— У нього немає уяви. Я можу багато розпродати на чорному ринку, якщо він візьме мене в долю.

— Майло знає чорний ринок. На бавовну попиту немає.

— Зате є попит на медичну продукцію. Я можу понамотувати бавовну на дерев'яні палички і збувати їх як стерильні тампони. Він продасть мені бавовну за добрі гроші?

— За ніякі гроші він не продасть тобі бавовну, — відповів Йосаріан. — Він розсердився, що ти став йому конкурентом. Фактично, він розізлився на всіх за діарею, яка підірвала репутацію його їдальні. Слухай, ти ж можеш нам допомогти, — Йосаріан раптом схопив його за руку. — Ти не міг би підробити на тому твоєму мімеографі якісь офіційні накази і звільнити нас від вильотів у Болонью?

Колишній РПК Вінтерґрін повільно, зі зневажливим виразом, вивільнив свою руку.

— Міг би, — гордо пояснив він. — Але я ніколи на таке не піду.

— Чому ні?

— Бо це ваша справа. Кожен мусить робити свою справу. Моя — збувати запальнички «Зіппо» з якнайбільшим зиском і прикупити трохи бавовни у Майла. Ваша справа — розбомбити склади боєприпасів у Болоньї.

— Але мене вб’ють над Болоньєю, — благав Йосаріан. — Нас усіх там переб’ють.

— Значить, ви приречені загинути, — відповів колишній РПК Вінтерґрін. — Будь таким самим фаталістом, як-от я. Якщо мені випало на долю заробити на цих запальничках і прикупити трохи дешевої бавовни у Майла, значить, саме це я і буду робити. Якщо тобі випало на долю загинути над Болоньєю, значить, тебе вб'ють, то вже краще йди і помри як справжній чоловік. Не хотів би тобі цього казати, Йосаріане, але ти перетворюєшся на хронічного скиглія.

Клевінджер погодився з колишнім РПК Вінтерґріном, що справою Йосаріана було загинути над Болоньєю, і аж посинів від обурення, коли Йосаріан зізнався, що це він пересунув лінію фронту, призвівши до скасування вильоту.

— А чому б і ні? — огризнувся Йосаріан, ще більше розпалюючись через підозру у своїй власній неправоті. — Чи я маю підставляти свій зад під вогонь, бо наш полковник хоче стати генералом?

— А як же люди на материку? — запитав Клевінджер не менш збуджено. — Може, їм підставляти свої зади під вогонь, бо ви відмовляєтесь летіти? Ці вояки мають право на підтримку з повітря!

— Але не конче на мою. Послухай, їм байдуже, хто розтрощить ці склади боєприпасів. Ми летимо лише тому, що цей вилупок Каткарт нас туди посилає.

— Ох, та я все це знаю, — запевнив його Клевінджер, його худорляве обличчя зблідло, а щирі карі очі схвильовано зволожились. — Але факт залишається фактом: ці склади боєприпасів усе ще стоять. Ти чудово знаєш, що я також не схвалюю те, що робить полковник Каткарт. — Клевінджер витримав паузу, губи його затремтіли, і він м'яко вдарив кулаком по своєму спальнику. — Але не наше це діло — вирішувати, які саме цілі знищувати, і кому їх знищувати, і...

— І кого при цьому вб'ють? А чому?

— Так, навіть це. Ми не маємо права ставити під сумнів...

— Ти хворий!

— Не маємо права ставити під сумнів...

— Ти справді вважаєш, що це не моя справа, як і чому мене вб'ють, а справа полковника Каткарта? Ти справді так вважаєш?

— Так, справді, — підтвердив Клевінджер, уже без певності. — Є люди, яким довірено вести нас до перемоги, і їм набагато видніше, які цілі треба бомбити.

— Ми говоримо про дві різні речі, — відповів Йосаріан з перебільшеною втомою. — Ти говориш про взаємодію повітряних сил і піхоти, а я говорю про мої стосунки з полковником Каткартом. Ти говориш про те, як перемогти, а я — про те, як перемогти і залишитися живим.

— Саме так, — самовдоволено відказав Клевінджер. — І що, на твою думку, важливіше?

— Для кого? — відрізав Йосаріан. — Розплющ очі, Клевінджере. Мертвому нема різниці, хто виграє війну.

Клевінджер на мить завмер, мовби йому дали по пиці.

— Мої вітання! — гірко вигукнув він, тонка молочно-біла смужка обхопила губи безкровним, тісним колечком. — Кращу позицію, яка сприятиме ворогові, важко придумати.

