Готувалася до цього, виграла час, скористалася отриманою форою в мить завдовжки.

Кинувшись просто на Павла, замахнулася в русі.

Не вдарила навідліг – штрикнула палицею в груди, немов солдат багнетом. Цілила не туди, та навіть такої атаки виявилося досить, аби переконатися: опору хижак не чекав. Отямившись, ще міг переламати ситуацію на свою користь. Позбавляючи його такої можливості, Ольга знову атакувала, тепер била в лице й влучила.

– А-а-а-а!

Павло затулився руками, бо гострий кінець влучив біля ока.

Не замислюючись, Ольга замахнулася і вдарила навідліг, по відкритій голові. Раз, другий, третій. Молотила, немов колоски ціпком, вигукуючи щось незрозуміле. Під ударами Павло, далі тримаючи руки на обличчі, упав на коліна, й Ольга щосили копнула його носаком.

– Не любиш! Не любиш! Не любиш!

Дивно, та він примудрився відкотитися й скочити на ноги. Не даючи змоги оговтатися, Ольга вдарила Павла знову. Лупила, куди бачила, головне, аби знову змусити його впасти. Вийшло. Перед її очима опинилася його потилиця, зараз він ніби стояв перед плахою та чекав удару катової сокири.

Голову розкроїв гострий сучок.

Павло вже лежав, а Ольга била ще, ще й ще.

Зупинилася, коли таксист перестав стогнати й сіпатися. Чи живий, її не цікавило. Відкинула закривавлену палицю, стала навколішки, без огиди, діловито, ніби завжди робила це, обшукала його. Ключі від машини виявила в лівій кишені штанів.

Підвелася, постояла так, трохи поміркувала.

Знову нахилилася, витягнула пасок із його джинсів. Міцно, настільки, наскільки дозволяла додана люттю сила, стягнула ним Павлові руки за спиною. Що буде з ним далі, її не хвилювало. Треба негайно вибиратися звідси.

Машина.

Відчинивши дверцята, сіла за кермо. Спробувала вставити ключі в замок запалення, та руки тремтіли й не слухалися. Її тіпало всю, опанувати себе вдалося не зразу. Пощастило лише з четвертої спроби. Незграбно розвернула машину і поїхала, усвідомлюючи, що не знає, куди треба прямувати. Кортіло вдарити по газах, та розуміла – тут, серед лісу, ралі швидко може скінчитися тараном об найближче дерево. Тож кермувала, нахилившись уперед й уважно вдивляючись перед собою.

Там, де вони їхали, мав би лишитися слід.

Розгледіла.

Часу далі не відчувала. Тому не могла сказати, через скільки виринула на дорогу, яку тут звикли називати проклятою.

Наступної миті почула гул двигуна.

Побачила авто, яке мчить назустріч.

Трохи запізно й із неабияким подивом упізнала свій «опель».

І не змогла уникнути зіткнення.

Чотар допоміг Ользі вийти.

Жінка тремтіла, хапала ротом повітря, не в змозі нічого вимовити – лиш вичавлювала незрозумілі звуки. Ставши на ноги міцніше, аби кульгава зрадницьки не підломилася без ковіньки, Вадим міцно притиснув її до себе, провів шорсткою долонею по волоссю, зупинив порив поцілувати – навряд чи Ольга сприйняла б таке зараз нормально. Натомість легенько відсторонив, узяв за плечі, змусив глянути собі в обличчя:

– Це я, Олю. Чуєш, це я.

– Там, – вона схлипнула, киваючи за спину, вглиб лісу, повторила: – Там…

– Уже все добре. Я тут. Потім розкажеш. Зараз розберуся, що там таке.

– Не треба, – Ольга знову схлипнула. – Я вже… сама… І не все добре. Там… Там нема Яни.

– Знаю. Вона в Піщаному.

Чотар і гадки не мав, що коротка фраза матиме такий миттєвий терапевтичний ефект.

Ольга Барва перестала тремтіти. Вираз переляку зник із лиця. Вона трохи різкувато відсторонилася, тепер перед ним була та жінка, яку знав і до якої вже встиг звикнути.

– Де?

– Десь у Піщаному, – упевнено мовив Вадим. – Без варіантів. Тебе навмисне навели на того таксиста. Що з ним не так – не знаю…

– Я знаю, – сказала Ольга. – Хворий на голову. Поїхав на тому, що сюди, у край його дитинства, люди тягнуться не для його відродження, а від нудьги. За гострими відчуттями, ще й вигаданими. А все довкола занепадає і зникне скоро. Не думала, що на такому ґрунті хтось може збожеволіти.

