– Тюрма, – гмикнула Ольга.

– Тільки в такій тюрмі сидіти – на благо. Туди закачували повітря, створюючи мікроклімат. Лікували сердечників, нервові хвороби. Словом, усе, що лікується в нормальному природному середовищі, де нема й не може бути стресів. І тут знаходять наше Піщане, де нічого штучного, усе натуральне. Можете уявити: усе чудово, окрім, як ваш чоловік завважив, місця розташування. Тоді проблему вирішували й вирішили, – Таміла знову зітхнула. – Можу згадувати й не замовкати, стільки всього сталося за той час хорошого. Кому заважало…

Знову відповіддю було мовчання. Кивнувши на будівлю з давно облупленою мозаїкою на стінах, додала:

– Не сільський клуб – палац культури, храм. У нас там хто тільки не співав, не танцював… Кіно крутили… Після Чорнобиля сюди ліквідаторів почали направляти, так до них артисти конвеєром їздили. Правда, швидко прикрили лавочку. У «Затишку» вражені радіацією все одно не могли вилікуватися повністю, та й начальство підняло хай. Не хотіла партійна еліта бачити в себе під одним дахом потерпілих від аварії, яку сама ж допустила.

– Совість мучила?

– Та де в них совість, – відмахнулася Таміла. – Страх.

Хотіла ще щось додати, але раптом у тишу ввірвався новий, сторонній звук.

Загуділа машина.

Ольга побачила, як на лице Таміли впала тінь. Кинула погляд на Чотаря, аби переконатися – він теж помітив різку зміну настрою. Але та швидко опанувала себе, пробурчала:

– От кого ще бракувало…

Собаки вже мчали до брами, гавкаючи злагодженим хором. Савович рушив за ними, та його поява нового гостя не здивувала й не напружила. Примружившись, Чотар глянув із-під руки, затуляючись від сонця, й угледів чорний джип. Машина наближалася, водій сигналив на ходу, відтворюючи ритм футбольної кричалки.

– Казали, із транспортом проблеми. Забули про Піщане всі, – Вадим подивився на Тамілу.

– Не говорила нічого подібного! – огризнулася вона в манері людини, яку неправильно зрозуміли. – Тут у людей лишилися старі машини. Коли добре жили, купляли собі «жигулі», «москвичі», «ниви». Навіть зараз де в кого стоять, ще й на ходу. Якось же на базар у Шацьк треба їздити. Ніхто ж не возитиме по черзі одне одного, як ви собі уявляєте. Та й пальне за щось треба купляти. У разі чого вивозять на трасу, там уже автобуси їздять. А це, – показала рукою на джип, що вже зупинився перед ворітьми, – наш мисливець.

– Чому мисливець?

– Бо мисливець! – Таміла знову не змогла приховати дратівливі нотки. – Отам, на пагорбі, за копійки хутір собі купив. Дача в нього тут. Як сам каже, резиденція. Із Луцька він, чим займається там – поняття не маю. Не цікаво. Бізнес якийсь, судячи з машини. Сюди катається в мисливський сезон, ще на рибу.

– Отже, когось Піщане таки цікавить, – зробила висновок Ольга. – Люди можуть повертатися сюди. Ваша мрія здійсниться, усе потроху оживе.

– Не за рахунок ось таких дачників. Приїхали, поїхали…

Таміла рушила назад до воріт, не гукнувши прибульців за собою.

– Що скажете? – спитала Ольга, дочекавшись, поки жінка відійде далі.

– Нічого нового. Крім того, про що хочу запитати вас і себе заразом. Знайдемо відповідь – вважайте, уперед просунулись.

– Тобто?

Тепер відставний поліцейський Вадим Чотар обвів довкілля широким жестом, трохи наслідуючи рухи Таміли Радзівіл.

– Ми з вами вже другий день на власні очі бачимо й на власні вуха чуємо, яка тут глушина. Питання: як і навіщо Яна поперлася сюди? Як дізналася про це Богом забуте місце? Що їм із Євгеном робити тут, що вони забули в Піщаному? – він зручніше зіперся, перенісши на ковіньку свою вагу. – Сюди випадково не забрідають, Ольго. Діти мали тут інтерес. Чи їм щось цікаве запропонували.

– Хто?

– Ті люди, котрі вбили Євгена. Десь тримають Яну. І поширюють страшні чутки про нібито прокляті місця. Гайда знайомитися з мисливцем.

Його погляд був колючим.

