– Кинув вас? – уточнила Ольга, аби не мовчати.

– Залишив, отак правильно буде. Ви ж бачите самі, – Таміла обвела рукою довкола себе. – Тут рай земний, не перебільшую. І разом із цим глушина. Така розплата за можливість мешкати в раю. Не всі витримують. Як зовсім не стало роботи, чоловік зібрав речі й пішов. Син ще раніше виїхав, одразу після школи. Спершу університет, потім влаштувався в Польщі, має посвідку на проживання. Він знайшов себе, я рада. А чоловік… Ми не розлучалися. Хоча б тому, – тепер посмішка стала сумною, – що нема кому провести процедуру. Не буду ж я владою селищного голови сама розлучати його з собою. Але ми тут стоїмо на порозі… Може, зайдете?

– У кабінет? – Ольга кивнула на будівлю.

– Скажіть ще – в офіс, – Таміла коротко реготнула. – Ні, не люблю його. Казенний, вибивається з усього живого, що довкола.

– Ми як їхали – людей не помітили, – зауважив Чотар. – Навіщо їм вештатися селом? Усі вдома сидять. Роботи нема давно, тож кожен живе, з чого може. Ліс годує, сади, городи. І молоді в нас уже нема давно, самі старші люди лишилися. Вимремо рано чи пізно, не згадає ніхто.

– Песимістичний прогноз.

– У вас інший є? – парирувала Таміла. – Не все для нас утрачено, але треба, щоб це хоч хтось зрозумів. Тоді в Піщаному знову все оживе, як раніше, давно, за інших часів. Ходімо прогуляємося, поговоримо. Ви ж усе одно тут.

– Не для прогулянок, – знову встряла Ольга. – Я хочу знати, де моя донька.

– Я теж. Усе одно балакати будемо. Екскурсію заразом проведу.

– Ми тут не на екскурсії!

Ольга знову готова була вибухнути. Завбачливо ступила вбік, аби Чотар знову не схопив, не зупинив. Тим більше, після його фокусів мала намір серйозно поговорити, і розмова йому навряд чи сподобається. Але Таміла, напевне прорахувавши подібну реакцію, сказала спокійно:

– Ви не показали навіть, яка ваша Яна з себе. Раптом зрозумію, про кого мова. І потім, пані Ольго, – вона підкреслила звертання «пані», – готова припустити: чогось справді не знаю на своєму хазяйстві.

– Справедливо, – устряв Вадим. – Мудро. З цього треба було починати.

Аби поглядами вбивали, він уже впав би на землю бездиханний.

Ольга видобула з сумочки телефон.

Знайшла доньчине фото.

– Я бачила її, – мовила Таміла Радзівіл.

За час служби Вадимові Чотарю не раз доводилося втручатися в бійки.

Не конче бути у формі й узагалі при виконанні. Траплялося, гуляв рідним містом у вихідний чи святковий день, хотів злитися в радісному безтурботному екстазі зі звичайними цивільними громадянами. Та завжди – гаразд, майже завжди, частенько! – потрапляв у ситуацію, коли стати між п’яними агресивними чоловіками вимагав не службовий обов’язок, а здоровий глузд, помножений на бажання дбати про людську безпеку. Іноді його впізнавали, після чого конфлікт, котрий виникав на рівному місці, у ніщо й відходив. Суперники починали з’ясовувати інше: чому взагалі завелися між собою, мирилися та браталися. Часом доводилося давати волю рукам, аби приборкати непокірних. Жодного разу подібне втручання не завершувалося появою патруля й подальшим затриманням.

Але ставати стіною між тверезими дорослими жінками, одна з яких хотіла вчепитися в лице іншій, не випадало ніколи.

Після того, як Таміла впізнала Яну, події закрутилися швидко і ледь не вийшли з-під контролю. Вадим припустив: вона повелася неправильно. Не змогла вирахувати реакцію матері, усередині якої стиснута пружина. Уперше за ці дні хтось справді бачив її зниклу без сліду доньку на власні очі, тож Таміла мала усвідомити важливість своєї ролі, поставити себе інакше. Піти Ользі назустріч, а не показувати всім виглядом – робить зайдам чималу послугу й хоче бути прошеною.

Проте сама Ольга мусила зробити поправку на те, куди приїхала й із ким говорить. Тут не навмисне відгородилися від усього живого – навпаки, довкілля, справжнє життя поставило стіну між маленьким Піщаним та великим світом. Таміла й решта тутешніх аборигенів до останнього борються за те, аби їх не стерли, без перебільшень, із карти світу. А до них вибираються люди зі своїми проблемами, коли зовсім припекло, ще й вимагають негайного вирішення.

