Була собі одна жінка і мала рідну дочку та пасербицю. Дочку свою мати жаліла й пестила, а пасербицю змушувала тяжко працювати без просвітку.
От послала вона якось пасербицю нарвати в полі петрових батогів. Шукала їх дівчина, шукала і раптом натрапила на велику головку кучерявої капусти. Взяла її обома руками за качан, тягла, тягла – насилу вирвала. Дивиться, а там, де росла капустина, видно льох із східцями. От дівчина пішла й пішла тими східцями і раптом опинилася в якійсь хатині, а там було повно котенят. І диво: кожне котеня свою роботу робить: те білизну пере, а те воду носить, це шиє, а те посуд миє, а он оте тісто місить. Дівчина попросила в одного котенятка віничок і замела в хатині, другому білизну попрати допомогла, третьому відро з криниці витягла, четвертому хліб у піч посадила.
Опівдні прийшла додому кицька-мати і дзеленькнула в дзвіночок:
Дзілінь-бом, дзілінь-бом!
Нум до мене всі гуртом!
Хто працював – обідати буде,
Хто лінувавсь – голодний побуде!
Котенята відповіли:
– Ми всі працювали, мамо, а найбільше працювала оця дівчина.
– От і добре, – сказала їй кицька, – сідай з нами обідати.
Посідали всі до столу, і дівчина сіла поміж котенятами.
Кицька-мати дала гості м’яса, макаронів і смажене курча, а своїм діткам насипала тільки вареної квасолі. Побачила дівчина, якими ласими очима поглядають котенята на її тарілку з пахучою стравою, і поділила свою страву з ними. Коли всі пообідали, дівчина хутенько поприбирала зі столу, перемила посуд, позамітала в хатині – дала всюди лад. А тоді сказала:
– Дякую вам, синьйоро кицько, за все, тепер мені вже треба йти, бо мачуха сваритиме.
А кицька й каже:
– Стривай, дочко, я хочу тобі щось подарувати.
Завела вона дівчину в комору, а там в одному кутку лежить багате вбрання: шовкові сукні та атласні черевички, а в другому – домоткані спідниці, кофти, фартухи, ситцеві хустки та незграбні шкарбани з сириці.
– Вибирай, що тобі до вподоби, – запросила кицька.
Бідна дівчина завжди ходила боса і в ганчір’ї, тому й прохання її було скромне.
– Дайте мені, – каже, – домоткану сукню, черевики з сириці та просту хустину запинатися.
– Ні, – сказала кицька, – ти пожаліла моїх дітей, і за це я тобі подарую щось вартіше.
Вона взяла найгарнішу сукню, найдорожчу хустку, черевички з тоненького хрому і сказала:
– Ти це заслужила – одягайся і взувайся. А як вийдеш звідси, – підійди до стінки нашої хатини, встроми пальці в дірочки, тоді витягни й поглянь угору.
От дівчина вийшла, підійшла до стіни, встромила в дірочки пальці, тоді витягла – а на них персні виблискують, один від одного кращий. Звела голову – а їй на чоло впала ясна зірка. Прийшла пасербиця додому така прибрана, мов наречена.
Глянула на неї вражена мачуха та й питає:
– Звідки це в тебе взялися такі дорогі речі?
– Ой мамо, потрапила я ненароком до кицьки в оселю, допомогла котенятам дещо поробити – от вони й обдарували мене всім цим. – І розповіла все, як було.
Закортіло мачусі й свою рідну дочку по такі подарунки послати.
– Вставай, вставай, доню, та йди, – будить мати дівку вранці. – Он бачиш, яке багатство принесла сестра, то й ти собі таке придбаєш.
– Не хочу я вдосвіта вставати, – відказує дочка-ледащиця. – Нікуди я не піду! Надворі холодно, краще погріюсь коло грубки.
Але мати палицею виштурхала її з дому. Тоді ледарка попленталася полем, натрапила на ту саму кучеряву капустину, вирвала її і зійшла східцями до кицьки в хатку. Перше котеня, яке зустріла, – смикнула за хвіст, друге за вухо потягла, третьому вуса відірвала, четвертому голку поламала, п’ятому відро в криницю вкинула.
