— Ні, — заперечує гість вже рішуче і твердо.— Мені вже пора, прощавайте.— Змовкає, на мить задумавшись.— Одне вам скажу, пораджу: не грайтеся в щось, чим ви вже давно перестали бути. Армія добра справа, але не для цивільних. Роковина роковиною, пиття питтям... Ні, мої любі, все, що ви тут робите, не розвага. Вчити вас не збираюся, бо ви не діти. Так, Зіньку мій...— закінчує, уже тільки до одного Балча повернувшись, і торкає його рукав: — Честь!

Приклав руку до козирка й вийшов швидким пружним кроком, не оглядаючись.

Усі дивляться вслід йому в понурій тиші. Зненацька Балч хапає поставлену на стіл склянку, котрою погордували, й шпурляє нею в мур над головою коваля.

— Пащук! Худобина! — бліднучи, підсувається він до тремтячого інваліда.— Хто тобі дозволив говорити?..

Коваль встає, згортає чоботом побите скло.

— Перестань, Балче,— каже якось байдуже, не підводячи голови.

— Що ти сказав? — Балч залишає Пащука й обертається до коваля.

— Я сказав: перестань, Балче..

— Жераре,— Балч наближає своє обличчя аж до його,— ти знаєш, як треба мене називати тут, під час збору?

— Збіговисько, а не збір. Ти такий комендант, як ми військо. Ти ж чув, що той сказав. Слушно сказав, курдоннер... Ну, йди сюди, Балче, вип’ємо.

— В Усичанах,— сонно бурмоче Прокіп,— якось одному такому козакові...

— Прокопе, затули пельку! — На Балчевому чолі поблискують дрібні краплини поту. Коли ж він наливає в дві порожні склянки, рука його дрібно-дрібно тремтить. Несподівано Балч підходить до Семена.— Семене, бери! Вип’ю з тобою.

Семен заперечливо хитає головою.

— Що, ти теж?

— Мені досить,— буркнув Семен, і ті слова прозвучали якось двозначно.

— Бий тебе коцюба! — Балч перехиляє голову назад і суцільним струменем виливає ввесь напій до рота. Відкидає склянку вбік, обличчя його почервоніло, очі заіскрилися.

— Міцна в тебе голова, Балче,— каже Прокіп з лінивим захватом,— але й міцні слова ти вживаєш в розмові з нами. Занадто міцні.

— Раніше вони не здавались тобі такими?

Присутні, які добре знають це грізне стишення Балчевого голосу, слухають і дивляться з мовчазним напруженням.

— Фактично так,— признається Прокіп, дивуючись.— Раніше не здавалися.

Западає тиша. Балчеве чоло вкривається рясним потом.

— Струнко! — кричить Балч.

Якусь мить присутні думають, що він жартує. І тільки тоді, коли він стягує з плечей звій шнура й починав сплітати з нього своєрідний нагай, вони підводяться з місць, рухаються, одні поспіхом, інші спроквола, допиваючи горілку. Нарешті вистроїлися всі.

— По двоє шикуйсь! — нова команда зазвучала спокійно, майже тихо, так ніби Балч навіть звичністю голосу хотів підтвердити свою віру в їхню покору. Жде, аж поки затихає гупання кроків, шаркання чобіт.

Не послухалося, двоє, коваль і Семен. Замість того щоб стати в здвоєну шеренгу, вони обидва підходять до столу й аж тепер беруть в руки по склянці.

Якусь мить Балч їх начебто не бачить, не хоче бачити. Все ж глянув. Підняв удвоє сплетений шнур, вони піднесли склянки. Завагався, роздумав, мотузяний нагай упав додолу. Раптом Балч стрибком опинився біля них і двома рухами вибив склянки з їхніх рук. У строю пронісся глухий гамір.

— Мовчати!

Підбігає до шеренги й по черзі, перебігаючи від одного до іншого, вихоплює й розбиває склянки в усіх тих, хто наважився стати з ними на перекличку. Так він доходить аж до самого правого краю. Макс відхиляє свою залізну руку, в якій якось елегантно затиснута склянка, відступає назад, на порожнє за ним місце Жерара й майже пошепки, з терпкими іскринками в очах каже:

— Балче, ти тільки оглянься! Подивися, хто прийшов.

Усі погляди за мить були спрямовані на ясний прямокутник відчинених дверей. І кожного пойняло таке здивування, що стрій застигає.

Балч, збентежений не менше за інших, відразу ж опановує себе і виходить назустріч Агнешці. Вчителька на мить завагалася в дверях, ніби хотіла повернути назад, тому Балч, надіючись на це, зупинився на пів-дорозі. Агнешка все ж переборола себе, ступила вперед. Стоять тепер одне від одного всього за якийсь крок. Балч дивиться, вичікує,— жоден мускул не здригнеться на його обличчі.

