— Тепер ти можеш переспати зі мною, — пояснила вона з обережною поблажливістю. — Але не зараз.

— Знаю. Коли прийдемо до мене.

Дівчина похитала головою, дивлячись на нього з недовірою і стуливши коліна.

— Ні, зараз я мушу йти додому, до мамуні, бо моя мамуня не любить, коли я танцюю з солдатами чи ходжу з ними по ресторанах, і дуже розсердиться, якщо я не повернусь додому. Але ти краще запиши мені свою

адресу, і завтра вранці я забіжу до тебе на шури-мури перед роботою у французькій конторі. Capisci?[10]

— Бридня! — роздратовано вигукнув розчарований Йосаріан.

— Cosa vuol dire[11] «бридня»? — запитала спантеличена Лючана.

Йосаріан голосно розреготався, а тоді відповів приязним, доброзичливим тоном:

— Це значить, що зараз я хочу провести тебе туди, куди ти тільки скажеш, щоб потім я зміг скочити собі назад у нічний клуб і перехопити Аарфі, поки він не пішов звідти з тим чудовим персиком і не позбавив мене нагоди розпитатися в неї про тітку чи подругу, яка буде схожа на неї.

— Come?[12]

— Subito, subito,[13] — м’яко підіпхнув її він. — Мамуня чекає. Забула?

— Si, si. Мамуня.

Йосаріан покірно волочився за дівчиною крізь чарівну римську весінню ніч, аж поки вони не опинилися на безладній автостанції, що сигналила клаксонами, виблискувала червоними й жовтими вогнями, відлунювала сердитою лайкою неголених водіїв, які виливали ненависні, страхітливі прокльони один на одного, на своїх пасажирів і на групки неуважних перехожих, що перегороджували їм дорогу, не помічаючи автобусів, аж поки ті не зачіпали котрогось із них, і тоді вже перехожі кляли водіїв. Лючана від’їхала в одному з тих мініатюрних зелених автобусів, і Йосаріан щодуху помчав назад до кабаре і тієї фарбованої блондинки в розстебнутій оранжевій атласній блузці і з затуманеним поглядом. Вона, здається, захопилась Аарфі, і Йосаріан палко молився на бігу, щоб у неї знайшлася спокуслива тітка або спокуслива подружка, сестра, кузина чи мама, але щоб була така ж хтива і порочна. Вона б ідеально пасувала Йосаріанові — розпусна, груба, вульгарна, аморальна, апетитна нечупара, про яку він мріяв уже місяцями. То була справжня знахідка. Вона сама платила за себе в барах, мала автомобіль, квартиру і перстень з камеєю кольору сомон, який своїми майстерно вирізьбленими фігурками голих хлопця та дівчини на камені доводив Голодного Джо до божевілля. Голодний Джо хрипів, стрибав на задніх, скавулів і плазував по підлозі, пускаючи слину від жадання, але дівчина відмовлялася продати йому той перстень, хоча Голодний Джо пропонував їй усі гроші, що зібрав з усіх кишень, і свій дорогий чорний фотоапарат на додачу. Ні гроші, ні фотоапарати її не цікавили. Її цікавив блуд.

Коли Йосаріан повернувся, її вже там не було. Всі розійшлися, тож він одразу розвернувся і, тужний та пригнічений, пішов блукати темними, спорожнілими вулицями. Йосаріан не часто почувався самотнім, коли опинявся наодинці, але зараз він був самотнім через пекучу заздрість до Аарфі, адже саме в цю мить той вилежувався з дівчиною, котра так пасувала йому, Йосаріанові, а також міг затягнути в ліжко, коли б тільки захотів, по одній — чи навіть обох нараз — тих струнких, розкішних, аристократичних жінок, які мешкали в квартирі поверхом вище і завжди розпалювали, як ніхто інший, сексуальні фантазії Йосаріана, — вродлива, заможна, чорнява графиня з червоними, вологими, тремтливими губами і її вродлива, заможна, чорнява невістка. Прямуючи до офіцерської квартири, Йосаріан палав шаленим коханням до них усіх: і до Лючани, і до хтивої, сп’янілої дівчини в розхристаній атласній блузці, і до вродливої заможної графині, і до її вродливої заможної невістки, хоча жодна з цих двох ніколи не дозволить йому торкнутися до себе чи навіть позалицятися. Вони, мов кішечки, ластились до Нейтлі і покірно піддавалися Аарфі, а Йосаріана мали за психа і зневажливо сахалися від нього щоразу, коли він робив їм непристойні пропозиції чи пробував попестити, зустрівши на сходах. Обидві були надзвичайні створіння з соковитими, рожевими, гострими язичками і ротиками, мов круглі, теплі сливки, солодкуваті й липкі, ледь перезрілі. Це були дівчата високого класу; Йосаріан не зовсім розумів, що таке той високий клас, але знав, що вони до нього належать, а він — ні, і вони про це також знали. На ходу він уявляв собі білизну, що тісно облягала їхні стрункі тіла — шовковисту, гладеньку, насичено-чорну чи опалової пастелі, облямовану квітчастим мереживом, напоєну нестерпно звабливими ароматами розніженої плоті та пахучих солей для ванни, що хмаркою здіймалися від білосніжних грудей. Йому знову закортіло опинитися на місці Аарфі, брудно, грубо, радісно кохатися з тією соковитою п’яною хвойдою, якій на нього просто начхати і яка ніколи про нього і не згадає.