Цілий ранок вона тільки заважала всім, і бідолашні котенята жалібно нявчали.
Опівдні прийшла кицька-мати і дзеленькнула в дзвіночок:
Дзілінь-бом, дзілінь-бом!
Нум до мене всі гуртом!
Хто працював – обідати буде,
Хто лінувавсь – голодний побуде!
– Мамусю, – сказали котенята, – ми хотіли працювати, але оця дівчина нас за хвости тягала, мучила й нічого не давала зробити!
– Он як! – сказала кицька-мати. – Ну, сідайте всі до столу.
Дівчині вона дала ячного коржика, намоченого в оцті, а кожному котеняті насипала макаронів із м’ясом. Побачила це дівчина та й заходилася в котенят м’ясо з макаронами з тарілок забирати. А коли повставали з-за столу – як і в себе вдома, – навіть не подумала посуд прибрати, а не те що перемити. Одначе зразу сказала:
– А тепер дай мені, кицько, такі подарунки, як моїй сестрі.
Кицька завела її в комору й запитала, що б вона бажала собі взяти.
– Хочу оцю найкращу сукню! Оці черевички на найвищих підборах!
– До цього тобі зась, – відповіла їй кицька. – Бери оту буденну спідницю та оті стоптані шкарбани.
Потім кицька накинула дівчині на плечі драну хустку й випровадила за двері.
Прийшла дівчина додому в дранті, як опудало. Побачила це мати і вмерла від злості.
А невдовзі померла й дочка, бо працювати вона не хотіла, а без матері не вміла для себе навіть юшки зварити.
Добра й працьовита пасербиця побралася з гарним хлопцем і жила на світі довго й щасливо.
«Оце тобі сім!»
Мала одна жінка дочку, велику на зріст і ласу попоїсти. Коли мати давала їй супу, вона виїдала його полумисок за полумиском і просила ще й ще. А мати насипала їй і, насипаючи, все промовляла: «Три… чотири… п’ять…»
Коли ж доходило до сьомого полумиска, мати давала дочці добрячого штурхана й вигукувала:
– Оце тобі сім!
Якось ішов недалечко багатий юнак. Побачив він у вікно, як мати штурхала свою гарну дочку, приказуючи: «А оце тобі сім, а оце тобі сім!..» Дуже припала йому до вподоби дівчина-красуня. Зайшов він до їхньої господи та й питає:
– Сім? Чого сім?..
Матері сором було признатися, що дочка так багато їсть, і вона сказала:
– Сім?.. Сім веретен прядива. Вона в мене така працьовита, що невдовзі й овець їй не вистачить. Сьогодні напряла вже сім веретен, і все їй мало! Довелося її покарати. Нехай хоч спочине.
– Коли так, – сказав той перехожий, – то віддайте її мені за дружину. Але я спершу побачу, чи то й справді вона така працьовита.
Відвіз він дівчину до себе і поселив у кімнаті, повній кужелю.
– Я капітан, – сказав юнак, – і вирушаю в далеку плавбу. Якщо, поки я вернуся, ти перепрядеш весь оцей кужіль, то справимо весілля.
Крім кужелю, капітан залишив у кімнаті ще дорогі сукні та коштовності, бо він був дуже багатий.
– Як поберемося, все оце стане твоїм, – сказав він дівчині, прощаючись. Заблищали у дівчини очі, як побачила вона пишне вбрання. Їй ніколи таке й не снилося. Приміряла одну сукню, почепила на себе коштовності та як глянула в дзеркало, аж заспівала з радощів: вона доти й не думала, що така вродлива. Приміряла другу, дивиться – ще краща вона, ще чарівніша… А за кужіль зовсім забула. Отак щодня милувалась дівчина своєю вродою, не могла надивитись, натішитись…
А час минав. Ось уже чекають капітана з подорожі. Зажурилася дівчина – ніколи їй не бути дружиною капітана – й стала гірко плакати.
Коли це через вікно в кімнату влетів оберемок якогось лахміття і впав дівчині до ніг, а з нього стала старезна бабуся з предовгими віями.
– Не бійся мене, – каже вона дівчині, – я прийшла тобі допомогти:
я прястиму, а ти змотуй нитки на веретено.