— Чому ж ви мовчите? Продовжуйте! Ату на Балча!

Агнешка наче пробудилася зі сну й немовби збиралася побігти за авто, що віддалялося. Стримується. На легкому вітрі ще погойдуються різнобарвні папірці. Агнешка бездушно жде, поки вони опадуть. Безтямно повертається, минає Балча, йде до класу.

У класі сам-один сидить над зошитом Тотек Пживлоцький.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю, пані, на другий урок.

— Не буде другого уроку. Сам бачиш. Іди собі, йди вже, Тотеку.

Вона підходить до столу, збирає свої папери, різний дріб’язок. Ні про що не думаючи, погладжує пухнасті головки айстр. Йде до своєї кімнати, така ослаблена і в такому розпачі, що й двері причинити за собою не хочеться. Перш ніж важко сісти біля столу, торкнула звисаюче під лампою суденце. Байдуже, з неохотою. Як бути? Як бути? Така ото, виходить, допомога. Слизька холодна обкладинка альбому під безсилою рукою. Кшись... Учила б я тебе, братику, одного. Делікатний шурхіт біля дверей — і за хвильку Флокс незграбно вибирається їй на коліна. Не втішай мене, песику, не варто. Були ми щасливі, але все швидко минуло і вже не вернеться.

— До кого це ви, пані, говорите? — озивається тут же, за спиною, Мар’янек.— О, хлопчик! — помічає він фотознімок на сторінці відкритого альбому.— Хто це?

— Мій братик, Кшись. Подібний до тебе.

— А де він тепер? Чи він уже великий!

— Він уже ніколи не буде... великим.

— Чому!

— Слухай, Мар’янеку,— змінює Агнешка розмову,— мені сьогодні було трохи соромно за вас. Дуже вже ви брудними з’явилися до класу. Що трапилося?

— Бо нас дядько ранком забрав до роботи, до маку,— пригадуючи, «Мар’янек кривиться, мовби збирається заплакати.

— Який дядько?

— Справжній. Дядько Януарій. І не хотів пустити нас до школи. Та Елька втекла, а ми за нею. І за нами дядько гнався. Мама нас боронила, а дядько взяв і набив її.

— Щось ти тут вигадуєш.

— Я правду кажу! — клянеться Мар’янек й ударяє себе брудною правицею в груди.— Я не брехун.

— Отож що я повинна робити, Мар’янеку,— жалібно каже Агнешка,— скажи ти мені. Що я маю робити?

— Зробіть мені, пані, гномика.

— Гаразд! — по хвилі згоджується Агнешка, мовби оживаючи від якоїсь нової, енергійнішої думки.— Приходь завтра до школи і гномик уже тебе чекатиме.

— Прийду,— охоче запевняє Мар’янек.— І Елька, і Тотек — всі прийдемо.

Море зайвого часу. Хвилини, чверті години, цілі години нічим не заповненого часу. І жодна праця, жодне заняття не заповнює його. А зайвим він стає тоді, коли людина зневіриться в його суті, в його меті. Змайструвати маленького чоловічка, гномика, для Мар’янека, змайструвати десять, сто чоловічків — а далі що? Флокс, прогулянка з Флоксом, а люди поглядають із картоплиськ, жінки на якусь хвилину важко опираються на держална лопат, а потім ще завзятіше хапаються за роботу. Охоче схопила б оту лопату, кошик, виривала б руками картоплини з-під посохлого, так терпко пахнучого плетива корінців: вона ж уміє це робити, шкіра її рук ще пам’ятає грунт, що лоскітно засихає на пучках пальців, під нігтями. Але її не приймуть до себе. Відсахнуться від неї, осміють. Або й проженуть. Між людьми є й такі перепони, яких ще й досі не можуть знищити ніякі закони про рівність. Що ж робити? Відмовилася пообідати в Павлинки, сказала, що не голодна, що, може, пізніше з’їсть трохи хліба з молоком. Розв’язала привезені їй пакунки, мішок з книжками та різним дрібним приладдям, котре зібрала з наміром використати на уроках. Було б уже з чим розпочати ті уроки, аби було з ким. Поскладала все це в різних кутках, попід стінами, потім, охоплена якимсь незрозумілим острахом, знову згорнула все в одну купу. Найпотрібніше склала в валізу, але невдовзі так і полишила ту валізу відчиненою посеред кімнати. Що робити? Що ж далі? Піде від хати до хати, буде прохати, заохочувати, благати, наполягати. Адже ж оця нечувана змова суперечить людському глуздові, суперечить законові. Так, суперечить законові.

