Із часом це так само перетворилося на певний ритуал. За колір і фасон трусів ані Рудик, ані Арутюнов не збиралися нікого пресувати. Просто знаходився зайвий привід якось розважитися чи розрядити обстановку.

А зараз Рудик особливо потребував цього: поруч із ним неквапом перевдягався Вітя Стародуб.

Я, здається, казав уже про особливе ставлення нашого фізрука до Стародуба. На урок той спочатку приходив у трикотажних штанях, і фізрук при всіх подарував йому не магазинний ширвжиток, а справжні баскетбольні спортивні труси. Вітя постійно забував їх удома, всі своїм виглядом показуючи, що йому по барабану будь-який урок, навіть фізкультура, і в школу він ходить щодня лише в силу прикрих для нього обставин. Але постійні нагадування про подарунок несподівано спрацювали: Стародуб скоро змінив своє ставлення і почав акуратно вдягати на урок ту форму, яку від нього вимагали.

Вова Рудик намагався не дивитися в бік Віті Стародуба.

— Ти забурів, Різобик, чи тобі щось пояснити?

— Ну відчепися, ну Володю, ну знову те ж саме…

— Ти знаєш, Різобик, хто такі підарси?

— Володю, ну хоре, ну зав'язуй…

— Я ще нічого не розв'язував, а ти вже починаєш!

— Нічого я не починаю, Володю, ну не лізь, ну…

Стародуб нарешті перевдягнувся, почепив піджак, штани й сорочку на вішак і вийшов із роздягальні.

Козоріз відразу перестав цікавити Рудика.

Уже продзеленчав дзвоник, і в роздягальні майже нікого не лишилося. Один я в кутку перевдягався в свої злощасні спортивки, ще Козоріз, відпущений старостою, швидко зашнуровував кеди. Арутюнов спритно зняв шкільну форму, одягаючи спортивну. Вова, вже вдягнений, стрункий і від природи смаглявий, чогось чекав.

Нарешті Козоріз вибіг.

На мене Рудик із Арутюновим не звертали уваги. Саня Макогон не існував для них, ані тепер, ані взагалі.

Далі і відбулося наступне дійство: Рудик глянув на Арутюнова, мовчки кивнув, той зняв із вішака піджак Стародуба і перевісив його, почепивши зверху на піджак старости. Зазвичай вони чіпляли одяг у різних кінцях роздягальні, Стародуб і сьогодні дотримався цього правила. Зате Рудик цього різу повісив свої лахи майже поруч з Вітьчиним шматтям.

Не кажучи один одному ні слова, вони пішли в зал. — Я подріботів за ними.

Ясно, знову я забіг до спортзалу останнім, тільки цього разу на мене, слава Богу, уваги ніхто не звернув. Наші всі вже вишикувалися в одну шеренгу, спочатку пацани, за ними — дівки. Я в своїх синіх спортивках, які обвисли пухирями на колінах, виділявся серед голоногих однокласників і однокласниць. Від бабів теж вимагали, аби вони ходили на фізкультуру в трусах, тільки їм простіше: всі як одна перевдягалися в сині, червоні чи зелені закриті купальники, одягали на ноги гетри і чешки. Так виглядають тьолки, які по «ящику» аеробіку показують. На аеробіці тоді не тільки наші дівки, а взагалі всі поїхали. Деякі на «Кохання та аеробіку» по сто разів у кіно ходили.

Не звертали на нас увагу через фізрука. Він чомусь не поспішав починати урок, а про щось говорив із обласним підполковником, біля них наш воєнком стояв і Африканець поруч пристроївся. Старший сержант Білик і ще один військовий поки що знаходились збоку і — я зі свого місця бачив — нудилися. А фізрук так захопився розмовою — аж руками махав. Нарешті обласний полковник щось сказав йому, навіть по плечі легенько ляснув, той кивнув, розвернувся і крикнув нам:

— Клас — рівняйсь! Струнко!

Коротше, краще я вам уже зараз скажу, в чому там увесь прикол був. Може, це вплинуло на подальші події, може, ні, бо Рудик усе одно піджак Стародуба поверх свого кинув. Коли він придумав такий фінт і для чого, тепер уже ніхто не дізнається.

Словом, так: воєнрук у той же день, коли гості вже поїхали благополучно, традиційно до мамки Тихого в комірчину зайшов. Йому, крім технічки чи там завгоспа, особливо спілкуватися в школі не було з ким. А ще перепсихував за день… Ну, він прибиральниці сказав, а вона вже потім, через якійсь час, Тихому розказала: фізрук вирішив військових штурмом узяти. Не знаю, на що він там уже розраховував, тільки для нього це був останній шанс якось про Стародуба потурбуватися.

