Полковник Каткарт не давав собі з тим спокою — працьовитий, наполегливий, відданий воєнний стратег, який денно і нощно служив самому собі. Він був сам собі могилою, безстрашний і несхибний дипломат, який картав себе за кожну проґавлену можливість і розкаювався за кожну свою помилку, завжди напружений, дратівливий, озлоблений і чванливий. Це був доблесний опортуніст, який жадібно хапався за кожну нагоду, яку відкривав для нього підполковник Корн, і тут же з тоскним відчаєм тремтів через можливі непоправні наслідки. Він пожадливо колекціонував плітки і високо цінував чутки. Він вірив усьому, що чув, і нікому не довіряв. Він був постійно насторожі й безпомильно орієнтувався в стосунках і ситуаціях, яких не існувало. Він завжди був у курсі справ і зворушливо силкувався зрозуміти, що відбувається. Несамовитий, відважний задирака, він невтішно розмірковував про те непоправно жахливе враження, яке справляв на високопосадовців, котрі навряд чи й здогадувалися про його існування.
Усі його переслідували. Полковник Каткарт давав собі раду в житті, віднаходячи хистку рівновагу між листками у вінку своєї слави і плямами на репутації, блискучими уявними тріумфами і катастрофічними уявними поразками. Він щогодини коливався від болю до радості, то неймовірно роздимаючи грандіозність своїх перемог, то трагічно перебільшуючи серйозність поразок. Ніхто ніколи не бачив, як він дрімає. Якщо він від когось чув, що генерал Дрідл чи генерал Пекем усміхається, насупився або не робить ні те, ні те, він не давав собі спокою, аж поки не знаходив прийнятне пояснення, чому це відбувається, і затято бурчав, поки підполковник Корн не вмовляв його попуститись і глянути на речі простіше.
Підполковник Корн був відданим, незамінним союзником, який нервував полковника Каткарта. Полковник Каткарт клявся підполковнику Корну в довічній вдячності за кожну його геніальну ідею і тут же злився на нього, коли усвідомлював, що з неї може нічого не вийти. Полковник Каткарт був багато чим зобов'язаний підполковнику Корну й анітрохи його не любив. Вони були дуже близькі. Полковник Каткарт заздрив кмітливості підполковника Корна і постійно собі нагадував, що той, хоча майже на десять років старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у провінційному університеті. Полковник Каткарт оплакував свою лиху долю, що дала йому в помічники такого пересічного чоловіка, як підполковник Корн. Його принижувало, що він мусить цілковито залежати від особи, котра отримала освіту в провінційному університеті. Якщо вже хтось і мав стати для нього незамінним, журився полковник Каткарт, то чому ним не став хтось заможний і добре вдягнений, хтось із кращої родини, більш зрілий, ніж підполковник Корн, і хтось такий, хто не буде ставитися до бажання полковника Каткарта стати генералом настільки легковажно, як підполковник Корн, про що полковник Каткарт потайки здогадувався.
Полковник Каткарт так відчайдушно прагнув стати генералом, що заради цього був готовий випробувати будь-що, навіть релігію, тож якось уранці, через тиждень після того, як збільшив норму бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під брезклою випнутою губою і пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, лягла тінь чорної жорсткої щетини. Шкіра в нього ніколи не засмагала, і він старанно уникав сонця, щоб не обгоріти. Полковник був на голову вищий і вдвічі ширший за капелана, і поруч з його розбухлою, владною постаттю капелан відчув себе тендітним і слабким.
— Ознайомтесь, капелане, — наказав полковник Каткарт, устромляючи сигарету в мундштук і розвалившись в обертовому кріслі за своїм столом. — Скажіть, що ви про це думаєте.
