– Ще щось скажу. Не хотів, тобі не хотів. Її, – кивок на Ольгу, – справді шкода. Навіть трупорізи мають серце. І страшилок не люблю.

– Ну?

– Бублики гну, – від Штефана враз війнуло спітнілим тілом. – Про сліди на шиї, оті казочки про упирів. Слини там не помітив. Жодних решток. Навмисне час на це витратив, цікаво ж бо… Далі сам мізкуй, грамотний.

Сказав – і тепер уже пішов остаточно.

До замовлених страв вони не доторкнулися.

Чотар попросив загорнути з собою. Ольга розплатилася, хоч він спробував заперечувати. Повернулися в готель і, не змовляючись, зайшли до неї в кімнату. Там вона поклала пластикові контейнери в маленький холодильник, ввімкнула кондиціонер, хоч у Шацьку спека чомусь не так відчувалася.

Не зважаючи на правила пристойності, завалилася на ліжко, закинувши взуті ноги на бильце. Чотар присів на краєчок стільця, побарабанив пальцями по столу.

– Дозволите закурити? Вуха пухнуть, – спитала вона.

– Ви у себе в кімнаті, – почула у відповідь.

– Але ж ви не бавитесь.

– Колись смалив, казав же. Не заважає.

– Тоді подайте сумочку, якщо не складно.

Вадим виконав прохання, й Ольга озброїлася рятівними цигарками. Виробила власне правило: курити в будь-якій незрозумілій ситуації. Під попіл пристосувала скручену паперову серветку, хоч кругла попільниця стояла на столі. Чотар хотів дати і її, та передумав – хай буде, як жінці зручно. Після третьої затяжки вона промовила, дивлячись у стелю:

– Чесно, не люблю детективів. Не читала ніколи, не дивилася. Брехня там усе.

– Мабуть. До чого тут…

– Бо більшість має уявлення про вашу роботу лише з таких джерел.

– Моя робота – рибою торгувати. Самі бачили. Я маю пенсію з інвалідності.

– Киньте, – зітхнула вона. – Чудово розумієте, що маю на увазі.

– Поясніть. Я ж так само детективів не читаю.

Ольга з підкресленою старанністю збила попіл із цигарки об м’яку серветку.

– Що означає слина?

– Тобто, її відсутність?

– Хай так.

– Для цього не треба спеціальних знань. Дивіться.

Чотар розкрив рота, поклав туди вказівний палець, легенько стиснув щелепи. Потім витяг, показав Ользі вкушене місце.

– У роті живої істоти завжди збирається слина. Медичний факт. Якщо істота, людина чи тварина, щось або когось кусає, на місці прикусу лишаються виділення. Зберігаються, навіть коли засихають. Якщо хочете, це ще й біологічний матеріал. Патологоанатом Штефан Попеляк пояснив: на місці укусу на шиї мертвого приятеля вашої Яни жодних виділень не виявлено.

– Тобто, його кусала нежива істота?

– Є різні способи лишити на тілі подібні сліди, – відповідь прозвучала розмито. – Мене зараз більше цікавить, навіщо ці відбитки закарбували на плоті.

– А хто – не цікавить?

– Звичайно. Але, Ольго, це наступне питання. Ми тепер напевне знаємо: Євгена вбили, тіло поклали на ту лиховісну дорогу. Хто знайшов? Питання. Мотив для вбивства? Мабуть, ще важливіше питання. Наріжне, основне. І, зверніть увагу, барбітурати вкупі з отрутою – земне, реалістичне пояснення наглої смерті. Яке, однак, не перекреслює тутешніх забобонів про упирів і прокляту дорогу.

– Вам доведеться все розжовувати, – зізналася Ольга. – Каша в голові, уперше за багато років не можу зібрати думки докупи.

– Буває, – кивнув Вадим, витягуючи скалічену ногу. – Вбивці чи вбивцям не досить було зжити Євгена зі світу. Вони подбали, аби прикритися одразу двома місцевими страшними казочками. Тіло залишили на так званій проклятій дорозі. А шию жертви помітили укусом хижих вурдалачих ікол. Забагато?

– Може, ви й праві. Забагато. Та ви помітили це. Хіба нікому більше не впаде в очі?

– Не тут, Олю, – він говорив серйозно. – Євгенові батьки мимоволі підіграли тутешній поліції. До суті не докопувалися, галасу не здіймали. Тихенько забрали тіло й подалися геть, ховати свого мерця. За негласною домовленістю труп не оформили як кримінальний. Убивство, ще й таке хитромудре, нікому тут не потрібне. Самі бачили цього трупоріза, у нього «дайте спокій до пенсії» на писку читається.

– Грубо, – поморщилася Ольга.

