— Вояки, — почав полковник Карґіл в ескадрильї Йосаріана, старанно зважуючи паузи. — Ви американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це.
Сержант Найт подумав про це, а тоді ґречно сказав полковнику Карґілу, що той звертається зараз до рядових, а офіцери чекають на нього на іншому кінці ескадрильї. Полковник Карґіл жваво подякував і, засяявши від самовдоволення, покрокував на другий кінець табору. Його переповнювала гордість від усвідомлення, що двадцять дев'ять місяців служби не притупили його геніальної нездарності.
— Вояки, — почав він своє звернення до офіцерів, старанно зважуючи паузи. — Ви — американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це. — Він почекав хвилину, давши їм подумати про це. — Ці люди — ваші гості! — крикнув він раптом. — Вони проїхали більше трьох сотень миль, щоб розважити вас. Як вони будуть себе почувати, якщо ніхто не прийде на них подивитися? Який у них потім буде настрій? Вояки, йдеться не про мою власну шкуру. Але ота дівчина, що хоче зіграти для вас сьогодні на акордеоні, вже доросла' стати мамою. А як би ви почувалися, якби ваша мама проїхала більше трьох сотень миль, щоб зіграти на акордеоні для військових, а ті не захотіли б її слухати? Що відчує те дитя, чиєю мамою стане ота акордеоністка, коли воно підросте і довідається, як повелися з його мамою? Ми всі знаємо відповідь. Тепер, вояки, зрозумійте мене правильно. Все це, звичайно, добровільно. Я був би останнім полковником у світі, який би наказав вам іти на цей концерт ОДО і розважатися, але я хочу, щоб кожен з вас, хто не досить хворий для шпиталю, зараз же йшов на цей концерт ОДО і розважався, і це мій наказ!
Йосаріан почувався досить хворим, щоб вертатися до шпиталю, та йому стало ще гірше після трьох бойових вильотів, коли Док Деніка знову меланхолійно похитав головою і відмовився списати його на землю.
— Думаєш, у тебе неприємності? — скрушно докоряв йому Док Деніка. — А мені, думаєш, як? Вісім років, поки вчився на лікаря, я сидів на самому сухому хлібі. Після сухого хліба, уже маючи власний кабінет, я жив на копійки, аж поки не з'явилася пристойна клієнтура, аби хоча б покрити витрати. Потім, якраз коли кабінет нарешті почав давати прибуток, мене призвали до армії. Не розумію, на що тобі скаржитись.
Док Деніка був другом Йосаріана І заради нього не готовий був і пальцем поворухнути. Йосаріан дуже уважно слухав, як Док Деніка розповідає про полковника Каткарта з полку, який хотів вибитися в генерали, про генерала Дрідла з дивізії та медсестру генерала Дрідла і про всіх інших генералів із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії, які наполягали, що для виконання військового обов’язку треба лише сорок вильотів.
— Просто усміхайся і радій, що тобі пощастило, — насуплено порадив він Йосаріану. — Бери приклад з Гавермеєра.
Йосаріан здригнувся від такої пропозиції. Гавермеєр був провідним бомбардиром, який, ідучи на ціль, ніколи не робив протизенітних маневрів і тим наражав на небезпеку всіх, хто летіли з ним в одній ланці.
— Гавермеєре, якого біса ти ніколи не робиш протизенітних маневрів? — розлючено допитувалися вони після вильоту.
— Гей, ви, дайте капітану Гавермеєру спокій, — наказував полковник Каткарт. — Він у біса найкращий наш бомбардир.
Гавермеєр вишкірився, кивнув головою І заходився пояснювати, як він надрізає мисливським ножем кулі, щоб зробити з них розривні, перед тим як щоночі смалить по тих польових мишах у наметі. Гавермеєр був їхнім найкращим у біса бомбардиром, але він літав по прямій і на одній висоті від вихідної точки і до цілі, і навіть далі за ціль, аж доки не переконувався, що бомби сягнули землі і там вибухали гострими стрілами жовтогарячих спалахів, а над ними злітали клуби диму й роздроблені уламки, мов шалені гейзери, й котилися велетенськими чорно-сірими хвилями. У шістьох літаках Гавермеєр тримав у штивній напрузі смертних людей, що сиділи тихо й нерушно, мов качки під прицілом, а він з глибокою цікавістю простежував крізь плексигласовий ніс кабіни шлях кожної бомби і давав німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести, і прицілитись, і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вмикач, чи дідько їх знає, що вони там смикали, коли хотіли вбити незнайомих їм людей.
