– До вас направила Таня. Тетяна, з приймальні…

– Та знаю я Таньку дуже добре. – Чотар думав про свій інтерес, ні на що більше не відволікаючись. – Вона в мене вугрів копчених бере, буває. Знаєте, які у нас тут вугрі, на Шацьких озерах? Цимес! – він чмокнув губами. – Я серйозно, рибу маю забрати в кількох місцях. Своєї коптильні нема, та й морочитися… Ну його. У мене ж клієнти, замовлення. Бізнес такий.

Тим часом із душу вийшов старий гімнаст, на ходу обтираючись рушником.

– Машину знайшов, Вадько, не інакше? – гукнув.

– Домовляюся, Назаре, домовляюся.

– Давай.

Спортсмен зник у будинку. Їхні стосунки виглядали Ользі чим далі, тим дивнішими.

– Батько ваш?

– Угадали. Бачте, який живчик. А на мене каже – не в корінь пішов.

– Чого ж так?

– Буває, – схоже, це було улюблене слівце Чотаря. – То їдемо?

– Якщо інакше не вийде поговорити – гайда.

Ольга думала – чоловік перевдягнеться. Але Вадим Чотар лише підтягнув обрізані джинси, узяв велику картату сумку, яка валялася біля ґанку, і закульгав до хвіртки.

Він загнав Барву в глухий кут.

Тепер не уявляла, з чого треба починати розмову. І взагалі не вкладалося в голові, як саме цей дивний, сивий у свої сорок з невеличким гаком кульгавий мужчина зможе стати їй у пригоді.

Або та пані Тетяна щось наплутала – або сама Ольга ще чогось не знає.

Чотар спершу керував, показуючи напрям.

Нагоди почати розмову все не випадало. Хтозна, майнуло в голові Ольги, раптом новий знайомий навмисне зволікає. Напевне зрозумів, чого від нього може хотіти жінка на «опелі», хоча б приблизно уявив. Тому й морочив голову своєю рибою.

Так вони перетнули місто з кінця в кінець, виїхали на околицю, зупинилися біля якоїсь непоказної хатинки, однієї з останніх на вулиці. Чотар попросив почекати, вийшов, й Ольга звернула увагу: сама потерпає від спеки, намагається бути в кондиціонованому авто якомога довше, а новий знайомий на пекло за бортом не зважає. Точнісінько як спортивний тато. Час від часу Ольга навідувалася до тренажерного залу, іноді поновлювала ранковий біг підтюпцем. Та щойно починалася скажена спека, вона ставила фізкультуру на паузу. Додаткові фізичні навантаження при температурі плюс тридцять і вище не сприймалися її організмом. Навіть якщо виходила з прохолодної тренажерки, ще й після душу. Усе одно перевести подих до пуття не вдавалося.

Спека шкодила її самопочуттю.

Тож у таку погоду намагалася не робити різких рухів.

Звісно, зараз обставини помінялися, доведеться напружитись. А проте.

Чекала недовго. Чотар вийшов з-за хати разом із низеньким лисуватим дядьком, голим до пояса, у старих спортивках і гумових китайських капцях на босу ногу. Про що говорили, Ольга з машини не чула. Та бачила – чоловіки приязні, на прощання штурхнули один одного кулаком у плече. Щойно Чотар сів у машину, салон заповнив запах диму від свіжого копчення. Скосувавши на пакет, який кульгавий збирався покласти у свою сумку, Ольга гидливо скривила губи.

– Чого ви? Воняє? – простецьки запитав Чотар і підморгнув.

– У мене алергія на рибу в будь-якому вигляді. Яні передалося. До речі, це не така вже й рідкість.

– Ага. Я, наприклад, овочі їсти не можу, – Вадим застебнув сумку. – Хіба картоплю, ну, пару огірків, але з грядки. Роздуває одразу, – він погладив себе долонею по животу, й Ольга вкотре переконалася, що про делікатність і такт тут і не чули. – Тільки якщо у вас із дочкою спадкове, у мене чортзна-звідки. Не від Назара точно.

– Чому?

– Так він же м’яса не їсть, скільки я себе пам’ятаю. Гриби, риба, а найбільше овочі. І не п’є, – додав після паузи.

Пахнуло вже не так сильно, та все одно дратувало й навіть провокувало нудоту.

– А ви? – спитала лиш, аби підтримати розмову.

– Що я? А-а-а! – Чотар широко посміхнувся. – Грішний, грішний. Буває, – і тут же, без переходу, як заведено: – Вас як звати? Не запитав, заморочився.

