– Як на мене, небагато.

– Для водія, ще й із пристойним авто – згоден. Але ж бачите дорогу. Крім того, село за лісом, додатковий чинник.

Глушина, класична глушина. Колись це інакше називали.

– Як?

– Спокій, Олю. Санаторій «Затишок» гарантував повну ізоляцію від зовнішнього світу та проблем. Зміна обстановки. Як зараз кажуть, перезавантаження.

Поки рухалися крізь ліс – вирішили помовчати. Нарешті посвітлішало, машина виповзла на відкритий простір. Далі дорога повела трохи вгору, на пагорб. Щойно піднялися й пірнули вниз, далеко попереду замаячили перші хати.

Хутори.

Ніби казковий велетень узяв невеличкі приземкуваті будиночки й розкидав, граючись, на де-не-де порослій деревами місцині. Густе листя затуляло хати від чужих очей, й Ольга спробувала вгадати, чи є там, за низенькими старими парканами, життя. Проминувши перший хутір, нікого не помітила. Коли наблизилися до другого, навперейми вилетів скуйовджений пес, обгавкав автівку й чкурнув у придорожні чагарі. Хазяїн за собакою не з’явився, але Ольгу не полишало відчуття: за ними з-за дерев стежать недобрі очі.

Чим далі їхали, тим більше будинків опинялося в полі зору. Тільки все одно звичні сільські вулиці тут мало що нагадувало. Хати стояли безладно. Але в розкиданості теж убачався певний порядок, навіть задум тих, хто колись оселився тут, ховаючись від переслідувань і тим самим відгороджуючись від великого світу. І виглядало – люди тут справді ховаються. Не ясно лишень, від кого, адже чужі тут дійсно не ходять.

Село потопало в буйній зелені садів, у прочинені вікна машини не затікали – вривалися п’янкі пахощі груш та яблук, що тільки вистигали, наливалися першим соком. Ольга навіть відчула в роті присмак – любила білий налив, зелений, хрумкий та кислий. О цій порі жіночки вже виносили плоди на стихійні ринки й продавали, як вважала вона, за безцінь. Хоч останніми роками намагалася закупатися в перевірених супермаркетах, уникаючи далекої від санітарії та гігієни вуличної торгівлі, повз перші, із власних садів фрукти ніколи не проходила.

Крутила головою в різні боки. Жодної живої душі не розгледіла за час, поки їхали до центру Піщаного. Утім, її вперто не полишало відчуття: незнайомців проводжають поглядом. Ще й не одним: могла закластися, що за ними пильно стежить не одна пара очей.

На дорогу перед «опелем» вислизнув кіт.

Тварина не перебігала злякано. Навпаки, усім своїм вгодованим виглядом показувала, хто тут хазяїн. Сірий, явно безпородний, із простих, котяра неквапом, перевальцем посунув на протилежний бік неширокої вулиці. Посередині раптом сів, мовби машина їхала не на нього, задер ногу й заходився вилизувати себе. Об’їхати тварину було неможливо, і Чотар спершу скинув швидкість, без того тягнучись черепашачим темпом, а потім узагалі натиснув на гальмо. Кіт же й далі не звертав на прибулих уваги, ніби в його світі чужих не існувало. Ольга полізла по телефон, скоренько налаштувала камеру й вже зібралася зробити фото, та котяра, мов навмисне, на зло, ураз завершив свою процедуру, так само неспішно перетнув вулицю й з місця, одним великим стрибком, перемістився спочатку на найближчий паркан, потім – за нього, по той бік.

– Ти бач! – мугикнув Чотар. – Не дуже здивуюсь, якщо котів тут більше, ніж людей. Ось повилазять разом із собаками, оточать нас, візьмуть у кільце…

– Ви ж не любите казок, – різкувато обірвала Ольга. – Чорт забирай, як же Яну занесло сюди!

– Слушне зауваження, – кинув Вадим.

– Тобто?

– Маєте рацію, кажу. Озвучили мої думки, із язика зняли.

Поясню пізніше, треба ще дещо перевірити.

Він знову запустив двигун.

– Чекайте, – Ольга накрила його руку своєю, легенько стиснула. – Ми заїхали сюди в пошуках моєї доньки. Якщо зараз вам щось зайшло в голову, якщо це допоможе просунутися вперед, якщо є бодай одна зачіпка, ви повинні мені сказати.

– Повинен, – погодився Чотар. – І скажу. Але, з вашого дозволу, лиш тоді, коли думки й припущення оформляться в щось цілісне й прийнятне. Годиться?

Ольга пустила його, промовчала й відвернулася. Аби зайняти себе чимось, витягнула цигарку. Поки вирулили в центральну частину, устигла докурити. І вийшла першою, щойно зупинилися на невеличкому майдані.

