– Давайте.
– Штани ще зніми, – буркнув рятівник.
– Чого ви?
– Нічого. Воду сам бери, біля тебе ще одна пляшка.
Справді, Євген помацав із правого боку і натрапив у заглибині дверцят на таку саму півлітрівку, тільки повну.
– Дякую, – відкрутив, жадібно ковтнув, додав для чогось: – Я – Женя.
– На здоров’я.
Не ясно, що плямистий мав на увазі. Відповів на подяку чи дав зрозуміти – йому все одно, як звати випадкового пасажира. Схоже, рятівник узагалі був чоловіком неговірким. Підтримувати розмову, тим більше – із незнайомцем, навіть якщо той говорить про якісь жахіття, наміру не мав. Вів машину, дивився перед собою в темряву.
Євген зробив ще один великий ковток. Потім відкинувся на спинку сидіння. Те, що сталося сьогодні, раптом здалося поганим сном. І взагалі все відбувалося не з ним. Він лише сторонній глядач, зайняв місце в залі й із цікавістю споглядає моторошне шоу. Коли заплющити очі, усе скінчиться.
Повіки склепилися.
А коли знову розплющив очі – відчув дивну важкість у них.
Мовби до вій причепили малесенькі свинцеві гирьки.
Захотів протерти очі, та враз не відчув рук.
Наступної миті таки відчув – вони сплутані за спиною. – Спав би ще, чого ти, – почув над головою знайомий, до жаху знайомий голос.
Пахнуло лісом.
В очі вдарило світло відразу кількох ліхтариків. Їхні промені перехрестилися, мов лазерні мечі джедаїв. І він закричав.
– Забий йому чимось пащу, – впізнав голос плямистого водія.
– Ти привіз – ти й забивай, – мовили у відповідь.
Євген закрутив головою, намагаючись роздивитися. Хоч прекрасно знав, хто до нього говорить і хто всім заправляє.
– Далеко забіг? – тепер питали лагідно, так балакають із нерозумною малою дитиною. – Дýрню, справді думав – вийде? Знаєш, скільки народу звідси вже тікало?
– Н-ні… – насилу вичавив.
– Я тобі скажу, як рідному: ніскільки. Звідси ще ніхто не втік. Самі йшли, з доброї волі – то не раз. Ми не тримаємо нікого зі своїх, кому раптом набридло тут і хто шукає ліпшої долі. Люди завжди йдуть туди, де краще. Але ви сюди прийшли самі. Силою ніхто не тягнув. Тому й піти геть просто так не вийде. Розумієш?
– Я нікому нічого не скажу! – вигукнув Євген, розуміючи марність обіцянки.
– Не скажеш, – легко погодився знайомий голос. – Бо тебе не спитають.
– Де Яна?
– Яка тобі різниця? Ти ж залишив дівчину тут.
– Я не… – слова враз застрягли поперек горла.
– Мудро. Не бреши. Краще випий ще водички. Освіжися. Дві пари сильних рук підхопили його ззаду, підняли, посадили. Плямистий підсунув почату пляшку йому до рота. Євген не опирався. Слухняно вижлуктив до денця.
Заснув, поки допивав.
Тому й не відчув болю.
А ТИМ ЧАСОМ…
– Відпустіть мене. Будь ласка.
– Тебе ніхто не тримає, Яно. Ти вільна.
– Але я не можу піти звідси!
– Звідси – ні. Поки що. У межах цього місця можеш поводитися так вільно, як захочеш.
– Чому ви мене тут тримаєте?
– Усе зрозумієш колись. А як не зрозумієш – то й нехай собі. Пояснювати нічого не збираюся. Хіба можу тільки повторити: ти тут для власного блага.
– Я нічого не знаю! Я не хочу, чуєте! Не хочу!
– Ти не хочеш прожити довго й щасливо?
– Та почуйте мене нарешті! Я нічого не хочу! Нічого не знаю! Нікому нічого не скажу!
– Здається, про «не скажу» хтось уже говорив.
– Де Женя?
– Твій друг? Він кинув тебе й утік. Ми його шукаємо. Боюся, не знайдемо, надто спритний.
– Коли так, він добереться до людей і приведе допомогу! – Яночко, дівчинко моя, тобі тут уже допомагають. Скоро сама все зрозумієш, ще подякуєш. А щодо твого Жені… Він зіпсований, та не дурний. Тому нікого сюди не приведе.
– Чому ви так думаєте?
