

– А швець зі мною співав, – сказала фея.

– Твій швець таке саме ледащо, як і ти! Вам аби танцювати та співати. Ти он краще діло роби! Де твоя чарівна паличка?

– Ну гаразд, – сказала фея. – Але щоб ви знали: моя паличка може тільки один раз дати щось або один раз щось узяти. То що вам – дати чи взяти?

«Скажу – взяти», – подумала баба. Проте була вона така жадібна, як ніхто інший у селі. Тому й незчулася як сказала:

– Та ні, дати! Дати!

– Ну, коли так, то беріть! – посміхнулася фея.

Вона вистрибнула на пеньок і доторкнулася до бабиної спини чарівною паличкою. І вмить у старої ззаду виріс горб!

Хоч як вона верещала, хоч як лаялася, – нічогісінько їй не зарадило.

Так довіку й лишилися у старої два горби – один спереду, а другий іззаду.

Були собі колись дві сестри. Одну звали Анна-Марія, а другу – Вітторія. В Анни-Марії чоловік був крамарем, а у Вітторії – вуглярем. А всім добре відомо, що, звичайно, дерево носити й вугілля з нього випалювати – зовсім не те, що в крамниці торгувати, грішми кишеню набивати. Вугляр працював багато, а заробляв мало. В його маленькій хатині, що стояла на узліссі, ніколи не було сумно. Вугляр увечері лягав, а вранці вставав із піснею. Та ще й не все з тією самою, а щоразу з іншою. Звідкіля він тільки брав їх! І всі діти у дружини вугляра, Вітторії, – а їх було дві дівчинки й три хлопчики, – росли все червоновиді й слухняні.

У крамаревої ж дружини, Анни-Марії. був син-одинак, та й той вередливий, плаксивий і злий. Як уже йому та мати догоджала, як вже його панькала, а він тільки худ та блід від люті. Тому багата Анна-Марія стала заздрити бідній Вітторії.

Аж ось у той край, де жили сестри, навідалися лихі гості – люта пошесть, а за нею й смерть. Не минули вони й осель вугляра та крамаря. Одного дня сестри виходили заміж, одного дня й повдовіли.

Зосталася Вітторія з п’ятьма дрібненькими дітьми. Палити вугілля – не жіноче діло, а якоїсь іншої роботи все не траплялося. Тоді й надумала Вітторія просити допомоги в рідної сестри Анни-Марії.

– Допоможи мені чим-небудь, сестро, – стала благати Вітторія. – Дай хоч трохи хліба моїм голодним дітям.

– Де ви взялися, дармоїди, на мою голову! – крикнула Анна-Марія. – Спершу поприбирай у мене в домі, вичисти в хліві, нагодуй і напій худобу, обсапай город, а тоді будеш просити.

Вітторія прибрала їй у домі, вичистила в хліві, попорала корів, подоїла їх, весь бур’ян у городі виполола, тоді зайшла до будинку.

– А тепер ще спечи хліб, – наказала Анна-Марія.

Коли хліб витягли з печі, то сестра Анна-Марія узяла найменше хлібеня та й подала його своїй сестрі Вітторії.

– Можеш приходити ще й завтра, – сказала, виряджаючи Вітторію, Анна-Марія. А нишком подумала: «Стривай-но, поділиш таке хлібеня на п’ятьох, то недовго вони в тебе будуть отакі червонощокі».

Прийшла Вітторія на другий день, а лиха сестра Анна-Марія позагадувала їй ще більше роботи, ніж учора. А дала за все Вітторії ще менше хлібеня. І вирішила тоді Вітторія сестру перехитрити. Замісивши в багачки хліб, вона не помила рук, а, прийшовши додому, позшкрібала з них прилипле тісто й борошно у казанець, що кипів на вогні. Тож діти мали до шматочка хліба ще ріденьку, але смачну затірку і полягали спати майже не голодні.

Так робила Вітторія щоразу, коли замішувала тісто на хліб, тому щічки в її дітей все були рожеві.

Якось Вітторія сиділа в сестри на подвір’ї і молола в жорнах зерно. Коли бачить – у ворота заходить старий жебрак.

– Дайте, добра жіночко, шматочок хліба, – попросив старий. – За цілісінький день я рісочки в роті не мав.

– Нагодувала б я вас, чоловіче добрий, та я тут не господиня. Ідіть попросіть у моєї сестри.

Почула це Анна-Марія, вибігла з хати та як накинеться на бідолашного жебрака:

– Іди звідси геть, старцюго, бо зараз собаку нацькую!

За Анною-Марією вибіг її синок. Він нахапав камінців під ногами та й ну жбурляти ними на старого.

Дідусь повернувся, щоб іти, а Вітторія шепнула йому:

– Чекайте мене ввечері на роздоріжжі коло великих олив.

Упоралась вона з роботою в сестри й пішла додому. На камені біля олив її справді чекав старець. Вітторія дістала з кошика загорнуте в хустину хлібеня, розломила його на шість рівних шматочків і віддала один старцеві.