— Війна ще не скінчилась. Німці підходять до Антверпена.

— Німців за кілька місяців розіб’ють. А ще за кілька місяців розіб’ють Японію. І якщо я зараз покладу життя, то аж ніяк не за свою країну, а за Каткарта з Корном. Отож я здаю свій бомбардувальний приціл — аж до кінця війни. Віднині я дбаю лише про самого себе.

Майор Денбі відповів з поблажливою усмішкою:

— Уявіть собі, Йосаріане, якби всі так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні? — Йосаріан сів рівніше і глянув лукаво. — Знаєте, я маю дивне відчуття, ніби колись я вже мав з кимось таку саму розмову. Точно як у нашого капелана, котрому здається, що він усе переживає вдруге.

— Капелан хоче, щоб ви погодились на відправку додому, — зауважив майор Денбі.

— Та ну його в болото!

— О боже, — зітхнув майор Денбі й розчаровано похитав головою. — Він боїться, що це він на вас вплинув.

— Не вплинув він на мене. А знаєте, що я міг би зробити? Міг би сидіти отут, у цьому шпитальному ліжку, і животіти як овоч. Животіти собі і не приймати рішень — хай інші приймають.

— Ви мусите приймати рішення, — заперечив майор Денбі. — Людина не може жити як овоч.

— Чому ні?

Глибоко в очах майора Денбі зажевріло тепло.

— Мабуть, гарно жити як овоч, — тоскно погодився він.

— Паршиво, — відказав Йосаріан.

— Ні, мабуть-таки гарно — коли ти вільний від усіх цих сумнівів і напруг, — наполягав майор Денбі. — Думаю, мені б хотілося жити як овоч і не приймати важливих рішень.

— Який саме овоч, Денбі?

— Огірок або морквина.

— А який огірок? Добрий чи поганий?

— О, добрий, звичайно.

— Вас зірвали б молоденьким і порізали б на салат.

Майор Денбі знітився.

— Ну, тоді поганий.

— Вас залишили б на грядці на перегній для добрих огірків.

— Тоді я не хочу жити як овоч, — відповів майор Денбі з сумною посмішкою упокорення.

— Денбі, може, мені справді погодитись на відправку додому? — серйозно запитав Йосаріан.

Майор Денбі знизав плечима:

— Ви б тоді спасли себе.

— Я б тоді згубив себе, Денбі. Ви це мали б знати.

— Ви могли б мати все, що захочете.

— Я не хочу мати все, що захочу, — відповів Йосаріан, і в нападі безсилої люті гупнув кулаком по матраці. — Прокляття, Денбі! Стільки моїх друзів вбито на цій війні! Я не можу приставати на якісь угоди. Удар ножа тієї суки — найкраща подія в моєму житті.

— То ви б радше пішли до в’язниці?

— А ви погодилися б на відправку додому?

— Звісно! — переконано проголосив майор Денбі. — Безумовно, погодився б, — додав він трохи згодом, вже менш упевнено. — Так, мабуть, на вашому місці я погодився б на відправку додому, — по хвилі болісного роздуму вирішив він. Потім бридливо замотав головою і відчайдушно випалив: — О, так, звісно, я б погодився на відправку додому! Але я такий страшний боягуз, що на вашому місці я не опинився б ніколи.

— Але припустімо, що ви не боягуз, — сказав Йосаріан, уважно придивляючись до нього. — Припустімо, ви маєте сміливість кинути комусь виклик.

— Тоді я не дав би їм відправити мене додому, — заявив майор Денбі з шаленою радістю й ентузіазмом. — І вже напевно не став би під трибунал.

— А на бойові завдання літав би?

— Ні, певно, що ні. Це була б повна капітуляція. Та й загинути можна.

— Отже, ви б утекли?

Майор Денбі вже був готовий дати горду відсіч, але тут же затнувся, його напіврозкритий рот стулився без слова, губи втомлено відкопилились.

— Мабуть, тоді я не мав би надії вижити, правда?

Його чоло і випуклі білки очей знову нервово заблистіли. Він схрестив безвольні долоні на колінах і сидів отак, майже не дихаючи і втупивши в підлогу понурий погляд, примирений з поразкою. Темні, довгі тіні косо падали від вікна. Йосаріан зосереджено дивився на майора, і ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі різко загальмувала машина і швидкі кроки затупотіли до будинку.

— Ні, надія для вас є, — згадав Йосаріан з млявим припливом натхнення. — Вам міг би допомогти Майло. Він зараз впливовіший за полковника Каткарта і дещо мені заборгував.

Майор Денбі похитав головою і відповів невиразним тоном:

— Майло з полковником Каткартом тепер друзі. Він зробив полковника Каткарта віце-президентом і після війни обіцяє високу посаду.