– Буває, – знизав плечима Чотар. – Так чи інакше, наш знайомий, пан Штефко, знав про вавки в таксистовій голові. Бачу, вони мали всі підстави вважати, що він тебе вб’є. Чи щонайменше надовго ізолює від зовнішнього світу.

– Вони?

– Є ще один наш знайомий – Макар Гнатюк, дачник із Піщаного.

– Він знав, що я з Києва. Згадала – не казала при першій зустрічі. І ти не говорив. А він знав.

– Хто?

– Патологоанатом. Штефан, – вона зітхнула. – Мусила здогадатися ще зранку, коли в нього вихопилося. Той Штефан знав, хто я і для чого тут. Від самого початку знав.

– Гнатюк так само, – продовжив Чотар. – Я теж хороший. Міг би звернути увагу, як швидко і вчасно він учора примчав. Ніби випадково, на дачу свою. Ольго, він морочив нам голову. Яна з Вадимом справді були в Піщаному. Їх упізнала головиха, ота ображена на весь світ жінка.

– Таміла Радзівіл.

– Вона. Тож Гнатюк не міг заперечити це й відморозитися остаточно. Навпаки, він підіграв нам. Правда все, окрім того, що Яна пішла звідти.

– Учора купився ти. Сьогодні – я. Тебе взяв на пушку Ярмолюк, визнавши – моя донька в нього. Тепер мене обкрутив таксист.

– Третього разу не буде. Олю, – він знову взяв її за плечі, – послухай мене зараз уважно. Давай повернемося назад у Шацьк. Я подзвоню Максимові, тому молодому й гарячому оперу. Усе йому розкажу в деталях. Він точно не відмовиться менш ніж за добу стати двічі героєм. Сюди викличуть кавалерію, спецназ обшукає Піщане, кожен квадратний метр…

Її долоня лягла йому на рота.

– Чотарю, ти сам у це віриш? Поліція кидає мене від борту вже не вперше. Якщо зараз вона дізнається, що облажалася, – напевне нічого не робитиме. Інакше доведеться відповідати за службову недбалість.

– У нас навіть за улюблених пані Радзівіл благословенних радянських часів міліція дуже рідко відповідала за службову недбалість. Зараз тим більше.

– Ось ти й відповів, – Ольга вичавила посмішку. – Отже, із якого боку до поліції не підійди, усе нам не на користь. До того ж часу вбито забагато. Навіть якщо ми обоє помиляємося, маючи про поліцію погану думку, прибуття твоєї кавалерії розтягнеться в часі. А ми його не маємо. Яна не має, розумієш? Судячи з усього, вони вбили Євгена. Й спробували перевести стрілки на таксиста, про чиї діяння дуже добре знали. Розуміли: місцева поліція не робитиме нічого, як не ускладнювала собі життя дотепер. Чотарю, їм нічого не завадить убити Яну. І поки її труп, – тут вона поперхнулася словом, та видихнула, повторила: – Поки її труп не знайдено, вона жива.

– Згоден, – кивнув Вадим. – Яна жива ще й тому, що сьогодні ця компашка вирішила прибрати тебе. Цікаво, чому.

– А мене хвилює, навіщо вони взагалі забрали мою дитину й десь тримають її!

– Тут питання окреме. Здається, я розібрався. Тобто, – уточнив він, – знайшов підтвердження своєї версії. Яну з Женею, і не лише їх, у Піщане заманили. Купили страшними казочками від «Харона».

Ольга здригнулася так сильно, що Чотарю здалося – крізь неї пропустили струм. Навіть відступив, аби не вразило його.

– Ти чого?

– Харон. Звідки знаєш?

– Так називається фірма нашого дачника Гнатюка. Вона ж фінансує таке собі виданнячко, і мені здавалося, що він так бавиться. Та й людям так здається.

– Харон Друг, – випалила Ольга.

– Тобто?

– Так називається група в Фейсбуці. Зранку про неї згадали батьки Євгена. Якби тут був Інтернет…

– Кажи.

– Там закликають охочих побачити паралельну реальність. Такі речі бувають, треба просто вірити, – повторила почуте. – Женя любив подібні речі, вівся на них. Ми ж знаємо: ще пацаном тікав із дому, шукав кращих світів чи щось таке. Якось надибав цікаву для себе сторінку, підкинув Яні. Вони ж на одній хвилі… були.

– Яна теж тікала з дому?

– Ні. Але… – Ольга пошукала потрібних слів. – Її постійно кудись тягнуло. Чомусь же побачила в дивному Жені споріднену душу.