Проте коли Йосаріан повернувся на квартиру, Аарфі був уже там, і Йосаріан витріщився на нього з таким же зацькованим подивом, який пережив того ранку над Болоньєю через його дошкульну, містичну і неуникненну присутність у носовій кабіні літака.

— Що ти тут робиш? — спитав він.

— Правильно, спитай його! — люто вигукнув Голодний Джо. — Нехай скаже, що він тут робить!

Театрально застогнавши, Малий Семпсон притулив до скроні уявний пістолет і наче вистрілив собі в череп. П’ятнадцятирічний Гапл, видуваючи бульбашки з жувальної гумки, всотував усе, що відбувалося, з відсутнім виразом на незрілому обличчі. Аарфі неквапом постукував чашечкою своєї люльки по долоні, самовдоволено походжаючи туди й сюди, помітно втішений, що викликав такий переполох.

— Чому ти не пішов додому з тією дівчиною? — наполягав Йосаріан.

— О, звичайно, я ходив з нею додому, — відповів Аарфі. — Ти ж не думаєш, що я б дозволив їй самій шукати дорогу додому?

— Вона тебе не впустила?

— О, навпаки, вона хотіла, щоб я залишився, — Аарфі хихотнув. — Не переживай за доброго старого Аарфі. Але я не збирався скористатися тією милою дівчинкою тільки тому, що вона хильнула зайвого. За кого ти мене маєш?

— Хто сказав, що ти хотів нею скористатися? — здивовано вигукнув Йосаріан. — Вона хотіла лиш одного — скочити з кимось до ліжка. Вона лише про це торохтіла цілий вечір.

— Це тому, що трохи перепила, — пояснив Аарфі. — Але я з нею перебалакав і повернув її до тями.

— Ну ти й падлюка! — вигукнув Йосаріан і втомлено опустився на диван поруч з Малим Семпсоном. — То якого дідька ти не віддав її комусь із нас, як сам її не хотів?

— Бачите? — сказав Голодний Джо. — З ним щось не так.

Йосаріан кивнув і з цікавістю глянув на Аарфі.

— Аарфі, скажи мені щось. Ти коли-небудь з ними спиш?

Аарфі знову самовдоволено реготнув.

— О, звичайно, я їх штрикаю. Не хвилюйся за мене. Але ніколи — гарних дівчаток. Я знаю, яких дівчат штрикати, а яких не штрикати, і гарних я ніколи не штрикаю. А ця — мила дівчинка. Видно, що в сім’ї були гроші. Я навіть змусив її викинути цей її перстень з вікна машини.

Голодний Джо підскочив, верескнувши, мов від нестерпного болю.

— Що ти зробив? — закричав він. — Що ти зробив? — Він заходився гамселити Аарфі по плечах і руках обома кулаками, мало не плачучи. — За те, що ти зробив, тебе треба вбити, паршивий ти вилупку. Він збоченець, ось хто він такий. У нього брудні думки, хіба ні? Хіба в нього не брудні думки?

— Брудніших не буває, — погодився Йосаріан.

— Про що ви, хлопці, торочите? — спитав Аарфі, щиро здивований, втягуючи голову в пухкі, овальні плечі. — Ой, годі вже, Джо, — благав він, ніяково усміхаючись. — Та перестань мене товкти!

Але Голодний Джо не переставав битись, аж поки Йосаріан не схопив його і виштовхнув до спальні. Йосаріан апатично пішов до своєї кімнати, роздягнувся і заснув. За мить уже був ранок, і хтось його термосив.