– Потім усе прикрили? І ви втратили посаду…

– Трохи не так, – виправила вона. – На посаді я лишилася, бо після розвалу Союзу якийсь час «Затишок» намагався працювати. Інша річ, сюди ніхто не хотів їхати. Місце швидко втрачало фінансування, разом із ним – престиж. Нові владці лікувалися або в елітних клініках під Києвом, або за кордоном. Ким замінити на посаді головного лікаря Радзівіл? І головного лікаря – чого? Цих руїн? Хочете, щось скажу – і ви дуже здивуєтесь? – Таміла примружила очі. – Я була головним лікарем, навіть отримувала нещасні копійки як платню аж до того моменту, коли наш «Затишок» ліквідували на папері й познімали з усіх бюджетних балансів. Сталося це десять років тому. Я тоді вже очолила Піщане. Вважайте, суміщала дві посади, існуючу та, як кажуть тепер, віртуальну.

– Дивного нема нічого. Звичний бардак, – сказав Чотар. – Мене інше зацікавило. Тут ніби сторож працює. Йому платять за охорону. Тобто, формально санаторій існує…

– Не формально, а реально існує ось цей комплекс. Ви його бачите на власні очі. Це називається «нерухомість». Вона перебуває на балансі навіть не Шацька, а Луцька. Веду нерівну боротьбу, аби добро та майно не перекинули на наш баланс. Навряд чи треба вам пояснювати: у Піщаному нема жодного балансу й бути вже не може. Своїми силами стерегти залишки раю неможливо. Кажу ж вам, «Затишок» помре разом із селом. Рано чи пізно.

– Хіба ще не помер? – вирвалося в Ольги.

Тут же їй стало соромно за нестриманість. Але Таміла сприйняла нормально, кивнула на комплекс, розвела руками.

– Бачте – ще ні, поки спить. Я до останнього шукаю змогу його розбудити. Ходімо глянемо.

Вона ступила вперед, Чотар посунув за нею. Ольга лишилася на місці.

– Не хочу виглядати нудною, пані Таміло, та я… – зиркнула на Вадима, виправилася, – тобто ми – тут із іншою метою. Як огляд території колишнього санаторію допоможе знайти мою доньку?

– Ніяк, – відповідь була чесною. – Проте ваша Яна зі своїм другом заходили туди. Вважайте, йдете по їхніх слідах. Якщо не хочете…

– Хочемо, – Чотар красномовно глянув на Ольгу. – Якщо недовго.

– Так довго там нема чого робити.

Першими до їхнього гурту вибігли собаки.

Їх було троє. Породиста вівчарка мала шкіряний нашийник і з усієї трійці поводилася найспокійніше. Виринула звідкілясь із-за огорожі, пружно побігла навперейми. З протилежного боку кулею вилетіло кудлате агресивне створіння невизначеної породи, дзвінко загавкало на бігу, вишкірило зуби. Ольга собак не боялася, та все ж не дуже любила, тож завбачливо стала Чотареві за спину. Тим часом третій песик, маленький, кривоногий, з гладкою шерстю й зовсім не страшний, проскочив крізь прочинену в брамі хвіртку, кулею оббіг людей, зупинився позад них, радісно дзявкнув. Це могло означати: друзяки, я зайшов їм у тил. Вівчарка гавкнула, дивлячись у бік кудлатого, і той замовк, визнавши старшого.

– Атос, Портос і Араміс, – відрекомендувала Таміла. – Вгадайте, хто з них хто. Це я їх так охрестила. Відгукуються.

Ользі було все одно, які прізвиська тут дають собакам. Прогулянка починала не так утомлювати, як набридати очевидною відсутністю кінцевої мети. Натомість Чотар усім своїм виглядом випромінював зацікавленість. Тримався підкреслено ввічливо, підігрував Тамілі й навіть не надто приховував це. Отож Ольга розуміла: треба щось говорити. Уже шукала потрібних і водночас нейтральних слів, коли з-за брами назустріч прибулим вийшов колоритний чоловік.

Вік його Ольга не взялася визначити на око, бо повірила почутому: тутешні завжди виглядають молодшими. Очевидно, це той самий місцевий охоронець чи сторож Ілько Демчук. Зовні він нагадував партизана, давнього лісового мешканця, який вдягається в те, що вдається зняти з чергового вбитого ворога. Старі зелені плямисті штани заправлені в новенькі черевики, зашнуровані міцно, коли не сказати – намертво. Зі штанами яскраво контрастувала червона сорочка-ковбойка з довгими, але трохи закасаними рукавами. Під розстебнутим коміром виднівся край чорної футболки. Голову прикрашала бейсболка з зовсім несподіваним тут написом «Chicago Bulls». Із-під козирка дивилися колючі очі, погляд робив кирпате лице не таким добрим, яким воно могло здаватися, а чорна борода довершувала образ, подібний до міфічного Харона.