— Зеноне,— ледве чутно озивається Агнешка й зараз же зволожує язиком потріскані, сухі губи.— Ти сьогодні на цвинтарі сказав...

Та він мов і не чує її, а, скрививши своє застигле обличчя в гримасу банальної ввічливості, проказує їй в тон:

— Дуже приємно, що ви завітали до нас.

Обпік її тією фразою, однак Агнешка, дивлячись йому просто в обличчя, не опустила очей.

— Не до вас. До тебе.

Балч обертається до всіх. Широким жестом руки вказуючи на Агнешку, він повідомляє присутнім так, нібито вони її не знали:

— Пані вчителька. Вперше завітала до нас у гості.

І до Агнешки, показавши рукою на шеренгу:

— Так, мовби на вас чекали. Рапортую,— в голосі Балча вже бринить та ненависна блазенська інтонація, якої дуже боїться Агнешка й яка завжди з’являється під час розмов з нею,— мій підрозділ у повному зборі. У наявності...— швидким поглядом перебігає по всій шерензі все ще непорушних людей,— тринадцять. Двоє збунтувалося, один спить. Разом шістнадцять.

Новий, не зовсім серйозний тон, забарвлений іронією й насміхом, розбиває напружене мовчання двох шеренг. А Макс і Семен, начебто втративши впевненість у власній слушності, підходять ближче до товаришів. Коваль все ж не витримує.

— Балче, кінчай цей цирк,— промовив шепотом, немов прохаючи.

— У наявності — шістнадцять, товаришко завідувачка,— чітко говорить Балч до страшенно збентеженої й нічого не розуміючої Агнешки.— Ви, пані, сьогодні були на цвинтарі, однак запізнилися. Треба, щоб ви ознайомилися з повним складом нашої штрафної роти. Так, так, штрафної. Ви що, не знаєте? Ніхто вам цього не казав? Ну, та ось, нарешті, нас уже знаєте.— І після паузи: — Ройовий Пащук!

Пащук стукнув протезами, вийшов на один крок уперед.

— Скажіть, скільки нас було у сорок п’ятому?

— Сімдесят три, товаришу коменданте.

Балч уклоняється перед Агнешкою так, мовби запрошує її до танцю.

— Ви, пані учителько, звичайно, умієте віднімати,— говорить він якось тепло, майже з ніжністю, як до дитини.— Ви подумайте над цим і все зрозумієте.— І до всіх: — Пані хоче вас привітати. Пані бажає виступити.

Заохочує її жестом, щоб підійшла ближче, ще ближче — й Агнешка по раптовому холоду в грудях та під черепом, по тому, як щось душить її в горлі, відчула, що вона програла. Ситуація, в яку він її поставив, і спосіб, в який він її присоромлює і висміює, виключає можливість, котру він сам створив для неї, можливість знайти, нарешті, шлях до сердець цих людей — знайти саме тепер, під час першої зустрічі з ними, тут-таки, в їхньому барлозі. Але, можливо, саме тому, від почуття безнадійного приниження, визріває в ній уперте, відчайдушне рішення. Нехай сприймають, як хочуть, все те, що скаже, однак вона все-таки скаже їм...

Отож проковтує якийсь клубок, що зав’яз десь в грудях, силою заспокоює себе, наказує горлу, щоб не дерло її неповажним, сухим дрожем, мовби перед іспитом. Підбирає слова, найзвичайніші, і щоб вони тільки якимсь відтінком віддавали шану сьогоднішньому святу:

— Добрий день, громадяни!

За якусь мить з невиразного багатоголосого гамору вибивається сумовитий голос Макса:

— Ми не громадяни. Ми резервісти.

Хвиля сміху, обірвана жестом Балча; але це він, саме він, власне, й викликав той сміх, догідливо перехиляючи до Агнешки зацікавлене, веселе обличчя. Мимовільний холод в її грудях уже інший. Без остраху. Від нього заболіло, як після удару.

— Так, мене ніхто сюди не запрошував. Я не потрібна тут. Може, і взагалі не потрібна. Про це я чула сьогодні на цвинтарі. Бо я чужа. Але так не може бути далі. Я не знаю, чи в селі всі так думають. Якщо так, я не напрошуюсь. Я повинна це знати, знати ще сьогодні.

Вона змовкає, щоб трохи вгамувати несамовите биття серця, биття, що якось ніби зламує її голос. І наче з найдальшого закутка своєї свідомості доходить до неї думка, що вона не це хотіла сказати.