— Уявляю собі його печінку, — бурчав Док Деніка.

— Уяви мою печінку, — порадив йому Йосаріан.

— З твоєю печінкою все в порядку.

— Це лише доводить, скільки всього ти ще не знаєш, — блефуючи, сказав Йосаріан і розповів Доку Деніці про дошкульний біль у печінці, який дошкуляв сестрі Дакет, і сестрі Крамер, і всім лікарям у шпиталі, тому що біль у жовтяницю не переходив, але й не минав.

Док Деніка не виявляв зацікавлення.

— Гадаєш, у тебе неприємності? — запитав він. — А що казати про мене? Був би ти в моєму кабінеті в той день, коли до мене зайшли молодята.

— Які молодята?

— Ті молодята, які одного разу зайшли до мене в кабінет. Хіба я не розповідав про них? Вона була гарна.

І таким же гарним був кабінет Дока Деніки. Він прикрасив передпокій золотими рибками й умеблював найкращим із дешевих гарнітурів. Усе, що можна було, він купив у кредит, навіть золотих рибок. На все інше він узяв гроші в захланних родичів, пообіцявши їм частку від майбутніх прибутків. Його кабінет був розташований на Стейтен-Айленді у будинку на дві сім'ї, що при раптовій пожежі став би для них пасткою, усього лиш за чотири квартали від паромної переправи і за один квартал на південь від універсаму, трьох салонів краси і двох шахраїв-аптекарів. Дім стояв на розі вулиць, але це не допомагало. Населення майже не мінялося, а корінні мешканці силою звички трималися тих самих лікарів, до яких зверталися роками. Купа рахунків швидко зростала, і зовсім скоро він втратив свої найцінніші медичні інструменти: спочатку забрали арифмометр, а потім друкарську машинку. Золоті рибки поздихали. На щастя, якраз коли справи пішли найгірше, вибухнула війна.

— Це був дар божий, — урочисто визнав Док Деніка. — Більшість лікарів невдовзі пішли в армію, і мої справи різко покращились. Розташування на розі почало виплачуватись, і незабаром я вже приймав більше пацієнтів, аніж міг компетентно обслужити. Я підняв свій процент відкату з тими двома аптеками. Салони краси давали мені два-три аборти на тиждень. Справи уже не могли йти краще, а тепер послухай, що сталося. З призовної комісії присилають якогось хлопця, щоб мене оглянув. Я сам себе ретельно оглянув і виявив, що за станом здоров’я не придатний до військової служби. Здавалося б, мого слова мало бути досить, адже я лікар з доброю репутацією в окружному медичному товаристві та в місцевому бюро сприяння бізнесу. Але ні, не досить, і вони прислали цього хлопця, аби лиш пересвідчитись, що в мене дійсно одна нога ампутована до стегна і що я прикутий до ліжка невиліковним ревматоїдним артритом. Йосаріане, ми живемо в епоху недовіри і втрати духовних цінностей. Це жахливо, — скаржився Док Деніка голосом тремким від сильного хвилювання. — Жахливо, коли навіть слово ліцензованого лікаря ставить під сумнів країна, яку він любить.

Дока Деніку призвали і відправили служити на Піанозу лікарем льотної частини, хоча він до смерті боявся літати.

— Мені не треба шукати собі неприємностей в літаку, — зауважив він, блимаючи короткозорими карими очима-намистинами. — Вони самі мене знаходять. Як ота незаймана дівчина, яка не могла завагітніти. Я про неї розповідав.

— Яка незаймана? — запитав Йосаріан. — Я думав, ти розповідав мені про якихось молодят.