Гавермеєр був провідним бомбардиром, який ніколи не хибив. Йосаріан теж раніше був провідним бомбардиром, але його понизили в ранзі, бо йому було начхати, хибить він чи ні. Він вирішив жити вічно або вмерти при такій спробі, і єдиним його завданням, коли він піднімався в небо, було сісти на землю живим.
Хлопці любили літати за Йосаріаном, який виходив на ціль на повній швидкості з різних напрямків і на різних висотах — дерся вгору, пікірував, крутився і повертав настільки круто і різко, що всі пілоти з п’ятьох літаків насилу повторювали маневри, щоб втриматись у ланці, вирівнювався лиш на дві-три секунди, щоб скинути бомби, а тоді вшивався з протяжним ревом двигунів і далі відчайдушно петляв, продираючись крізь огидний шквал зенітного вогню, так що шість літаків скоро розсипались по всьому небу, як молитви, кожен з них — легка ціль для німецьких винищувачів, та це не хвилювало Йосаріана, бо вже не було німецьких винищувачів і він не хотів, щоб біля його літака вибухали якісь інші літаки. Лише коли весь цей Sturm und Drang залишався далеко позаду, він втомлено зсував шолом зі спітнілого чола і переставав вигаркувати накази для Маквота за штурвалом, котрого в той момент найбільше цікавило, куди поцілили бомби.
— Бомбовий відсік порожній, — доповідав ззаду сержант Найт.
— Ми поцілили в міст? — питався Маквот.
— Я не бачив, сер, мене тут позаду добряче гецало, і я нічого не бачив. Тепер там усе в диму і нічого не видно.
— Гей, Аарфі, чи бомби попали в ціль?
— Яку ціль? — відказував капітан Аардваарк, гладкий і з люлькою в зубах штурман Йосаріана, не відриваючи очей від безладної плутанини карт, яку він створив біля Йосаріана в носовій частині літака. — Здається, ми ще не долетіли до цілі — хіба ні?
— Йосаріане, чи бомби влучили в ціль?
— Які бомби? — відповідав Йосаріан, котрий переймався лише зенітним вогнем.
— Ну що ж, — виспівував Маквот, — хай їм чорт.
Йосаріанові було наплювати, влучив він у ціль чи ні, оскільки Гавермеєрові чи якому іншому провідному бомбардиру, який влучав, ніколи не доводилось повертатися. Час від часу хтось так злився на Гавермеєра, що давав йому стусанів.
— Я сказав, дайте капітану Гавермеєру спокій, — роздратовано застерігав їх полковник Каткарт. — Хіба я не казав, що він у біса найкращий наш бомбардир?
Гавермеєр шкірився, коли втручався полковник, і вкидав до рота наступний кусочок арахісового брикету.
Гавермеєр набув неабиякої вправності, розстрілюючи щовечора польових мишей з пістолета, якого вкрав у небіжчика в наметі Йосаріана. За наживку він брав шоколадний батончик, умощувався в темряві і чекав на гризуна, тримаючи палець іншої руки в петлі мотузки, протягнутої від рами протимоскітної сітки до вмикача нематованої лампочки угорі. Мотузка була напнута, мов струна банджо, і найлегшого доторку було досить, щоб він клацнув, засліплюючи тремтливу жертву спалахом світла. Гавермеєр переможно пофоркував, спостерігаючи, як маленьке звірятко завмирає і закочує нажахані очка, гарячково шукаючи зловмисника. Гавермеєр чекав, доки ці очка не зустрінуться з його поглядом, а тоді з голосним реготом натискав на спусковий гачок і, з розкотистим гуркотом розприскуючи огидне, волохате тільце по всьому намету, відправляв полохливу мишачу душу назад до її Творця.
Якось уночі Гавермеєр вистрілив у мишу, через що Голодний Джо вискочив босоніж зі свого намету, репетуючи на все горло писклявим голосом, і розрядив свій пістолет сорок п'ятого калібру в намет Гавермеєра, відтак кинувся вниз схилом рову, видряпався на протилежний бік і тут же зник в одній із вузьких траншей, що ніби чарами з’явились біля кожного намету на ранок після того, як Майло Майндербайндер розбомбив ескадрилью. Ця пригода сталася якраз перед світанком у дні Величезної облоги Болоньї, коли без'язикі мертві люди, мов живі привиди, заповнили нічні години і Голодний Джо дурів, бо знову відлітав своє і не мав запланованих завдань. Голодний Джо белькотав щось недоладне, коли його виловили на дні вузької траншеї, белькотав про змій, щурів і павуків. Дно освітили ліхтариками, але не побачили нічого, крім кількох дюймів застояної дощівки.
