– Навіщо нам такий тягар волікти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.

Підходять вони до моря й бачать – прив’язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

– Нумо лиш у човен та попливімо до Сардинії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.

– Згода, попливімо до Сардинії! – підхопили всі брати. Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.

– Доведеться комусь із вас, – каже братам Анджело, – ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.

– Е, ні! – верескнув Лоренцо. – Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

– Аякже! – відказав Анджело. – Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческо?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море. Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі. А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола – скрізь м’яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері – холодна й кришталево чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.

Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.

Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.

Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті, прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина? Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі наввипередки з вітром чи танцюй!

– Хто ж це за чарівник повернув мені здоров’я?! – вигукнув хлопець. У цю мить фея і постала перед ним: коси – ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки – мов ніжні пелюстки квіточок шипшини.

– Чому ж ти не дякуєш мені? – весело всміхаючись, мовила фея. Та юнак від подиву не міг і слова вимовити.

– Слухай, Франческо! Я – фея Кренського озера. І я вирішила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося – твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань.

Аж тепер Франческо отямився й сказав:

– Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив її.

– Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне, – промовила, усміхаючись, фея.

Тоді Франческо сказав:

– Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю з’являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу.

Фея махнула паличкою. І враз велика торба й замашний кийок упали Франческо до ніг! А чарівна фея сказала:

– Той, хто володіє цією чарівною торбиною та цим кийком, може наробити людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческо, щоб мені не довелося жалкувати про мої тобі дарунки.

Мовила це фея і зникла – мов розтанула…

А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок під руку та й пішов собі далі. Щоправда, перед тим, як рушати в дорогу, він добряче-таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож іде собі радісний Франческо лісом і наспівує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лісі.

На порозі там сидів і плакав малий хлопчик. Франческо йому й каже так безжурно:

– Агей, ти, плаксію! Чи не годі вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося?

– Мій тато – дроворуб, – відказав йому хлопчик. – Він усіх нас, усю родину годує. А сьогодні він упав з дерева й вибив собі руку. Я бігав до міста по лікаря, а лікар не схотів прийти, бо в нас нема чим йому заплатити. – І заплакав ще дужче.

– Цить, не плач! – мовив спокійно Франческо. – Зараз я допоможу твоєму батькові.

– А ви лікар? – запитав хлопчик.

– Ні, сам я не лікар, – відповів Франческо. – Але можу так зробити, щоб він зараз-таки прибув сюди. Як там його звати?

– Панкраціо, – відповів здивований хлопчик.

– От і гаразд! – сказав Франческо і широко розкрив торбу. – Агей, лікарю Панкраціо, гайда в торбу!

Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось ніби зашуміло й захурчало. Аж раптом – бух! – і вже лікар у торбині!

Та й важкенький, нівроку йому, – так і зігнув Франческо до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса.

Бухнувся лікар об землю та як закричить:

– Я, – каже, – знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що!

– А, то це такий з вас лікар, синьйоре Ігнаціо Панкраціо! – обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав. – Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо, до праці, кийочку!

Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир!

– Ой, годі-бо, я вже вилікувався! – заволав із торби лікар. – Де той хворий? Ось ведіть мене до нього!

Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з нього справді неабиякий, – так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться – опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати. Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже:

– Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі.

– А хіба що? – питає здивований Франческо.

– Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись, – каже господиня. – Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець, – бодай би він згинув! – та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли. Світу не бачать – одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвісти! Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців із найповажніших родин як у воду впали!

– Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене, – сказав Франческо, а сам собі подумав: «У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок». – А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді.

Уранці Франческо попросив у своєї торбини сто тисяч скудо – старовинних монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо, вельми славетна і щедра людина. Опівдні до кімнати Франческо в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою химерного чолов’ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір’їною, натягнутому аж на вуха.

– Синьйоре Санто Франческо, – мовив непроханий гість. – Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця.

– Сказати правду, – відповів Франческо, – я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!