Згадалося раптом.

Труснула головою, проганяючи спогад про часи, коли сама була трохи молодша за Яну.

Ні.

Зараз – усі думки лиш про неї.

Проте названий Місьом зловив Ольжин жест, зрозумів по-своєму.

– Дарма не хочете вишень! У баби Уляни добренні, аж медови.

– Сам ти баба! – крикнула згори жінка, знову злості не чулося. – Слухайте, правда, беріть. Кому тут ще брати.

– Дякую, – чемно, навіть по-світському відповіла Ольга. – Нам нема куди.

– Як вам головиху, то вона до себе пішла, – жінці явно кортіло бути хоч чимось корисною гостям.

– Гарного дня! – бовкнув розхожу фразочку Чотар, хоч не любив її до оскоми й у побуті мало користувався. – Знаємо, де це. Знайдемо.

Помилився.

Селян далі ще зустрічали, не забуваючи вітатися з кожним. Та на центральному майданчику Таміли Радзівіл не побачили. Поруч із магазином товклося більше народу, ніж коли вони приїхали. Мабуть, саме тут і саме тепер місцеві мали звичку сходитися щодня. Чоловіків у невеличкому строкатому натовпі все одно було менше, хоч Вадим мимоволі звернув увагу: кожного з них попри явно поважний вік ніхто б не ризикнув назвати дідом.

Отже, про тутешній клімат таки правда.

– Пошукаємо головиху? – запитав.

– Якщо нам вона ще потрібна, – була відповідь.

Чотар цирковим рухом крутнув ковіньку довкола вісі, потім – у протилежний бік.

– Скоріше, Олю, ми з вами їй уже не потрібні. Приїхали не дарма. Дізналися майже все, що хотіли. Тепер треба примудритися й обережно пригнати в цей рай земний кавалерію.

– Обережно і кавалерія – речі несумісні.

– Мені б не знати, – гмикнув Вадим. – Тому й кажу, примудритися треба. Гаразд, подумаю дорогою. По конях.

Накульгуючи, пішов до машини. Ольга швидко обігнала, стала з водійського боку.

– Давайте назад я свою машину поведу.

– Утратив довіру?

– Дурню городите. Просто я за розумний розподіл праці. Ви – сюди, я – туди.

Сперечатися не хотілося. Чотар сів на пасажирське місце, фіксуючи увагу місцевих, точніше незграбне бажання показати її цілковиту відсутність та байдужість. Хряпнув дверцятами, примостив ковіньку під ноги. Ольга теж сіла, зачинилася, опустила фіксатор, але запускати двигун не поспішала.

– Ще щось?

– Так, – вона побарабанила долонями по керму. – Чому майже?

– Прошу?

– Майже, – Ольга дивилася перед собою. – Чотарю, ми так не домовлялися. Ви все одно граєте якусь свою гру й не все мені кажете.

– Господь із вами!

– Я атеїстка, хай хрещена. Хоч Він справді зі мною. І якщо знайдемо Яну живою, якщо повернемо, якщо ви праві – увірую. Ось вам хрест, – перехрестилася справді невміло. – Тільки, Вадиме, оте ваше «майже все». Чого ми з вами ще не знаємо?

– А-а-а, – протягнув він. – Є таке діло. Говорив, то ви повз вуха пропустили.

– Те, що стосується Яни, повз мої вуха не проходить.

– Як і чому.

– Замучили вже ваші манери! – Ольга вдарила долонею по «бублику».

– Манери погані, – Вадим не сперечався. – Проте навіть почавши виправлятися під вашим керівництвом…

– Не пащекуйте.

– Гаразд. Олю, ми практично встановили причетність контрабандистів до вбивства Євгена і зникнення Яни. Встановити деталі – питання часу, я вже дав нам усім на це добу. Проте не менш важливо знати, як вони тут опинилися, в одному з наймальовничіших та найглухіших кутів, які бачив. І чому їх занесло саме в Піщане.

– Що дадуть ці знання, Чотарю? Хочеться вірити у ваш прогноз. За ним протягом доби знатимемо, де Яна. Ще трохи часу – обіймемо її. І вона сама відповість.

– Річ не в Яні.

– Ви знову?

– Так, – тепер уже Чотар говорив різко. – Невже не розумієте? Просто так у Піщане не потрапляють. Яна з Євгеном могли забрести сюди з іншою метою. Цікавість, бункер, контрабандисти – збіг обставин. Котрий, не приховаю, може скластися на користь вашій доньці. Але я стоятиму на своєму, Ольго: вони не перші, хто зникає в цих краях. Є ще двоє мертвих, обставини нагадати?