Капелан слухняно заглянув у розгорнений журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де мовилося про американський бомбардувальний полк в Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом правив в інструкторській молебень. Капелан мало не розплакався від щастя, зметикувавши, що полковник не збирається його лаяти. Полковник Каткарт майже не розмовляв з капеланом від того буремного вечора, як витурив його за наказом генерала Дрідла з офіцерського клубу, коли Вождь Білий Вівсюг заліпив полковнику Мудусу кулаком у ніс. Капелан спочатку перелякався, що полковник Каткарт випише догану за його самовільне відвідання клубу минулого вечора. Він сходив туди з Йосаріаном і Данбаром, коли ті зненацька насунулися до його намету на лісовій галявині і запропонували піти з ними. Хоч і заляканий стараннями полковника Каткарта, капелан усе ж подумав, що йому ліпше наразитися на невдоволення полковника, ніж відкинути турботливе запрошення своїх двох нових приятелів, з якими познайомився у шпиталі кілька тижнів тому, коли провідував хворих, і які настільки успішно оберігали його від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням його офіційного обов’язку по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею незнайомих йому офіцерів та рядових, що вважали його білою вороною.
Капелан прикипів очима до сторінок журналу. Він двічі розглянув кожну фотографію і уважно перечитав усі підписи, силкуючись оформити відповідь на запитання полковника в граматично правильне речення, потім багато разів подумки повторив і перебудував його, перш ніж нарешті наважився заговорити.
— Я гадаю, що молебень перед кожним бойовим вильотом — це високоморальний і надзвичайно похвальний захід, сер, — запропонував він соромливо і замовк.
— Ну так, — сказав полковник. — Але мене цікавить, чи, на вашу думку, цей захід у нас спрацює.
— Так, сер, — не відразу відповів капелан. — Гадаю, що спрацює.
— В такому разі, я хотів би спробувати. — Масивні крохмалисті щоки полковника раптом зарум’янились яскравими плямами ентузіазму. Він зірвався на ноги і збуджено заходив по кімнаті. — Гляньте, як це допомогло тим людям в Англії. Ось тут у журналі є фотографія полковника, чий капелан править молебень перед кожним бойовим вильотом. Якщо молебні допомогли йому, то і нам допоможуть. Може, як ми почнемо молитися, моя фотографія також з'явиться в «Сатердей Івнінг Пост».
Полковник знову сів і стримано усміхнувся своїм щедрим сподіванням. Капелан не отримав жодного натяку, що йому слід казати далі. На його довгастому, досить блідому обличчі застиг задумливий вираз, і він ковзнув поглядом по високих кошиках з червоними помідорами-сливками, що рядами стояли уздовж стін. Він удавав, ніби обмірковує відповідь. За якийсь час він зрозумів, що витріщається на ряди кошиків з червоними помідорами-сливками, і його настільки заінтригувало, навіщо кошики, переповнені червоними помідорами-сливками, в кабінеті командира полку, що він геть забув про обговорення молитовних зустрічей, аж нарешті полковник Каткарт, добродушно відхилившись від теми, запитав:
— Хотіли б купити, капелане? Щойно з ферми, яку ми з підполковником Корном маємо в горах. Можете взяти один кошик гуртом.
— О ні, сер. Не треба.
— Ну, гаразд, — мовив полковник примирливо. — Не мусите. Майло з радістю вихопить з-під рук усе, що ми виростимо. Ось ці зібрано лише вчора. Погляньте, які вони зрілі й тверді, мов груди в молоденької дівчини.
Капелан зашарівся, і полковник тут же зрозумів, що зробив помилку. Він присоромлено похилив голову, відчувши, як його масивні щоки запалали, а пальці стали грубими і неповороткими. Він злісно ненавидів капелана за те, що той був капеланом і перетворив на грубу нетактовність його жарт, який за інших обставин, безперечно, вважався б дотепним і вишуканим. Він жалюгідно силкувався придумати, як їм обом вибратися з цього прикрого становища. Тут він раптом пригадав, що цей капелан усього лиш капітан, і вмить випростався, мало не задихаючись від потрясіння й обурення. Його щоки люто стиснулися на думку, що він оце щойно зазнав ганебного приниження від свого однолітка, який досі лише капітан, і він втупився в капелана з такою мстивою, вбивчою ворожістю, що той затремтів. Полковник садистично карав капелана довгим, сердитим, злобливим, ненависним, мовчазним поглядом.