Принаймні саме перевізника з царства живих у царство мертвих чомусь згадала Ольга, побачивши сторожа.

– Маєш гостей, Савовичу, – мовила Таміла.

– Водиш, коб мені не було нутко1, – буркнув той. – Щось мніго всєких ходить останнім часом. Та коли тре – хай собі.

– Прошу знайомитися. Ілько Савович Демчук, найголовніша людина в «Затишку».

Чотар простягнув руку. Потиск вийшов коротким і сильним. Демчук затримав його руку в своїй, чоловіки обмінялися поглядами, мовби довірчими грамотами. Аж потому сторож випустив руку.

– Трохи пройдемося тут, – прозвучало наказом.

– То хіба кому не даси.

Демчук відступив. У його присутності собача трійця поводилася тихо. Чотириногі навіть відбігли далі, ніби даючи гостям дозвіл. Коли вони по черзі увійшли на територію, сторож ступив останнім, причинив хвіртку лиш після того, як проскочив маленький песик. Напевне, це його прозвали Арамісом, адже мав більш породистий вигляд за інших. Ольга вирішила, що вгадала всіх. Вівчарка – Атос, кошлатий безпородний – Портос. Оточили людей і трималися хоч не близько, проте у межах визначеного ними периметру.

Тепер територію «Затишку» можна було роздивитися краще. Перше, миттєве враження – закинута промислова зона, Ольга чимало бачила таких. Але одразу подумки перекреслила його, бо визнала хибним. Усе довкола чим далі, тим більше нагадувало занедбаний маєток великої й шляхетної родини.

Із пам’яті враз спливла прочитана в юності «Осінь патріарха»2. Перші рядки роману про прощання з диктатурою дозволили їй уявити той застиглий час, у якому опинилися герої, коли ступили за браму президентського палацу. Уже встигла зрозуміти: місце, куди їх привели, півтора десятка років було символом раптового злету людей, які поколіннями звикли жити й виживати на волинських маргінесах. Покірно, не чекаючи від життя нічого гарного.

Нині велич, яка, здавалося, претендувала на вічність, повільно й впевнено руйнувалася. Завмирала, застигала, загнивала. Звісно, Ольга не збиралася казати вголос нічого такого. Бо ще зацькують собаками. Мушкетерські прізвиська зовсім не означають благородства тварин. Їх тримають тут не для того, аби дружили з першим-ліпшим. Проте іншого враження від побаченого не змогла для себе скласти.

– Не подобається? – Таміла все одно вгадала настрій гостей.

– Сумно все, – мовила Ольга.

– Я б сказала – трагічно, аби не війна в країні й не гинули щодня люди, – тепер вона говорила тихо, мовби на кладовищі. – Знаєте, ми сюди постійно когось запрошуємо. Люди кидають хати, вважайте, з усім, цілком придатні для життя. Та й територію, – обвела рукою, – можна оживити, якщо постаратися.

– Когось – це кого? – поцікавився Чотар.

– Найперше біженців, переселенців. Чому не жити? Тихо, спокійно, унікальний мікроклімат, для здоров’я корисно. Не те, що в них там… А! – Таміла відмахнулася. – Ті, донецькі, навіть у кращих селах жити не прагнуть. У нас же зовсім глухо. Інтернет не всюди ловить, те саме з телефонним зв’язком. Добре, стаціонарні лишилися. Ну, так, – вона зітхнула. – Ось, бачте, головний корпус… Був колись. Три поверхи, окремі палати, є на двох, є на одного. Чули щось про біотрон?

Глянула по черзі на Ольгу й Чотаря, відповідь прочитала по очах, пояснила:

– Омолодження. Не операції, не різні там підтягування шкіри чи уколи. Організм омолоджується природним шляхом. Тобто, природні умови у нас такі, розумієте?

– Сприятливий клімат, – кивнув Вадим. – Але місце розташоване, скажімо так, не дуже зручно.

– Гаразд, а ви знаєте, що сорок років тому таку методику розробили в Києві? Аналогічний сприятливий клімат, тільки штучний. Усе для омолодження партійних чиновників, орденоносців, інших гарних та корисних людей, – Таміла сумно посміхнулася. – Палати нагадували каюту в підводному човні. Людей зачиняли там, вони мали всі можливі на той час блага: радіо, телевізор, магнітофон. Годували якісними продуктами через віконечко у дверях.