До кінця уроку лишилося двадцять хвилин. Фізрук розпорядився прибрати турнік і оголосив: пограємо в баскетбол.

У футбол пацани ганяли після уроків, і то не в спортзалі, а на стадіоні. Там навіть ворота стояли, тільки без сітки. Була колись сітка — спиздили.

Баскетбол проходив так: викликалися двоє, вони були капітанами команд. Далі вони по черзі вибирали собі гравців із усіх нас, причому розібрати треба було всіх, навіть дівки грали. Тому спочатку капітани намагалися розібрати нормальних гравців, потім кращих із тих, хто лишився. Останніми, як правило, брали Зоопарк і Козоріза з Сапуном.

— Дівчата можуть іти перевдягатися, — дозволив фізрук, ті відразу підірвалися і погнали в свою роздягальню. Лишилися самі пацани, і тоді фізрук скомандував: — Стародуб — раз, Рудик — два!

Обидва зробили крок уперед, повернулися до строю. За встановленими правилами, той, кого викликали першим, має право першим набирати команду. Це могло вирішити результат усієї гри — кожен намагався захопити собі довгого Жилу, а кидок у нього майже завжди прицільний. Колись Арутюнов навіть запропонував фізруку Жилу не залучати до баскетболу взагалі — так чесніше буде. Жила з ним тоді мало не побився.

Його Стародуб і викликав першим. Ця шпала спокійно пристроюється за ним — довгому розборки Вови та Віті глибоко по барабану. Чи мені здалося, чи Рудик справді скреготнув зубами, але нема куди подітися — гукнув до себе Арутюнова. Розібралися команди дуже швидко. Ми із Зайцем пішли за Стародуба, Свиня, останній у строю, поплентався до Рудика.

Лишилося п'ятнадцять хвилин, може, менше трохи. Фізрук свиснув у свисток, вкинув м'яча на поле. Гра почалася.

Таким, як ми, лишалося бігати туди-сюди стадом, наче справді від нас щось тут залежало. У кращому випадку вдавалося разок торкнутися м'яча рукою, аби відбити невідомо куди. Загалом ми просто намагалися гасати купно, а гру вели основні. Цього разу — Стародуб із Рудиком.

Навіть не довгий Жила. Той відразу вкинув пару м'ячів у кошик супротивника, потім ініціативу перехопили Рудик, Арутюнов і «хорошист» Любченко — він теж непогано мотався. Пройшовши через поле, наче торпеда, Рудик прийняв красивий пас від «хорошиста», і поки Арутюнов блокував інших, закинув м’яча точно в центр кошика. Практично відразу ж він заліпив туди другого м’яча — кинув мало не з центра поля, влучив у щит, далі м’яч сам закотився, куди треба.

Тут Стародуб наче з ланцюга зірвався. Далі грав практично сам — Жила та інші, хто годен мотатися, лише страхували його, іноді приймали паси, аби потім перекинути капітанові, коли той добігав до кільця супротивника. Вітя обводив кожного, хто траплявся на його шляху, проривався вперед, а тоді — бац, бац, бац, ще раз бац! Кілька «баночок» загнав відразу, і потім якось попустився — якщо далі тримати оборону, то команда Рудика програла, навіть коли їм вдасться закинути ще пару голів. Так, у обороні, вони дотягли до фінального свистка.

Фізрук знову поставив усіх за зростом, його команда «розійдись» злилася з дзвоником на перерву, і я зачепився поглядом за Рудика: той відразу ломанувся вперед, аби обігнати Стародуба і зайти до роздягальні хоча б на півсекунди раніше за нього.

Тепер уже я остаточно зрозумів його маневр. За такі речі, які він збирався пред'явити Стародубу, в нашій школі розбиралися досить круто. Не знаю, правда, як у вашій, — у нас так.

Нарешті, ще одне: звичайно, Вова з Арутюновим знали, що я побачив їхні заморочки з Вітьчиним піджаком. Та вони так само знали: хто-хто, а Макака чи хтось інший із Зоопарку в жодному разі не наважиться ані попередити Стародуба, ані ляпнути про це комусь іншому. Навіть не ризикне перевісити піджак на місце. Будь-хто, хоча б той-таки Козоріз, якимось чином міг зіпсувати гру.

Тільки не Саня-Макака.

Пацани тільки почали перевдягатися, як Рудик голосно сказав:

— Чий це тут блядський піджак на моєму красивому висить?

— Ану, козли, всім розібрать піджаки! — підгавкнув Арутюнов.