– Не треба, – процідила вона, повернула ключ трохи зарізко.

Двигун чхнув.

– Вдих-видих, – порадив Чотар.

– Без вас розберуся.

З другої спроби вдалося краще. Машина повільно розвернулася, рушила на виїзд. Іншого шляху звідси просто не було, сюди теж.

Якщо не рахувати дорогу, прозвану проклятою.

За межі Піщаного вирулили мовчки. Першою здалася Ольга. – Підозрюєте, у цій глушині без контрабандистів не чисто? – Не підозрюю. Знаю. Так завжди було, є і буде. Забуті всіма місця, особливо красиві й корисні, ховають чимало темних таємниць.

– Збираєтесь розгадати?

– З допомогою Яни.

– Дякую, – чи не вперше Вадим відчув у її голосі тепло.

– За що?

– Ви впевнено говорите – ми знайдемо мою дитину, усе буде добре.

Чотар міг відповісти історією, яка б дуже засмутила Ольгу, та мудро вирішив притримати її до кращих часів, коли не буде ризику роздратувати накручену до межі супутницю.

Далі Ольга кермувала, ніби каталася цим маршрутом щодня.

Зв’язок писнув і відновився, коли Піщане лишилося далеко позаду, а основна траса замаячила попереду. Вадим перевірив. Чотири спроби додзвонитися до нього, одна – батькова, інші номери не були зафіксовані раніше. Вирішивши розібратися з ними згодом, набрав тата. Але тут покриття раптом знову щезло.

– Звикнути час, – кинула Ольга повчально. – Ну його. Уже в Шацьку займемося дзвінками, стаціонарно.

– Може, важливе…

– Навряд чи є щось терміновіше за мою справу, – відрізала вона, подумала й виправилася: – Пардон, за нашу.

– Буває, – він не знайшов нічого іншого у відповідь.

Нарешті під колесами з’явилася більш-менш пристойна дорога. Ольга відчула себе зовсім впевнено, навіть трохи піддала. Телефони знову ожили. Проте якщо її просто пищав, повідомляючи про з’яву в мережі, Чотарева трубка раптом задзвонила.

Глянув – один із тих трьох незнайомих наборів цифр.

Відповів.

– Слухаю.

– Молодець, – голосу теж не впізнавав, хоч мав на них професійну пам’ять. – Хто з вас за кермом?

Розмова стартонула погано.

– З ким…

– З ким треба. Ти ж Чотар, Вадим Назарович?

– Якого…

– Такого! Біля тебе – Барва Ольга Іванівна. Так хто «опель» веде?

Вадим напружився. Ліва рука сильно, до болю в кісточках пальців, стиснула ковіньку. Тривога передалася Ользі, котра одразу ж кинула на нього швидкий погляд.

– Щось не так, Вадиме?

– Я чую, – говорила слухавка. – Важко сказати, в кого «бублик»?

– У жінки, – вичавив Чотар.

– Якщо все так, скажи, хай розвертається, за двадцять кілометрів скрутить праворуч. Далі поведемо.

Тепер Ольга вчепилася в кермо, аби машина не пішла юзом. – Вадиме…

– Нічого, – процідив він твердо.

– Ти кому це? – поцікавився голос.

– Усім присутнім, – глянув на Ольгу. – Мені треба було вести.

– Та якого дідька коїться! – вигукнула вона.

Чотар скинув дзвінок, передбачаючи погрози й не бажаючи їх слухати. Хто б не був, як би не вирахували номер та особи, вони вже на прямій дорозі. І мають змогу виграти час.

– Газуй! – скомандував. – Побачиш кого спереду чи ззаду – не зважай. Проривайся. Спробуй вирватися, нам аби до міста ближче. Я зараз подумаю, кого набрати.

Ольгу навіть не обурила раптова фамільярність. Нічого не питала, чинила так, як ніколи дотепер – слухала не пораду, а наказ чоловіка. До того ж зовсім чужого.

Ну, майже чужого.

Здивувалася власному спокою. Загроза була явною, проте для неї не раптовою. Ольгу Барву вже третю добу не лишало відчуття тривоги. А від учора, прогулявшись проклятою дорогою й заледве не заблукавши в лісі, підсвідомо готувалася до чогось недоброго. Нинішня мандрівка в глушину та застигле в часі Піщане теж не заспокоювали. Навпаки, очікування небезпеки загострилося. Облуплена плитка на стінах колись сучасних, елітних, тепер – занедбаних, мертвих корпусів чітко асоціювалася з фільмами жахів, які полюбляла дивитися Яна.