Зараз стояли навпроти одноповерхової прямокутної цегляної будівлі з пласким дахом, зведеної не раніше, ніж років сорок тому. Схожі безликі будівлі, не інакше спроектовані одним архітектором за типовим проектом, Ольга бачила по селах і селищах Київщини, через які проїжджала свого часу. Зазвичай вони призначалися для місцевих адміністрацій, і від інших ця відрізнялася тим, що над входом не теліпався державний стяг. Місце для нього було, тим більше дивно, якось самотньо виглядав флагшток без прапора.

– Наче вимерли всі, – буркнув Чотар, виходячи слідом і з хрускотом потягаючись. – Зараз закричу, іншого способу привернути чиюсь увагу не бачу.

Він витягнув із машини ковіньку, та не сперся на неї – підхопив, крутнув цирковим жестом, спритно перехопив посередині. Потім, стиснувши, покульгав до входу. Ступив на першу з трьох бетонних сходинок ґанку, коли двері широко розчинилися зсередини.

– Шукаєте когось?

Вони не чекали такої раптової появи.

Вадим ступив на два кроки назад, Ольга наблизилася, стала поруч.

– Добрий день! – вичавила з себе, у роті чомусь стало сухо. – Чого ж, зранку був добрий, – мовила невисока худорлява жінка у великих круглих окулярах із цілком сучасною оправою. – Так кого шукаєте?

– Доньку! – випалила Ольга.

Спіймала несхвальний погляд Чотаря. Та стримуватися не збиралася, адже заїхала сюди задля цього. Ще й повторила, аби відкинути будь-яку можливість для відступу чи маневру:

– У вашому селі зникла моя донька Яна.

Жінка мовчки дивилася на незваних гостей, стиснувши ниткою тонкі губи. Але загалом не можна сказати, що мала непривітний вигляд. Навпаки, у її зовнішності було щось невловимо приємне. Укупі з окулярами коротко стрижене каштанове волосся робило її схожою на поважну інтелігентну професорку, котру Бог знає, яким вітром занесло у волинську глушину, де простіше побачити кота, аніж живу людину. Простенький, у дрібний горошок, сарафан робив із жінки ту саму професорку, яка у відпустку вибралася на дачу. Картину доповнювали білі мокасини, узуті на босу ногу.

– Уперше чую, щоб у Піщаному хтось зникав, – знизала вона плечима. – Може, докладніше розкажете?

– Ні, це ви розкажіть мені…

Ольга раптом відчула, що втрачає над собою контроль. Нарешті дісталася до місця, де Яну могли бачити й навіть говорити з дівчиною. Стіна, якою миттю відгородилася ця професорка, неабияк збентежила – і вмить роздратувала. З’явилися всі підстави вважати – тут від неї щось приховують. Тож рвалася в атаку й заледве не кинулася на незворушну жінку з кулаками. Та Чотар завбачливо взяв Ольгу за лікоть, відсторонив, сам ступив наперед.

– Пробачте мою дружину. Її можна й треба зрозуміти, але пробачте.

Ользі перехопило подих. Кров шугонула до лиця, очі закліпали, долоні вкрилися липким нервовим потом. Уже відкрила рота, збираючись висловити Чотареві все, що думає про його вибрик. Але тут знову вступила жінка.

– Усе гаразд. Сама мати, чудово розумію стан вашої дружини. Не можу лиш уторопати, про що мова. Узагалі час познайомитися, – вона простягнула руку. – Таміла Радзівіл.

– Вадим, – він легенько потиснув правицю. – Вадим Чотар, це – Ольга.

– Чотар? – нова знайома глянула на Ольгу.

– Я залишила дівоче прізвище, – вичавила та, пустивши Чотареві лютого бісика. – Донька теж його має. Яніна Барва, Яна.

– Дивно у вас усе у великому житті, – посміхнулася Таміла. – Ну, то ваші справи. Можу лиш повторити: нікого на ім’я Яніна чи Яна у моєму селі не було.

– Вашому? – стрепенулася Ольга.

– Нашому, – посмішка стала ширшою й м’якшою. – То я фігурально. Хоч як сказати.

– Не загадками – так точно.

– Жодних загадок, просто все. Я тут хтось на зразок начальства. Формально – сільський голова, тобто, – виправилася швидко, – головиха. Якщо можна так сказати, – не перебивали, слухали уважно, зацікавлено, тож повела далі: – Узагалі головихою називають жінку голови. Це як піп і попадя. Але мій чоловік помер років десять тому й селом не керував ніколи. Він узагалі поїхав звідси. Тому й помер, вважаю.