– Зате правда. Як те, що заяв таки нема. А працює воно так: без папірця жодна справа не зрушиться. Тільки ж мене інше цікавить.

– Що саме?

– Навряд чи пов’язане прямо з вашою донькою.

– Ну?

– Є ще два трупи, – нагадав Чотар. – Знайшли їх раніше. Там же, на проклятій дорозі чи біля неї. Про них узагалі нічого не відомо, звернули увагу? Хіба то тут, то там чутки ширяться. Знову щось про упирів, така всяка дурня. Але питань одразу кілька, – він відкашлявся. – З Євгеном Заплавою вашим…

– Не моїм, – у її голосі брязнуло.

– Гаразд, не з вашим Євгеном Заплавою все ясно. Батьки забили на сполох, поліція мусила шукати зниклого безвісти та оголошеного в розшук. Тому його ідентифікували. А могли ж так само спустити на гальмах, як двох попередників, згодні?

Від несподіванки Ольга рвучко підвелася, сіла. Саморобна попільничка впала, попіл розсипався по килиму.

– От дідько… Вадиме, я не думала про це.

– Бо не працювали в розшуку, – заспокоїв Чотар. – І не цікавитеся детективними романами. Там іноді можна знайти правильні моделі певних ситуацій. Тепер я завалю вас купою цікавого, – знову прокашлявся. – Ми нічого не знаємо про дві інші жертви. Хто вони? Чоловіки чи жінки? Молоді чи старші? Мають родини чи волоцюги? Чому їх ніхто не шукав? А якщо шукали – чому місцева поліція мовчить, наче риба об лід, не дає рідні знати? Мовчу вже про те, що ці жертви не мають імен.

– Мають.

– Не для нас. Попеляк і словом не обмовився.

– Не питали.

– Швидше не тиснули на нього, Ольго. Які ми з вами маємо підстави так діяти? Шукаємо дівчину Яну, яка мала стосунок до хлопця Євгена. І жодного – до двох інших мерців, – Вадим пояснював рівно та спокійно. – Підозрюю, усі три смерті міцно між собою пов’язані. А ще важливо розуміти: покладатися на місцеву поліцію не варто. Навпаки, підемо офіційним шляхом, почнемо стукати в різні правильні двері – знайдемо неприємності й глухий кут.

– Ми вже приїхали сюди.

– Шукати вашу доньку, – відбив Чотар. – Усе, більше нічого нас хвилювати не має. Пошукаємо, поговоримо з різними людьми, набриднемо всім, наб’ємо купу ґуль, заберемося геть. Поки нас будуть сприймати так, поки ми самі тримаємося цієї стежки, ніхто особливо не перешкоджатиме. Власне, тому патологоанатом і погодився на зустріч. Ми ж нічого не питали такого, що змусило б напружитися.

– Він напружився.

– Бо я тиснув, аби він пояснив, чому порушив правила. Причина смерті мусить фіксуватися в медичних висновках. Пан Штефко її свідомо не вказав, а в поліції про це знають.

– Тобто, розкрив таємницю? Пішов нам назустріч?

Чотар пожував губами.

– Поки не знаю, Олю. Може бути бажання допомогти нам. Заворушилася в трупоріза совість, коли ви почали благати й наполегливо тицяти знімок Яни під носа. А може й таке бути: має власний розрахунок. Грається.

– Вас послухати, так тут вимальовується теорія змови. – Швидше підтверджується приказка про чортів у тихому болоті, – Вадим легенько ляснув себе по зігнутому коліну, закректав, підвівся. – До речі, про болото. Пропоную виїхати на місце пригоди.

– Пригоди? До чого тут болото?

– Глянемо на ту прокляту дорогу. Я ж не гуляв, дещо дізнався. Пробив різні довідки. Тут болото якраз при всьому. Тільки перевдягніться, одяг саме для таких вилазок купили.

І залишив Ольгу Барву саму.

Чотар узяв курс на північ.

Цього разу Ольга не заперечувала, аби він кермував, бо не орієнтувалася на місцевості. Вадим визнав – теж поганенько знає цей край. Та перед поїздкою детально вивчив карту, зараз довірився навігатору й вів машину впевнено. Спершу перетнули Шацьк із кінця в кінець, виїхали на трасу, яка вела до кордону з Білоруссю, і якийсь час трималися її. Та хвилин за сорок Чотар скрутив кермо праворуч, і вони опинилися хоч на асфальтованій, але значно гіршій дорозі. Маючи велике бажання, дві машини могли б тут роз’їхатися вдень. Та вночі, ще й взимку або після дощу, рух напевне ускладнювався. Ольга розуміла це, як водій зі стажем більш ніж десять років.