– Де? – вигукнула Ольга. – Де вона?

– Не знаю, – відповідь була спокійною, якщо не сказати – байдужою.

– Та щойно ж зізналися – бачили! Отже, знаєте!

– Чекайте, – голос Таміли посуворішав. – Я в чомусь зізналася? Тобто, по-вашому, скоїла щось протиправне, огидне, приховувала – і раптом маєте, визнала?

– Я не…

– Ви перекручуєте мої слова! – це звучало, наче вирок. – Так, я зустрічала дівчину з фотографії, говорила з нею та її другом. Це зовсім не означає, що я знаю, де вони тепер!

– Євгена вбили!

– Хто це ще такий?

– Ви ж балакали з ним! Друг моєї Яни!

– Та звідки я знаю, кого як звуть! Ім’я вашої доньки ось тільки від вас почула!

– Ні, ви все мені розкажете!

Ольга кинулася на Тамілу, очі сяйнули знайомим уже Чотареві блиском. Справжня дика кішка. Зараз учепиться нігтями в очі.

Таміла встигла сахнутися, відступити.

А Вадим, із небаченою для кульгавого спритністю – стати між ними.

– Брейк! Подуріли! Та розберіться ви спокійно! – гаркнув. – Не можете самі, дайте мені розрулити!

– Їдьте звідси! – вигукнула Таміла в нього за спиною.

Чотар повернувся, уже опанував себе.

– Ніхто нікуди не поїде тепер. Ви маєте це зрозуміти, Таміло… По батькові?

– Григорівна. Що я повинна розуміти?

– Мою… дружину. І мене. Нас, – дивився їй в очі, вів упевнено. – Ми нарешті напали на слід. Зустріли людей, котрі бачили Яну з Женею. Ви знаєте, до речі, що хлопця знайшли мертвим?

– Звідки? Якщо це показували по телевізору, то не в нас. Аби розуміли: у Піщаному люди ловлять на хатні антени лише три, кому пощастить – чотири канали. У нас не всюди є навіть стільникове покриття. Спробуйте зловити мережу. Благо, стаціонарні телефони лишилися в тих, хто поставив у кращі часи. Тобто з Інтернетом теж проблеми. Наше село дійсно відрізане від усього, від чого тільки можна відрізати шістдесят сімох людей у третьому тисячолітті.

– У Піщаному стільки живе?

– Стільки лишилося, – поправила вона, зараз у голосі забринів сум. – Маємо двісті сорок чотири двори. Вважайте, населення скоротилося на дві третини. Тут не живуть. У нас доживають. Ходімо, проведу невеличку екскурсію.

– Ми не туристи, – кинула Ольга.

– Але ви напевне захочете побачити місце, де перебували ваші діти. Звідси я вам його не покажу. І потім, – посмішка виглядала примирливою й сумною водночас, – ніколи не втомлюся розповідати, як добре колись жилося тут. Шістнадцять років справжнього раю. Ходімо. Чекайте, контору замкну.

Таміла повернулася всередину.

Чотар приготувався – й отримав.

– Ви що собі дозволяєте? Я вам не дружина!

– Трошки тихіше, головиха почує.

– Ми так не домовлялися, – Ольга говорила обурено, та все ж збавила тон. – Ви не можете називатися моїм чоловіком.

– А як можу? Поліцейським на пенсії, якого дуже цікавлять загадкові зникнення в Піщаному? Таємним агентом, котрий використав пошук київської дівчини як привід шукати базу контрабандистів? Інші варіанти? Кажіть.

Вона помовчала, облизнула пересохлі губи.

– Попереджати треба, – буркнула.

– Думав, ви підіграєте. Я ж дію за обставинами. Вони бачте, склалися так.

Цієї миті вийшла Таміла. Через плече почепила невеличку старомодну дерматинову сумочку. Голову встигла пов’язати квітчастою хусткою, тому виглядала старшою на вік. Повернувши ключ у замку на два оберти, сховала його в сумочку, поправила окуляри.

– Йдемо?

– Можемо поїхати, – Чотар кивнув на машину.

– Звикла пішки. Тут усе недалеко, а ходити корисно.

Ольга кахикнула.

– Таміло Григорівно… Даруйте, я не стрималася.

– Нічого, – тепер її усміх не виглядав сумним. – Нам тут, у глушині, таки бракує живих людських емоцій.