Саме тоді зайшов Стародуб. Його погляд зустрівся з поглядом старости, той повторив, тепер уже тихіше:

— Так чий це тут піджак на моєму висить?

— Який? — Вітя тримався спокійно.

— Оцей, блядь! — Вова зняв із вішака піджак Стародуба, помахав ним.

— Це мій піджак. І я його туди не чіпляв, — Стародуб далі не підвищував голосу. — Там вішалки нема. Може, він упав і хтось його з підлоги підняв. Останнім із роздягальні виходив Макака. Це я бачив. Перед ним — ти. Це я теж помітив.

— Мавпо, падав піджак? — Рудик навіть не дивився в мій бік.

— Не знаю, — більше нічого не придумалося.

— Ти, значить, не знаєш. Ага. Ти, значить, підняв оцей брудний піджак і повісив його зверху на мій?

Це вже мені зовсім не подобалося. За куртку чи пальто, скинуті на підлогу навіть випадково, вже викликали раз на раз, і хто намагався зіскочити з теми, того офіційно проголошували сцикуном. Те ж саме робили, якщо без дозволу перекладеш чи кинеш інші речі. Ясно, шапкою Зайця чи моїми кедами могли грати у футбол, а в підручнику Козоріза могли писати ручкою матюки, це нічого. Особисті речі таких, як Вова Рудик, вважалися недоторканними.

На моїх очах він це використовував. Я, звісно, не застукаю його, білішим буду, тільки діставати в голову зараз так само не входило в мої плани.

— Та не брав я нічого, Вов, — про вся випадок я позадкував до виходу. — Мені воно треба! Це він стрілки переводить, хіба не видно?

— Видно, — погодився Рудик, далі тримаючи піджак Стародуба за комір. — Кажеш, він валявся? Отак?

З усієї дурі Вова хряснув Вітьчин піджак об затоптану підлогу роздягальні, навіть копнув його ногою, наче ганчірку.

Стало зовсім тихо.

— Підніми.

— Сам підніми. Твій же піджак упав. Підніми і повісь нормально.

— Підніми. А то…

— Що «а то»?

— Я тебе, суко, замість піджака повішу.

— Давай, ризикни здоров'ям.

Насправді ми всі знали, чим ризикував Стародуб. Нікому його не було шкода, але мені, наприклад, чомусь хотілося, аби зараз Вітька начистив Вовці паяльник. І Стародуб не тягнув довго — Рудик раптом без усякого попередження отримав таку пиздюлину, від якої відлетів до стіни.

Утримавшись на ногах, староста класу кинувся в атаку, цілячись кулаком у підборіддя ворогу, й таки дістав — усі почули, як у тихій роздягальні клацнули Стародубові зуби. У відповідь той ударив ногою — тоді пацани саме так починали махатися. Вовка відскочив, перехопив ногу, та смикнути не встиг: Вітька рвонув її на себе, тепер противник не стримав рівновагу і загримів на підлогу мордою вниз. У останній момент Рудик виставив перед собою руки, впав на карачки, пружиною підскочив і перейшов у контратаку, молотячи кулаками перед собою та відтісняючи Стародуба в кут, де його можна було затиснути і змусити перейти до оборони.

Не знаю, чим би все це скінчилося, аби якогось хріна сюди не принесло фізрука. Відразу зорієнтувавшись, він схопив Рудика за плечі, відкинув його вбік, став між ним і Стародубом, гаркнув:

— На чорта ви всі дивитеся! Розтягнути не можете! Вас тут півтора десятки придурків! Арутюнов, я до тебе звертаюся!

— Та ми збиралися, — почав крутити той. — Стародуб сам винен, Вова його запитав…

— Нічого знати не хочу. Хто винен — не моя справа. Тільки ви що, самі не можете нормально останній тиждень разом довчитися? — він повернувся до Вітьки. — Я з тобою хіба не говорив на цю тему? Чи ти сам не знаєш? Наче не зовсім ще на голову хворий. Рудик, ти староста класу, поки що, в усякому разі. Є ж авторитет, якого чорта все це починати?

— Проїхали, — буркнув Вова. — Проїхали, все.

— Я змушений тут побути, поки ви перевдягаєтеся, — фізрук розвів руками і більше нічого не сказав, мовчки дивлячись, як Стародуб піднімає піджак, витрушує його, спокійно перевдягається, ховає подаровані труси в сумку. Він вийшов із роздягальні одним із перших. Я бачив його вже біля рукомийників: він змочував руку водою і намагався відчистити піджак.