— Біль? — дружина лейтенанта Шайскопфа переможно вхопилася за слово. — Біль — це корисний симптом. Біль — це попередження про небезпеки, які загрожують нашому організму.

— А хто створив небезпеки? — запитав Йосаріан і злостиво засміявся. — Ох, з великого Свого милосердя до нас Він дарував нам біль! А чому б Йому не попереджати нас дзвоном дзвіночків або ангельськими хорами? Або індикатором з червоно-синіх неонових трубочок, умонтованим в кожний лоб? Кожний путній виробник музичних автоматів з цим би впорався. А чому Він не зміг?

— Люди з червоними неоновими трубочками в лобі виглядали б дурнувато.

— Зате вони прекрасно виглядають, коли корчаться в агонії чи туманіють під наркозом, хіба ні? Що за колосальний, безсмертний нездара! Якщо подумати про можливості та владу, з якими Він брався до справи, а тоді глянути на той нікчемний, бридкий безлад, який Він реально сотворив, то Його абсолютна неспроможність просто приголомшує. Очевидно, що Він ніколи не виплачував заробітної платні. Жодний пристойний роботодавець не найняв би такого партача навіть розсильним!

Дружина лейтенанта Шайскопфа пополотніла, не вірячи своїм вухам, і вирячилася на нього з тривогою.

— Ти краще не говори так про Нього, милий, — докірливо застерегла вона тихим, ворожим голосом. — Він може тебе покарати.

— Чи Він мене мало карає? — обурено пирхнув Йосаріан. — Знаєш, не можна допускати, щоб Йому все сходило з рук. О, ні, не можна допускати, щоб Він викрутився без жодної кари після всього того лиха, яке Він нам заподіяв. Одного дня Він за все заплатить. І я знаю коли. В Судний день. О, так, то буде той день, коли я опинюся достатньо близько, щоб схопити того відсталого селюка за барки і...

— Припини! Припини! — раптом верескнула дружина лейтенанта Шайскопфа і заходилась незґрабно товкти його по голові обома кулаками. — Припини!

Йосаріан захистився долонею на кілька секунд, поки вона гамселила його в нападі бабської люті, а тоді рішуче вхопив її зап’ястки й делікатно, але силою вклав у ліжко.

— Якого біса ти так розійшлася? — спантеличено запитав він, мовби каючись. — Я думав, ти не віриш у Бога.

— Не вірю, — схлипнула вона й розплакалась. — Але Бог, у якого я не вірю, — це добрий Бог, справедливий Бог, милосердний Бог. Він не такий злий і тупий Бог, якого ти малюєш.

Йосаріан засміявся і випустив її руки.

— Давай запровадимо в нас свободу віросповідання, — люб'язно запропонував він. — Ти собі не вір у того Бога, який тобі подобається, а я не віритиму в свого Бога. Згода?

То був найбезглуздіший День подяки в його житті, і він подумки повертався до торішнього безтурботного двотижневого карантину в шпиталі; але навіть та ідилія скінчилась на трагічній ноті: він був здоровий-здоровісінький, коли карантинний період минув, і йому знову звеліли забиратися геть і йти на війну. Почувши таку погану звістку, Йосаріан сів у ліжку і закричав:

— У мене двоїться в очах!

У палаті знову здійнявся рейвах. Спеціалісти ринули до Йосаріана з усіх закапелків шпиталю й оточили його для огляду настільки щільним кільцем, що він відчував вологе, неприємне дихання з їхніх розмаїтих носів, що низько посхилялись над різними частинами його тіла. Вони заходилися зазирати в його вуха та очі, присвічуючи тонкими промінцями світла, штурмувати його коліна та п’ятки гумовими молотками і камертонами, точити кров з його вен, крутити перед його очима всім, що траплялося під руку, щоб перевірити периферійний зір.

Бригаду лікарів очолював поважний, ретельний добродій, який раптом показав Йосаріанові один палець І спитав:

— Скільки пальців ви бачите?

— Два, — сказав Йосаріан.

— Скільки пальців ви бачите тепер? — спитав лікар, показавши два.

— Два, — сказав Йосаріан.

— А скільки тепер? — спитав лікар, не показуючи жодного.

— Два, — сказав Йосаріан.

Обличчя лікаря розпливлося в посмішці.

— Їй-богу, це правда, — тріумфально оголосив він. — Йому дійсно двоїться в очах.

Йосаріана відвезли на каталці до кімнати, де лежав другий солдат, у якого все двоїлось, а в палаті оголосили ще один двотижневий карантин.