— Ворог, — заперечив Йосаріан, карбуючи слова, — це той, хто домагається твоєї смерті, байдуже, на чиєму він боці, і один такий ворог—полковник Каткарт. І не забувай про це, бо чим довше пам'ятатимеш, тим довше поживеш.

Але Клевінджер таки забув про його слова, і ось тепер він мертвий. А в той момент Клевінджер дуже засмутився, бо Йосаріан не наважився зізнатись у своїй причетності до епідемії діареї, через яку зайвий раз відклали виліт. Майло засмутився ще більше через здогад, що хтось знов отруїв його ескадрилью, і переполошено побіг по допомогу до Йосаріана.

— Будь ласка, випитай у капрала Снарка, чи він, бува, знову не поклав пральне мило в картопляне пюре, — обережно попросив він. — Капрал Снарк довіряє тобі і скаже правду, якщо ти пообіцяєш йому, що нікому не скажеш. Щойно він зізнається, прийдеш і доповіси мені.

— Ну певно, що я поклав пральне мило в картопляне пюре, — зізнався капрал Снарк Йосаріанові. — Ти ж мене про це попросив, хіба ні? Пральне мило — найкращий засіб.

— Він божиться, що він тут ні при чому, — відзвітував Йосаріан Майлові.

Майло підозріло надув губи.

— Данбар каже, що Бога нема.

Надії вже не було. Десь через півтора тижня всі в ескадрильї стали схожими на Голодного Джо, який був звільнений від польотів і страшно верещав уві сні. Він єдиний міг заснути. Інші цілими ночами блукали в темряві біля своїх наметів, наче безмовні привиди з сигаретами в зубах. Удень вони збиралися похнюпленими групками біля карти і марно витріщалися на лінію фронту або на нерухому постать Дока Деніки, що сидів перед зачиненими дверима медчастини під потворним оголошенням, написаним від руки. Вони почали вигадувати невеселі, хмурні жарти і катастрофічні чутки про погибель, яка чигає на них у Болоньї.

Якось увечері п'яний Йосаріан присунувся в офіцерському клубі до підполковника Корна, щоб пожартувати з ним про нову лепажівську зенітку, яка нібито з’явилася в німців.

— Яка зенітка? — з цікавістю запитав підполковник Корн.

— Нова трьохсотсорокачотирьохміліметрова лепажівська термоклейова зенітка, — відповів Йосаріан. — Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

Підполковник Корн перелякано висмикнув свій лікоть з чіпких пальців Йосаріана.

— Відпустіть мене, ідіоте! — дико викрикнув він, розлючено і зі мстивим схваленням спостерігаючи, як Нейтлі, підскочивши ззаду до Йосаріана, його відтягує. — Що це за псих?

Полковник Каткарт весело пирхнув.

— Це той, якого ти порадив мені нагородити після Феррари. Його також підвищили до капітана на твою вимогу, пам'ятаєш? Так тобі й треба. Ти отримав те, що заслужив.

Тендітний Нейтлі насилу перетягнув масивного Йосаріана, що ледве тримався на ногах, до вільного столика в іншому кінці зали.

— Ти здурів? — стривожено засичав Нейтлі. — Це ж підполковник Корн. Ти здурів?

Йосаріан захотів випити ще і пообіцяв тихо вийти, якщо Нейтлі принесе йому чарку віскі. Потім зажадав ще дві. Коли нарешті Нейтлі вмовив його піти до виходу, до клубу ввалився капітан Блек, голосно гепаючи розмоклими черевиками по дерев'яній підлозі, і в плащі, з якого, мов з високого даху, лилась вода.

— Ну що, вилупки, готуйтеся! — бадьоро оголосив він, розплескуючи калюжу, що утворилася під ногами. — Щойно мені дзвонив підполковник Корн. А чи знаєте ви, що для вас приготували в Болоньї? Ха! Ха! Для вас приготували нову лепажівську термоклейову зенітку. Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

— О боже, це правда! — зойкнув Йосаріан і, нажаханий, завалився на Нейтлі.

— Бога немає, — спокійно відповів Данбар, який наближався до них, злегка похитуючись.

— Гей, допоможи мені з ним. Мушу відвести його до намету.

— Хто сказав?

— Я сказав. Нічого собі, дивись, яка злива.

— Треба дістати машину.

— Вкрадемо машину капітана Блека, — промовив Йосаріан. — Я завжди так роблю.

— Ми не можемо вкрасти нічиєї машини. Відколи ти почав красти машини, коли тобі заманеться, ніхто вже не залишає ключів.