– Ольга, – відповіла стримано й додала: – Іванівна.

– Слухайте, Ольго, – він пропустив по батькові повз вуха. – Пустіть мене за кермо.

– З якої радості?

– Я тут вам навігатором працюю. Ви ж поговорити про щось хочете? Коли я кермуватиму, балакати простіше, бо дорогу довкола знаю. А то скільки катаємося, тільки й командую: туди, сюди, назад, уперед.

Не хотілося віддавати кермо. Проте логіка залізна. Кивнула, мовчки вийшла з машини. Вадим посунувся на її місце, сіла на пасажирське. Щойно рушили, відразу взяла бика за роги:

– Пані Тетяна порадила вас як фахівця. Кращого в цих краях, – нічого такого секретарка шефа поліції не казала, та Ольга вирішила натиснути на його его. – Я шукаю свою доньку, Яну.

– Ту, у якої на рибу алергія?

Або Чотар знущався, або справді був ще простішим, ніж здавався.

– У мене одна донька. Їй двадцять два роки. Дівчина не п’є, не курить, місяць тому закінчила Могилянку. Філологія, германські мови.

– Забагато зайвої інформації.

Уперше за час спілкування Ольга вловила справді серйозні нотки. Чотар говорив, не дивлячись на неї, крутив кермо, спритно оминаючи дорожні ями.

– Чому зайвої?

– Якщо її здоровий спосіб життя або факультет, який закінчила, стосуються зникнення вашої Яни – тоді не зайва.

А так… Не має значення.

– Що ж має?

– Нічого. Тетяна неправильно вас спрямувала. Я не шукаю зниклих київських дівчат.

– Місцевих шукаєте?

– Ніяких не шукаю. Самі бачите, рибою торгую. Забираю її по приватних коптильнях. Потім по неї приїздять замовники. Може, спробуєте наших вугрів? Раптом сподобаються й алергія мине? Клин клином вибивають, буває.

Подумки Ольга повільно порахувала до десяти.

– Ви працювали в карному розшуку.

– Хіба це заважає торгувати копченою рибою?

– Ви якось знайшли викрадену дівчину. Доньку місцевого бізнесмена, прізвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на місці магазину хтось крутий хотів щось будувати.

Миронюк уперся, невдовзі зникла донька.

– Багато, бачу, ви знаєте.

– Не так, щоб дуже. Але достатньо. Це було два роки тому. У поліцію Миронюку ходити заборонили, та він і сам не довіряв їй. Зате добре знав вас, прийшов по допомогу. А ви знали тих, хто створив проблеми. І повернули дівчину. Неушкодженою.

– Їй мізинець відтяли, – мовив Чотар глухо. – Верхню фалангу.

– Щоб батько не думав довго.

– Кажете – неушкодженою.

– Могло бути гірше.

– Могло. Тільки все одно я дівчину не шукав аж так. Знав, до кого йти. Пішов. Домовився. Переконав.

– Ага. Розбили одному голову своєю ковінькою. Другому зламали ногу. У коліні.

– Перебільшення. З мене роблять супермена дарма.

– Ви справді не схожі на супермена.

– Отже, розмові кінець. Покатаю вас ще трошки, і йдіть з цим у поліцію.

– Вже була. Відшили.

– Ха! – тепер Чотар кинув на Ольгу швидкий гострий погляд. – Від зміни назви результат не міняється. Міліція відшивала при нагоді, поліція так само спускає на гальмах.

– Ви чим кращий? Зараз відшиваєте мене.

– Я не посадова особа. Пенсіонер. Ще й інвалід, – Вадим ляснув себе долонею по лівій нозі.

– Вам перебили ногу викрадачі доньки Миронюка, – вона говорила, дивлячись перед собою. – Вас викрали і катували, бо ви вийшли на їхній слід. Ваше вбивство не вирішувало їхніх проблем. Вас намагалися приборкати.

Чотар відповів не відразу.

– У Тетяни довгий язик, – мовив нарешті. – Зате ви розумієте тепер, чому я живу сам і далі житиму, хоч мені скоро сорок чотири. Не хочу лишати по собі вдову з сиротами. Оперативник, сищик, у нашому житті одна з найменш захищених професій.

– Хіба працівники органів почуваються так невпевнено?

– Якщо не вміють домовлятися – так. До вашого відома, в сорок років я пішов у відставку за інвалідністю. Капітаном.

– І?

Чотар зупинив машину, кивнув на будинок ліворуч – за ним починалося поле, далі виднілася зелена лісова стіна.