— Розхлюпуєш горілку, як сліпий,— картає його Пащук і вже голосніше, для всіх, закінчує: — До такої справи не було й нема кращих, як Зависляк.

— А де Це Януарій? — дивується Оконь.— Не було його й на цвинтарі, на перекличці.

— Хіба ти не чуєш де? — коваль хитнув головою в бік другої кімнати, віддаленої чи, краще б сказати, з’єднаної з цією широкою аркою в мурі, без дверей.— Надудлився, курдоннер, сам, без нас. Ну й хропе собі, як зіпсований орган.

Всі поглядають в тьмяний перехід, прислухаються до того хропіння й трохи не без набожної пошани приглядаються до відблисків вогню там, у глибині, під найдальшою стіною, в чималій плоскій печі, та до миготливого полискування вмурованого над колосниками мідного котла. Все це разом скидається на вівтар, тільки не скажеш, де саме. В усякому разі, не в костьолі, це напевно. Та й запах не костьольний повіває від того вівтаря.

— Можна пити,— підносить склянку Макс,— наша Берта[13] працює..

Усі випивають свої порції в урочистій тиші, недопиті краплини струшують на долівку...

— Смачно,— вихваляє Оконь.— Нема гуральника над нашого Балча! Кращий за Януарія!

— Е-е, не підлабузнюйся,— спльовує Прокіп.— Смердить, як завжди. От у нас в Усичанах була...

— Тихіше, бий тебе коцюба,— засичав Макс і непомітно показав своїм киктем у бік майора.

— Ну й що! Хіба він не бачить, не чує? Як-не-як свій!

— Свій то свій, а бачиш, як Зависляк від нього дременув!

— Бо дурний.

— Бо він не впізнав.

— Метухни Дятла не впізнав? Тоді ти сам дурний.

— А що ти хочеш... Скільки ж років...

Зненацька всі якось насупились, хто був ближче, мовчки потяглися до пляшок.

Мундек Варденьга, якого ніхто особисто не запрошував і який затесався сюди, шукаючи веселої розваги, різко відставляє вбік свою склянку й встає.

— О боже,— проводить рукою по насмальцьованій кучмі волосся,— це ж поминки! Ригати хочеться!

— Ригай,— дозволяє йому нахмурений коваль.

— Щиро дякую,— говорить протяжно й не без іронії Мундек,— я саме збираюся йти.— І насуває на лоб берет.

— Куди? — кричить йому вслід Макс.

— На футбол.

— Міг би відрапортуватися й дядькові, цуценя!

— Не той рік призову, дідусю,— кидає Мундек через плече, вже від дверей.

Майор відсуває свою склянку й уважно дивиться на Балча.

— Не подобається мені все це, Зіньку! Пробач, я кажу щиро.

— І мені теж,— визнає замислений Балч.— Нудьга, чорна нудьга. День, як і всі дні. Де той блиск, де той шум... Все погасло. Вдаємо собі щось, граємо якісь ролі, але нас уже нема. Віджили.

— Чоловіче! — хапає його майор за плече.— Блиску й шуму маю я досить без війни. Світ навколо аж кипить, а ти нудьгуєш.

— То ти думаєш,— вибухаючи, перебиває його Балч,— що мені за війною жаль? Дурненький!

Майор здіймає руку з Балчевого плеча й бере відсунуту склянку.

— Ти й сам не знаєш, чого хочеш,— каже майор якось нетерпляче, стримуючи образу.

— Заляпав собі мундир, Метухно. Але це нічого. Льода вичистить, вона вміє. Найкраще крохмалем.

Пальці майора, що стискали склянку, нараз затремтіли.

— Для чого це ти...— усміхається над силу.— Про Пживлоцьку не будемо, досить. Я хотів би про тебе.

— Саме час.

— Не знав я, що ти так ото живеш, що все це,— майор обводить рукою навколо себе,— аж таке, похмуре якесь. Навіть більше — нерозумне.

— Похмуре? Нерозумне? — спалахує Балч.— А звідки все це взялося, не пам’ятаєш? А все оте, тодішнє,— розумне? Ті два штурми, обидва однакові, бо в обох втратив по половині бійців. Обидва — без наказу... Чому ж, скажи мені, бо я все ще не знаю, бо це все ще гризе мене,— говорить він все запальніше, очі його застилає пелена якихось п’яних сліз,— чому мене за перший штурм гноїли, як злочинця, мало в лоб не пальнули, розжалували з усіх звань, а після другого, такого ж самого штурму, зробили з мене героя, реабілітували, підвищили в чині, нагородили... Але ж, дідько його бери, я здобував же той самий смердючий плацдармик, як пізніше й ось цей бліндаж...