Ольга не знала, чи відчув Чотар те саме, але в присутності того, кого Таміла назвала мисливцем, стало незатишно. Чому – не могла пояснити до пуття. Новий знайомий, чоловік, точніше мужик, інакше не назвеш, поводився добродушно. Років трошки за сорок, плямисті штани, армійські берці, камуфляжна куртка з підкасаними до ліктів рукавами. У правиці стискав пластикову пляшку з водою, замість привітання простягнув її Ользі:

– Тримайте. Задуха нині.

– Не аж така.

Ольга спершу відмовилася, та враз зрозуміла – дійсно хоче пити. Уже потягнулася, коли затримала руку.

– Що це? Місцева водичка. Постійно тут набираю, цілюща.

– Вірю. Але дайте, як є, пластянку.

– Люди культурні, Макаре, – дорікнула Таміла суворо.

– Ой, можна подумати, я жлоб! Усе маємо!

Він жестом фокусника видобув із салону стосик новеньких пластянок. Узявши одну, Ольга передала її Чотареві. Той хитнув головою, і мисливець хлюпнув води їй. Від води вмить зціпило зуби, та Ольга зрозуміла: саме в цьому її смак. Мабуть, мужик набрав її десь поруч і зовсім недавно. Холодне питво враз збадьорило, пройшлося, наче свіжа кров по артеріях і венах. Не думала, що так буває, але, поки пила маленькими ковтками, із кожним наступним ніби народжувалася заново.

– Добре тут у нас, скажіть? – новий знайомий двома ковтками допив решту, пляшку поклав назад у салон. – Мене, як уже почули, звати Макаром. Отаке рідкісне ім’я навіть для цих країв.

– Кажете – у нас?

– А я себе, жіночко, тут своїм вважаю. Клієнтів для Піщаного шукаю, таких, як сам, на рідному краї поведених до нестями. Думаю: чий «опель» біля офісу Григорівни…

– Мій, – Ольга подала руку. – Я шукаю свою доньку.

І тих, хто міг її бачити тут.

– Саме тут? Чому?

– Довга історія, – утрутився Чотар, тицяючи Макарові правицю. – Ви тут, чув, прижилися. Частенько буваєте?

– Влітку – так, – він зиркнув на Тамілу, потім – на Савовича, нарешті – на собак, що вже оточили джип. – Я чогось не знаю?

– А чому ви маєте щось знати? – швидко парирував Чотар. – Бо ви почули – Макар Гнатюк у Піщаному не чужий. Полюбив це місце. Воно мене, правда, не дуже. Он Григорівна вовком дивиться…

– Ти вчасно, – перервала Таміла. – Хотіла вести людей до тебе.

– Мене ж нема в себе… ще.

– Яка різниця? – Таміла взяла руки в боки. – Ті двоє, хлопець із дівчиною. Про них люди питають.

– Можу показати фото, – Ольга сягнула по телефон.

– Не треба. Я ж дівчину впізнала. І Макар знає, про кого йдеться.

– А-а-а! – він легенько ляснув себе по лобі. – Було, було діло. У мене ж там, на пагорбі, покриття є. Ваші, – глянув на Ольгу, – попросилися туди, у садок. Ну, пустив я їх у двір, поставили намет. Від мене ж не відпаде.

Ольга подалася вперед.

– Де Яна?

– Так звідки я знаю! – Макар широко розвів руками. – Навіть не маю поняття, скільки часу та солодка парочка гостювала в мене на території. Прийняв, усе у дворі показав та й поїхав. Красти в мене нема чого, і чесне слово – хотів ключа лишити. Хлопчак каже – не треба, намету й спальників вистачить. От, думаю, гарно бути молодим. Із милим, як кажуть, і в наметі рай.

– Де Яна? – розуміючи безглуздість питання, Ольга, проте, повторила його.

– Та хтозна, жіночко! Я їх залишив – і все! Аж за два дні сюди повернувся. Якраз у п’ятницю. Ваша парочка, значить, у середу прибула. Нікого вже не побачив. До честі обох, порядочок лишили по собі.

– Маю охайну доньку. Ви не говорили з ними?

– Про що? – Макар зробив круглі очі.

Ольга знову відкрила рота, та Чотар укотре за час перебування в Піщаному легенько відтер її плечем, виступив на перший план.

– Звичайно, вам нема про що говорити з незнайомими молодими людьми. Тим більше, маєте свої справи. Проте раптом ви зацікавилися, звідки вони…

– З Києва, – перебив Макар. – Самі пояснили.

– Тим більше. Яким вітром сюди занесло не просто двох молодих людей, а пару з Києва? Їм же тут чогось треба було? Може, щось чи когось шукали.