– Дитино, я знаю людей дуже добре. Зсередини, буквально. Для чого йому приводити поліцію? Щоб пояснювати, як кинув тебе напризволяще? Йому простіше зникнути, залягти на дно, забути тебе й це місце, мов поганий сон. Тому залиш надію, Яно. Їж, спи, гуляй, дихай свіжим повітрям. У нас тут унікальне повітря, мала б відчути. Стільки хворих вилікувало, і ще б лікувало, аби не… Добре, відпочивай. Не пробуй тікати, нічого не вийде. У Жені свого запитай.
– Ви про що? Женя ж утік! Самі щойно…
– Тихо, дівчинко моя. Ти почула лиш те, що тобі сказали. Думай, як усе це розуміти. Поки ось води випий, вона в нас цілюща.
Частина перша
Самітник кульгавий
1
Начальник поліції втомився.
Служба ніколи не була легкою, вимотувала вже з перших днів. Та Сергій Кушнірук двадцять п’ять років тому знав, куди йшов та чому присвятить своє подальше життя. Він ніколи не був романтиком. Тоді ще поліція називалася по-старому, звично – міліцією, і за пригодами юнак, котрий недавно демобілізувався з прикордонних військ, туди не йшов.
Причини були прозаїчними: мав змогу отримати службове житло.
Більше ніде гуртожитку не пропонували, а Сергій одружився відразу після армії, тож треба було кудись привести молоду вагітну дружину. Вони обоє сільські, з батьками жити не збиралися, та й село загалом не давало жодних перспектив. Кушнірук побачив це на власні очі. Хлопці-односельці, котрі повернулися з війська на рік, два чи три раніше за нього, за той час, поки він тягнув солдатську лямку, встигли або втекти з рідного села, або швидко деградувати. Для себе такої долі не хотів, тож схопився за першу зручну нагоду – міліція.
Відтоді неспішним і впевненим кроком піднімався службовими сходами вгору. Зубами посад не вигризав, через людей не переступав, та все ж зрісся з системою, став її частиною, грав за правилами й вимагав того ж від підлеглих. Нажив друзів та недругів, як усякий працівник органів; із гуртожитку давно перебрався у свій будинок, приватизувавши й продавши службову квартиру. Жінка мала власний бізнес, почала з перукарні на паях із двома подругами, нині сама керувала чотирма салонами краси. Дружині міліціонера, який до того ж сидить на різних керівних посадах, свою справу просто розвивати хоч тут, у Луцьку, хоч у Києві. Син вчився у Польщі, менша донька цього року закінчувала школу й думала, де краще: у Варшаві, як брат, чи все ж у Києві, а звідти вже за кордон. Словом, життя тривало й не завдавало надмірного клопоту.
Але втому полковник Кушнірук сповна відчув тільки тепер. Йому з головою вистачало своєї роботи. Над кожним начальником завжди є своє начальство, чиє завдання – довбати, морочити голову, вимагати звітів, рапортів і вставляти ґнотики в зад, коли щось не виконується. Він, своєю чергою, так само лив підлеглим сало за шкуру. Звик працювати у такому режимі, щодня вимотувало, проте не втомлювало так, як сьогодні.
Бо жінка, яка пробилася на прийом і тепер сиділа навпроти, поклавши ногу на ногу й прикурюючи наступну цигарку від попередньої, заморила, як ніхто інший. Адже Кушнірук поняття не мав, чого вона від нього хоче. Зате, знаючи такий тип людей, розумів: вона не відчепиться, поки не отримає свого тут і тепер. Якщо ж не отримає, затято піде далі, вище, стукатиме в інші двері. Тоді вигрібатиме вже він, начальник управління внутрішніх справ міста Луцька. І не за те, що жінка пожаліється на нього. А за те, що дозволив їй отак піти й морочити яйця іншим.
– Давайте розберемося, шановна, – зітхнув він.
– Мене звати Ольга Іванівна. Ольга.
У жінки був ледь хрипкий голос. І Кушнірук, дивлячись на неї, намагався зрозуміти: це від природи чи тому, що Ольга Барва так багато курить. Зрештою не витримав, запитав:
– Вам погано не стане?
– Мені вже погано, якщо не дійшло.
– Маю на увазі оце, – він показав на чотири недопалки. – Я три роки, як кинув. Попільницю тримаю для відвідувачів.
– Я відвідувачка.
– Ми ходимо з вами по колу.
– І тому вас цікавлять мої прокурені легені. Ви ж не лікар. – Можна говорити по суті?