– Не читайте мені мораль! – зараз Таміла промовляла зневажливо. – У тій ненависній вам країні ніхто б не дозволив вам займатися, чим завгодно. А вашій доньці – забивати голову різною дурнею. Ви б працювали, вона б училася, аби потім отримати роботу і з часом – окрему квартиру. До речі, війни б не було. І все, до цієї теми більше вертатися не хочу. Не маю часу й бажання в чомусь переконувати таких, як ви.

Лікарка ступила до дверей.

– Чекайте! – Ольга подалася вперед. – Добре, гаразд, я все зрозуміла. Скільки потім ще було операцій?

– Шість, – це прозвучало гордо, вона не приховувала бажання похвалитися успіхами. – І ваша донька з другом – перша пара. До того приходили поодинокі шукачі гострих відчуттів.

– Потрапляли в тенета, хочете сказати.

– Та як завгодно. Результат важливіший. Мали б мороку з тим Женею, аби він сам не допоміг, тікати чомусь почав, – вона зітхнула. – Про збагачення ви дарма. Гроші, отримані за першу операцію, повністю пішли на обладнання. Гнатюк навіть погодився нічого не брати собі, лиш заплатив своїм людям за роботу, – це слово знову змусило Ольгу здригнутися. – Від винагороди я відмовилася й після другої. Моя винагорода – відродження нашого маленького раю. Маємо сучасну операційну, якісне обладнання для діагностики. Бачте, почали робити палати.

– Щоб поставити вбивства на конвеєр.

– Мені вже з вами не цікаво, – зітхнула Таміла. – Те, що ви називаєте смертю, я називаю новим життям. До вашого відома: селяни знають, що я роблю.

– Про вбивства?

– Про те, що скоро житимемо, як раніше. Зароблені гроші діляться на всіх. Жителі Піщаного мають додаток до злиденних пенсій, призначених цією державою, – вона скривилася. – Мої односельці працювали все життя, і якби вороги не розвалили велику країну, мали б значно більші, гідні виплати. Ще й отримували б вчасно. Нічого, я поступово повертаю старі стабільні часи.

– Ви божевільна, – упевнено сказала Ольга. – Одного такого я вже бачила сьогодні. Та ви ще більш несповна розуму.

– Кажете, несповна? Тоді як мені, нерозумній, удалося за півтора року те, чого не змогла мені забезпечити держава Україна за чверть століття? Виходить, бракує божевільних, – Таміла мовила так, ніби підводила жирну риску. – Сюди спеціально приїжджають талановиті амбітні лікарі, котрим не дають розвернутися на повну силу. Вони не бачать складу злочину в тому, що хворому пересаджують здоровий орган. Донори їх, як і мене, теж не хвилюють. А мене вже не ображає недовіра. Нехай не роблю операцій сама, тут справді треба мати певну практику. Хоч зробити розтин ще могла б…

– Вам дуже цього хочеться?

– Відчути себе знову потрібною як медик? Звичайно! Це ж ви сьогодні вчитеся на одне, якщо взагалі вчитеся, і заробляєте інакше, не тим, на що вчилися. У країні, яку ви ненавидите, цього б ніхто не дозволив. Тепер, шановна, точно все. Забалакалася тут, але ж просвітити вас треба.

Таміла знову ступила до виходу.

– Та стійте ж! – знову вигукнула Ольга. – Яна! Ви нічого не сказали про Яну!

– Ваша донька абсолютно здорова. І сьогодні, вже за кілька годин, з її допомогою врятують життя одній дівчині, майже її ровесниці.

– Ви щойно повідомили, коли вб’ють мою дитину.

– Сьогодні великий день для Піщаного. Точніше, велика ніч, – слова звучали дуже буденно, лікарка ніби рапортувала. – Сьома операція. Великі гроші, які допоможуть модернізувати клініку. І перша пересадка серця. Не перша взагалі, але перша – тут.

Макар Гнатюк вийшов на середину кімнати й почав робити вправи.

Спершу поставив ноги на ширину плечей, нахилився вперед і максимально розтягнувся. Потому вирівнявся, порухав руками й тулубом до хрускоту в кістках, який почув навіть Чотар. Нарешті присів десять разів, уперся руками в брудну підлогу, відтиснувся теж десяток, насамкінець ще й плеснув у долоні в процесі. Підвівся, витер долоні об штани.

– Отак. М’язи атрофуються. Постійно сидиш, а рухатися треба. Рух – це життя.

– Я побачив, що ти в добрій формі.