— У мене все двоїться в очах! — закричав солдат, у якого двоїлося в очах, щойно в кімнату вкотили Йосаріана.

— У мене все двоїться в очах! — закричав Йосаріан у відповідь настільки ж голосно, потай підморгнувши йому.

— Стіни! Стіни! — закричав солдат. — Розсуньте стіни!

— Стіни! Стіни! — закричав Йосаріан. — Розсуньте стіни!

Один з лікарів удав, ніби відсуває стіну.

— Так досить?

Солдат, у якого двоїлося в очах, кволо кивнув і відкинувся на подушку. Йосаріан теж кволо кивнув, розглядаючи свого талановитого сусіда зі смиренним захопленням. Він розумів, що перед ним справжній майстер. Його талановитий сусід, безперечно, був гідним, щоб у нього повчитись і наслідувати його. Уночі його талановитий сусід помер, і Йосаріан вирішив, що далі наслідувати його не варто.

— У мене вже не двоїться в очах! — сквапно закричав він.

Нова група спеціалістів притупотіла до його ліжка з медичними інструментами, щоб упевнитися, що це правда.

— Скільки пальців ви бачите? — спитав головний лікар, показуючи один палець.

— Один.

Лікар підняв два пальці.

— Скільки пальців ви бачите зараз?

— Один.

Лікар підняв десять пальців.

— А зараз скільки?

— Один.

Лікар зачудовано глянув на своїх колег.

— Він усе бачить лише в однині! — вигукнув він. — Ми його вилікували.

— І якраз дуже вчасно, — зауважив лікар, з яким Йосаріан залишився сам на сам, високий, подібний до торпеди приємний чоловік з каштановою щетиною і пачкою цигарок у нагрудній кишені халата, які він курив одну за одною, прихилившись до стіни. — Тут до вас прийшли родичі. О, не хвилюйтеся, — додав він, сміючись. — Не ваші родичі. Це мати, батько і брат того хлопця, який помер. Вони приїхали аж із самого Нью-Йорка, щоб попрощатися з умирущим солдатом, а ви, по-моєму, якнайкраще для цього підходите.

— Про що ви говорите? — підозріливо спитав Йосаріан. — Я не вмираю.

— Звісно, що вмираєте. Ми всі вмираємо. А куди в дідька на вашу думку, ви котитесь?

— Вони не приїхали провідати мене, — заперечив Йосаріан. — Вони приїхали провідати свого сина.

— їм доведеться прийняти те, що в нас є. З нашого погляду, один умирущий хлопець нічим не кращий за іншого вмирущого хлопця або нічим не гірший. Для науковця всі вмирущі хлопці є рівними. Маю для вас пропозицію. На кілька хвилин ви стаєте їхнім родичем, а я нікому не розкажу, що ви брешете про свою печінку.

Йосаріан сахнувся від нього.

— Ви про це знаєте?

— Звичайно, що так. Не майте нас за дурнів. — Лікар приязно посміхнувся і запалив ще одну сигарету. — Хто повірить, що у вас болить печінка, коли ви при кожній нагоді лапаєте медсестер за цицьки? Якщо хочете когось переконати, що у вас хвора печінка, відмовляйтеся від сексу.

— То з біса велика ціна за життя. Чому ж ви мене не виказали, якщо знали, що я прикидаюсь?

— А на біса мені це здалося? — спитав лікар здивовано. — Ми тут усі разом є творцями ілюзій. Я завжди готовий допомогти змовнику, з яким нам по дорозі до порятунку, якщо він готовий і мені подати руку. Ці люди приїхали здалеку, і я б не хотів їх засмучувати. Мене розчулюють старі люди.

— Але вони приїхали побачитися з сином.

— Вони приїхали запізно. Можливо, вони й не помітять різниці.

— А якщо вони почнуть плакати?

— Мабуть, так і буде. Це одна з причин їхнього візиту. Я постою послухаю за дверима і зайду, якщо ставатиме нестерпно.

— Все це звучить якось безглуздо, — Йосаріан задумався. — Навіщо їм взагалі бачити, як помирає їхній син?

— Я сам цього не можу зрозуміти, — погодився лікар, — але чомусь хочуть бачити. Ну, що скажете? Все, що від вас вимагається, — це полежати кілька хвилин і трошки повмирати. Чи це так важко?

— Гаразд, — здався Йосаріан. — Якщо лише кілька хвилин і ви обіцяєте почекати за дверима. — Він почав входити в роль: — А чому б мене не забинтувати задля переконливості?