— Та я розповідав тобі про незайману дівчину. Обоє були мало не діти, одружені... десь понад рік, коли зайшли до мене в кабінет без попереднього запису. Якби ж ти її побачив! Така мила, юна, вродлива. Вона навіть зашарілася, коли я спитав про місячні. Я ніколи не забуду цієї дівчини. Фігурка її — мрія, а на шиї вона мала ланцюжок з медальйоном святого Антонія, що висів між грудьми небаченої краси. «Яка страшна спокуса для святого Антонія,» — пожартував я — просто, щоб вона розслабилась, розумієш. «Святого Антонія? — перепитав її чоловік. — Хто такий святий Антоній?» «Спитайтеся в дружини, — сказав я йому. — Вона скаже, хто такий святий Антоній». «Хто такий святий Антоній?» — спитав він. «Хто?» — спитала вона. «Святий Антоній», — сказав він. «Святий Антоній? — перепитала вона. — А хто такий святий Антоній?» Обстеживши її в оглядовому покої, я виявив, що вона все ще незаймана. Я поговорив з її чоловіком наодинці, поки вона одягала пояс і пристібала до нього панчохи. «Щоночі», — похвалився він. Розумієш, справді мудрий чоловік. «Не пропустив ще жодної ночі», — похвалився він. Він це серйозно говорив. «Я навіть роблю їй це рано до сніданку, який вона мені готує перед роботою», — похвалився він. Пояснення цьому було лише одне. Коли вони обоє сіли переді мною, я на гумових ляльках продемонстрував для них статевий акт. Я маю гумові моделі обох статей з усіма репродуктивними органами, які тримаю під замком в окремих шафках, щоб не було пліток. Тобто колись мав. Тепер я вже нічого не маю, навіть пацієнтів. Єдине, що в мене сьогодні є, — це низька температура, через яку я починаю серйозно хвилюватися. Цих двоє хлопчаків, які допомагають мені в медчастині, ні чорта не тямлять у діагностиці. Вони тільки й вміють, що скаржитись. Вони гадають, що в них неприємності? А що вже про мене казати? Нехай би побули в моєму кабінеті тоді, з тією парою молодят, які витріщалися на мене, ніби я розповідав їм щось таке, чого ніхто зроду-віку не чув. Такої зацікавленості я ще ніколи не бачив. «Кажете, треба отак? — запитав він і трохи попрацював з ляльками. — Знаєте, тепер я бачу, як це дехто отримує від такого насолоду». «Саме так, — сказав я. — А тепер ідіть додому, кілька місяців попрактикуйте мій метод, а далі побачимо. Добре?» «Добре», — відповіли вони і, не сперечаючись, розплатились готівкою. «Гарного вам відпочинку», — сказав їм я, а вони подякували і пішли. Він обійняв її за талію, так наче не міг дочекатися, коли добереться додому і зробить їй це знову. Через кілька днів він прийшов уже сам і сказав моїй медсестрі, що мусить негайно зі мною зустрітися. Тільки-но ми залишилися сам на сам, він ударив мене кулаком у ніс.

— Що він зробив?

— Він назвав мене розумником і вдарив кулаком у ніс. «Ти хто такий, розумнику?» — сказав він і звалив мене на підлогу. Бах! Отак просто. Я не жартую.

— Я знаю, що не жартуєш, — сказав Йосаріан. — Але чому він це зробив?

— Звідки мені знати, чому він це зробив? — відповів Док Деніка з досадою.

— Може, це якось пов’язано зі святим Антонієм?

Док Деніка глянув на Йосаріана безтямним поглядом.

— Святий Антоній? — спитав він здивовано. — Хто такий святий Антоній?

— Звідки мені знати? — відповів Вождь Білий Вівсюг, який, похитуючись, саме ввійшов до намету з притиснутою до грудей пляшкою віскі і зухвало розсівся між ними двома.

Док Деніка мовчки підвівся і виніс своє крісло з намету, зігнутий під ранцем, ретельно напакованим кривдами, що був його вічним тягарем. Він не терпів присутності свого сусіда по намету.

Вождь Білий Вівсюг вважав його психом.

— Не знаю, що таке з тим хлопакою, — зауважив він з докором. — У нього немає мізків, ось що з ним таке. Були би в нього мізки, він би схопив лопату і почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, якраз під моїм ліжком. За пару хвилин наткнеться на нафту. Хіба він не знає, як той солдат у Штатах докопався до нафти? Ніколи не чув, що трапилось із тим... як звати того смердючого щура вилупка сутенера шмаркатого з Колорадо?

— Вінтерґрін.

— Вінтерґрін.

— Він боїться, — пояснив Йосаріан.

— О ні. Тільки не Вінтерґрін. — Вождь Білий Вівсюг похитав головою з неприхованим захватом. — Той гнилий сопляк мудрагель сучий син не боїться нікого й нічого.

— Док Деніка боїться. Ось що з ним таке.

— А чого він боїться?

— Він боїться за тебе, — сказав Йосаріан. — Він боїться, що ти помреш від запалення легень.

— Ну, нехай боїться, — сказав Вождь Білий Вівсюг. Його могутні груди здригнулися від глибокого, низького сміху. — Помру при першій же нагоді. От побачиш.

Вождь Білий Вівсюг — гарний, темнолиций індіанець з масивним, вилицюватим обличчям і скуйовдженим чорним волоссям, метис племені крі родом із міста Інід в Оклахомі — з лишень йому відомих окультних причин постановив собі померти від запалення легень. Це був злостивий, мстивий, позбавлений ілюзій індіанець, який ненавидів чужоземців з такими прізвищами, як Каткарт, Корн, Блек і Гавермеєр, і бажав, щоб усі вони забралися туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.