— Тоді нам поможе колишній РПК Вінтерґрін! — вигукнув Йосаріан. — Він їх обох ненавидить, а це його добряче заведе.

Майор Денбі знову безрадісно похитав головою.

— На минулому тижні Майло та колишній РПК Вінтерґрін об’єднались. Тепер вони партнери в «Підприємстві М і М».

— Отже, надії в нас немає?

— Немає.

— Взагалі немає?

— Взагалі немає, — підтвердив майор Денбі. За хвилину він підвів очі, осяяний невиразною думкою. — А чи не краще було б, якби вони зникнули нас, як зникнули багатьох інших, і звільнили від усіх цих убивчих турбот?

Йосаріан сказав «ні». Майор Денбі погодився, меланхолійно кивнувши, і знову втупив очі в підлогу, і для них обох взагалі не було надії, аж доки в коридорі зненацька не загримотіли кроки і, репетуючи на весь голос, до палати ввірвався капелан з запальною новиною про Oppa, настільки радісно збуджений, що ще якусь хвилину-дві його було годі зрозуміти. Сльози великого піднесення іскрилися в його очах, і коли Йосаріан нарешті збагнув, в чому річ, він вискочив з ліжка з недовірливим скриком.

— У Швеції? — крикнув він.

— Орр! — крикнув капелан.

— Орр? — крикнув Йосаріан.

— У Швеції! — крикнув капелан і закивав головою в радісному екстазі, і почав нестримно гарцювати по палаті в реготливому, розкішному божевіллі. — Це чудо, скажу я вам! Це чудо! Я знову увірував в Бога! Я вірую! Його винесло на берег у Швеції після стількох тижнів у відкритому морі! Це чудо.

— Винесло на берег, чорта з два! — Йосаріан і собі заскакав по палаті, на все горло регочучи до стін, до стелі, до капелана і майора Денбі. — Його не винесло на берег у Швеції. Він догріб до Швеції! Він догріб туди, капелане, догріб!

— Догріб?

— Він так спланував! Він зумисне поплив до Швеції!

— Ет, все одно! — відказав капелан з тим самим запалом. — Все одно це чудо, чудо людського розуму і людської стійкості. Подумайте тільки, на що він спромігся! — Капелан обхопив голову долонями і корчився від сміху. — Ви тільки уявіть! — подивовано вигукнув він. — Тільки уявіть собі, як він уночі пропливає Гібралтарську протоку на отому своєму жовтому плоті з блакитним весельцем...

— Слідом за ним тягнеться волосінь, до самої Швеції він їсть сиру тріску, а щодня о п’ятій вечора готує собі чай...

— Я ніби бачу його! — вигукнув капелан, зупинивши на мить своє торжество, щоб перевести дух. — Це чудо людського завзяття, кажу я вам. Відтепер я буду саме таким! Я буду завзятим. Так, я буду завзятим.

— Він знав, що він робить, на кожному кроці свого шляху! — тішився Йосаріан, переможно знявши угору стиснуті кулаки, немов сподівався витиснути з них усю правду. Він крутнувся і став обличчям до майора Денбі. — Денбі, ви йолоп! Зрештою, надія є. Хіба не бачите? Може, навіть Клевінджер живий, причаївся десь у тій своїй хмарі, доки не буде безпечно вийти з неї.

— Про що ви говорите? — питав спантеличений майор Денбі. — Про що ви обоє говорите?

— Принесіть мені яблук, Денбі, а також каштанів. Біжіть, Денбі, біжіть. Принесіть мені яблучок-дичок та кінських каштанів, поки не пізно, і для себе прихопіть.

— Каштани? Дички? На якого біса вони вам?

— Щоб засунути їх собі за щоки, звісно, — Йосаріан скинув руки вгору у жесті лютого, розпачливого самодокору. — Ох, чому ж я не послухався його? Чому не повірив йому?

— Ви збожеволіли? — питав майор Денбі з тривогою і збентеженням. — Йосаріане, може поясните мені нарешті, про що ви говорите?

— Денбі, Орр усе це спланував. Невже ви не розумієте — він із самого початку все це спланував. Навіть тренувався, як дати себе підбити. Він у кожному бойовому вильоті відпрацьовував вимушену посадку. А я не захотів з ним літати! Ох, чому я його не послухав? Він запрошував мене літати, а я не хотів! Денбі, дайте мені ще й заячі зуби, і форсунку до направи, і вираз глупої простоти, в якій ніхто не запідозрить хоча б крихти розуму. Мені все це потрібне. Ох, чому ж я його не послухався? Тепер я розумію, що він намагався мені сказати. Я навіть розумію, чому та дівчина лупила його туфлею по голові.