– Так я не для тебе, – гмикнув Макар. – До речі, скоро Таміла зробить тут центр для реабілітації після різних травм. Моє завдання на найближчий час – придумати, як відродження нашого «Затишку» легалізувати.

– Тобто знайти законний спосіб пояснити, звідки на Піщане впав золотий дощ?

– Десь так. Сьогодні важлива операція. Скоро прибуде пацієнтка, батько якої може запросто подзвонити і президенту, і прем’єру, не кажучи вже про дрібніший народець. Набридло підпілля, чесно кажучи.

– Хвалишся?

– Дурний ти, Чотарю. Усе тут ніби вирахував, однак на багатьох речах не знаєшся. Пояснюю на пальцях, популярно, чому не вийде виставити нас усіх у злочинному світлі. Зуби зітреш до ясен.

– І?

– Хочеш – приймай як пропозицію працювати з нами.

Уже відкритим текстом тобі кажу.

– Вербуєш?

– У тебе варіантів нема, кульгавий. Або з нами, або автомобільна катастрофа й скромні похорони.

– Були б вільні руки – почухав би потилицю замислено. – Ну-ну, – Гнатюк посміхнувся кутиком рота. – До речі, я тебе так і не зрозумів до кінця. Про таксиста. Ніби я там десь облажався. Просвіти на майбутнє.

– Спершу скажи, як про нього дізналися.

– Ой, Чотарю, я тебе прошу! Мені платять за пильність. Штефко Попеляк – мої очі й вуха тут. Щойно перший покусаний труп на проклятій дорозі знайшли, він маякнув. Нам, сам розумієш, додаткова увага не потрібна. Ще й Ярмолюк, сам того не знаючи, підігравав, бо йому так само не в жилу, якщо Шацьк опиниться в кримінальній хроніці. Вирахувати таксиста Пашу виявилося не так уже й складно. Не чіпали поки, хай собі. Тим більше, в історії з отим пацаном, другом Яночки, він дуже навіть придався. Знаєш, як вийшло? – Гнатюк почав заводитися. – Ти вгадав. Хлопчина пхнув носа, куди не треба. Він усе одно заважав, нам же дівчина-донор потрібна, а хлоп ще й пив-курив, не годиться. Але ж він побачив, як мої бійці прибирали за собою. Дременув із переляку, навіть подругу свою не попередив. Він її кинув, Чотарю, справді залишив на моєму хуторі. Бери голими руками. Добре, я вчасно перехопив. Хоча… Далеко б усе одно не забіг. Чужі тут не ходять.

– Потім через свою людину, Попеляка, почав зливати нам таксиста.

– Штефкове завдання – плутати сліди. Так випадково лягло, що ти саме на нього в Шацьку вийшов. Далі вже працювали за моїм планом.

– І щойно ти побачив, як Ольга постукалася в групу Харона, форсував події. Ви ж запанікували, хіба ні? Сам ось потроху щойно похвалився: тут буде дуже важлива персона. А напередодні таке… Тому нацькували небезпечну жінку на таксиста, знаючи – він із головою не дружить, пружинка якась клацне, поведеться. Потім, так собі думаю, планували злити й таксиста, аби всі трупи повісити на нього. Мої колишні колеги зробили б так із радістю. Хто слухатиме психа, коли він каже: це не я. Так?

– Кажу ж – давай до нас. Ніби сам плани розробляв.

– Нічого нового під сонцем. Ви не врахували одного, Хароне. Жінка виявилася не аж такою слабкою. У якому стані зараз таксист, поняття не маю. Тільки Ольга не дала себе вбити. І я дещо про тебе дізнався. За інших обставин, повторюся, діяв би не так. Усе продумав би, обмізкував. Але Ольга почула – її донька тут і помчала її рятувати. Чим порушила мої плани, та хай. Важливіше – порушила ваші.

– Ніхто нічого не порушив. У нас, Чотарю, усе за планом. Її доця – та трошки відтермінувала, змусила перенести операцію на добу. Та нічого, уже скоро почнемо. Навіть уявити собі не можеш, які перспективи матимемо відтепер.

– На які органи продасте Яну?

– Грубо.

– Зате правда.

Макар знову порухав плечима.

– Бачу, ти не маєш настрою домовлятися. Коли так, то сам думай-гадай.

Він цього разу не переступив через Вадима, обійшов лежачого.

– Ну, бувай.

– Стоп.

Гнатюк здивовано повернувся.

– Ти чого?

– Ольга…

– До чого тут твоя подружка? Після всього вона або головою поїде, або сама собі щось зробить. Із нею точно ні про що не добалакатися. Забудь про обох. Про себе дбай.