— На війні не буває однаково.

— А не на війні? Хіба тепер мудріше? Хочеш зробити краще, виходить гірше.

— У житті немає усталених правил. Кожний день — інший. Кожна нова ситуація — це нова можливість...

— Як на кого.

— На кожного. Викинь ти нарешті все те, давнє, з голови. Опам’ятайся. Зрозумій, старий, що від пафосу один крок до істерії, а від істерії один крок до смішного.

— Ну, смійся! — поривно втручається Балч.— Тобі добре, ти квітнеш. Забути! Накажи снам, щоб вони не снилися! Е-е,— заспокоюється він з поблажливою іронією в голосі,— тобі, напевне, ніщо ніколи не сниться. Повний сили й здоров’я. Протоптав собі шлях, примостився над асфальтом...

— Можеш і ти.

— Ет, перестань! Не читай моралі! Що ти про мене знаєш! Я дивуюся,— підвищує голос,— за чим ти сюди приїхав?

— О, в кип’ятку скупаний! — переходить майор на жартівливий тон, непомітно відсовуючи склянку з-під руки Балча.— Який був, такий і є. Зіньку, та невже я тебе не знаю?!

— Не знаєш ти мене. Хоча я й не змінююся.

— Хай буде по-твоєму. Хочеш, Зіньку,— в погляді майора спалахує теплий, приязний вогник,— я міг би тебе влаштувати в армії. Там ти будеш потрібний, брате...

Говорив би він і далі, але його слова заглушає пісня, що нараз вибухає біля столу. Може, присутніх за столом роздражнив докір молодого Варденьги, а може, це своєрідна демонстрація протесту проти відокремлення коменданта та його елегантного гостя. Бо ж витягують, в їхній бік позиркуючи, на всю горлянку:

— «Бо для нас, для ударної роти, нема перешкод і поганих доріг».

Семен не бере участі ні в пиятиці, ні в співі. Гітару повісив на гак у кутку й тільки думає, щоб ніхто про неї не згадав. Натомила його ще та, передобідня, біганина. Гаразд, вшанували пам’ять друзів на цвинтарі, виконали свій обов’язок, і досить. Охоче вибрався б він звідси й пішов до Павлинки. Дала б вона чогось гарячого на обід. Подібну думку перехопив він і в байдужому погляді коваля, отож відтягує сусіда від співаків і показує на вільну табуретку поруч з собою, під стіною.

— Сідай. Якось тут тобі невесело, Жераре.

— Поминки, а не свято, факт.— Коваль байдуже спльовує.— Та й думається про інше.

— Хочеш будуватися?

— Хотів би.

— Біля кузні?

— Та ти що, з коня впав? — дивується коваль.— У цьому багні, тут? Пеля про це й слухати не хоче. Може, за озером, а може, й далі. Місце знайдеться, робота — також.

— Ти вже про це комусь казав?

— Навіщо? — крутнув коваль головою.— Ще є час, після весілля.

— Розбігається наша рота,— зітхає Семен, видно, більше тому, щоб щось сказати, ніж від жалю.

— E, рота, курдоннер... там, у тих могилках жодної цілої кістки вже не знайшов би. Та й для чого ті кістки шукати, живе ж тіло краще, правда ж, Семене?

І звеселілий б’є Семена по спині міцною й твердою, мов черствий буханець, п’ятірнею. Та враз, помітивши допитливий погляд Балча, замовкає й ніби застигає.

— Метухно,— Бали встає, підносить свою порожню склянку,— перестань ти мене підмовляти. Іди, посидимо з хлопцями, хай вони подивляться на тебе зблизька.

— Гаразд, на хвилинку,— без запалу згоджується майор.

А Пащук, побачивши, що вони підвелися з місць, швидко наповнює склянку по самі вінця. Стукаючи дерев’яною ногою, виходить їм назустріч і з кумедним уклоном запрошує майора до частунку.

— Шановний гість таки зволили...— починає Пащук, але язик заплітається.— Шановний гостю, бачите, нудно у нас, всі номери прослухали. Може, ви нам розкажете щось новеньке, модне, почуте в світі? Ні? — говорить він протяжно, все тримаючи в руці склянку.— І випити не хочете? Такі вже ото поважні стали? Знайомих соромитеся? — аж захлинається від розбурханої цими питаннями задерикуватості.

— Пащук! — Балч відбирає в нього склянку з горілкою й ставить її на стіл.— Підсунь-но табуретку майорові.