Фізрук пояснював: Вітя Стародуб хоча й роздовбай, але ще не зовсім втрачений. Його можна кудись у військову систему забрати, є ж якісь там заклади військові чи напіввійськові, де пацанів після восьмого класу починають до військового училища готувати. Там, казав фізрук, дисципліна і розпорядок дня. Це краще, ніж колонія, куди Стародуб точно втрапить, якщо цей шанс не використати. Фізрук тоді збирався показати нашому воєнкому і обласному підполковнику, на що здатен Стародуб. Хлопець спортивний і не дурний, компанія хіба впливає. До того ж, йому ось недавно повних шістнадцять стукнуло.

Йому пояснювали: справді, такі навчальні заклади є, хоча їх і мало. Тільки ж туди не під конвоєм доставляють, до того ж, у цього Стародуба купа приводів у ментівку і він під статтею ходить. Ви йому тільки повірте, втирав фізрук, а я вже з ним сам поговорю. Ніби трішки додавити лишилося, він уже ніби погоджується. Аби два роки до армії десь потримати його в їжачих рукавицях, а там військо з нього решки дурі виб'є, людиною зробить. Як казав Африканець, начальство погодилося подивитися на Вітьку, навіть згодилося подумати, чи справді треба щось для нього робити, а якщо треба, то як саме.

Ми, ясний Арафат,[21] про ці розклади знати не могли. Стародуб, сам того не розуміючи, мусив провести на уроці показовий виступ. Зате до Рудика це дійшло дуже швидко.

І, як кажуть, підлило масла у вогонь. А вогонь цей мене, Свиню і Зайця обпалив — мало не буде.

Ну, значить, далі по порядку. Фізрукові сьогодні не до моїх спортивок було. Спочатку ми пройшлися по залу колом, потім пробігли кілька кіл. По разу стрибнули через «козла» і «коня». Я «козла» ще перестрибну, а «коня» завжди боявся: він довший, я постійно яйцями стукався. А Тихий — той взагалі не міг підстрибнути, налітав пузом на край і верещав на радість усьому класу.

Після цього фізрук розпорядився поставити посеред залу турнік. У нас був такий, спеціальний, його до підлоги наглухо прикручували, це будь-хто міг зробити. Арутюнов любив такі завдання найбільше з усіх, тому швидко впоралися. Я боявся, що кожному доведеться перед військовими на турніку черв'яка показувати, тільки фізрук спочатку Рудика викликав:

— Рудик, до снаряду!

Вова завжди готовий. Для таких випадків фізрук страхувався: в нього такі штуки спеціальні з собою були, чіпляєш їх до поперечини, ніби зашморг виходить. Кисті рук туди засовуєш, і якщо зірвешся раптом, така собі страховка. Смикне, звісно, за кисті, але хоч не загримиш довбешкою вниз.

Рудик спочатку підтягнувся кілька разів, потім, наче гімнаст із цирку, яких по телеку показують, зробив підйом переворотом, ще раз, ще, далі — склепку, потім зачепився правою ногою за перекладину, повиснув і так покрутився довкола неї. Ну і закінчив усе це «сонечком». Розгойдався — і р-раз, і д-ва, і тр-ри, і чотир-ри! Тримався прямо, носки витягнув, крутився в повітрі, наче свічка. Коли фізрук сказав «досить», Вова зупинився, повисів ще трохи, витягнув руки з петличок і спокійно став у стрій.

Тоді його місце зайняв Вітя Стародуб. Усе те саме, тільки крутився він без усякої страховки. Просто кинув ці штуки на підлогу, і перш ніж фізрук спробував щось сказати, уже гойдався і почав відразу крутити «сонце», а потім — підйоми-перевороти, склепки та іншу гімнастику. Тоді я не знав, як усе це оцінити, але я ж кажу — частенько згадую ті дні, особливо останнім часом. Коротше, почув якось по «ящику» розумну фразу: «До своєї справи він підходить не казенно, а з душею».

І все ясно стало: Рудик, майбутній учень полтавської спортшколи, працював на турніку, тоді як Стародуб робив те ж саме просто так. Бо йому подобалося крутити «сонце», та ще без жодної страховки. До того ж, він поняття не мав, що просто зараз фізрук, єдиний у школі, хто хоч трішки йому симпатизував, влаштував щось на зразок оглядин.