Балч, цей Балч! Раз у "раз бачить вона його перед вікном. Або чує крізь двері, як метається в своїй кімнаті, як грюкає чимось, люто й гучно, може, навмисне. Він заповнює собою увесь дім, усе подвір’я; всюди якось аж ніби тісно від його розлюченої, неспокійної присутності. Та ще й отой його огидний, знову накинутий на руку шнур. Опівдні аж з канцелярії, аж крізь кілька стінок долітала його люта лайка: кричав і кричав на вчорашніх забіяк. Траплялися серед тих криків і глухі напружені хвилини тиші. Може, він когось бив. Втекла на годину з дому, блукала над своєю близькою затокою, боячись навіть зустрітися з ким-небудь.

Він кружляє довкола неї, чигає на неї. Його кроки чути тут ось, за дверима... Стихають зненацька — і ніби вже чується важкий віддих біля клямки. Та ні, щойно його злий профіль майнув за вікном. І знову ж ні, бо він вже товчеться ось тут, поряд, в кімнаті. Він всюди водночас. Це стає нестерпним... Що ж далі? В голові — порожнеча. Коли б хоч швидше та ніч, тиша, спромога зосередитися! Десь там після полудня Агнешці щастить вирватися на подвір’я по воду. Анікогісінько. Ні, ні, не треба вертатися в кімнату. Будь-що потрібно відігнати, бодай на кілька хвилин, цей розпач. Як же це її вчили? Як до-обре йти на штурми скель... Спорт, гімнастика, більше руху. Коли б хоч якийсь човен — але ж тут усі вони припнуті ланцюгами. Жаль, що Павлинка поздіймала суху білизну. Голий, обвислий шнур погойдується між двома яблуньками. Це ж огидно, просто огидно ходити отак зі звоєм шнура через плече. Гицель! Ковбой! Хвалько! Зарозумілець! Вона й сама не знає, навіщо це відв’язує шнур від яблуневої гілки й звиває його в кільце. Ніхто сюди не дивиться, ніхто нічого не бачить. Тепер — тією ж дорогою, що йшла вперше, із ним — так недавно й так давно. Ніколи не назве його на ймення, навіть у думці. Ім’я це — простацьке, претензійне, як і він сам. Та й прізвище його бажала б вона забути, ніколи не знати, не промовляти його. Огидно смішне прізвище, зухвале, як і він сам. Циркові штуки із шнуром. Де він і як їх навчився? Якби їй довелося з ним борюкатися, поклала б його на обидві лопатки. І била б його, била кулаками, і, звісно, не по голові, так як він Семена й як, певне, тих учорашніх бешкетників; била б його по міцному вигнутому торсі, по міцній крутій шиї, била б за хробричан, за самогон, за Семена, ну й найдовше — за нинішнє лихо, за це ошуканство з дітьми, вже невідворотне, непоправне. З кінця шнура треба зробити петлю. Вона зрівняється з ним на будь-якій ділянці, справиться з ним в усьому, переможе його. Отож — навіть сама собі дивується,— треба, незважаючи на все, залишатися тут? Завагалася перед цим руба поставленим питанням. Вона ще побачить. Можливо, щось ще й трапиться. Але — що?

На цій похмурій галяві в тополиному гайку, оброслому хмелем та ожиною, ніхто її не знайде, не помітить. Глуха місцина. Посеред галяви — оземок зламаного дерева, вівтар собачої муки й людського ошуканства. Місце, гідне її прагнення помсти. Агнешка замахується петлею, кидає її над потрощений пень, як це — вона сама бачила — робив Балч. Схибила. Ще раз. Знову промах. Закушує губи, як звикла робити в хвилини упертості. Пробує ще раз, і ще раз — з лютою настирливістю, з усе наростаючою, ятрючою злістю. І щоразу без успіху.

— Що ви, пані, робите?

Неголосне запитання Тотека як постріл. Аж зніяковіла. Отак забутися, дати пійматись на не дуже солідному занятті! Навіть не знаходить, що відповісти. Поспіль змотує шнур і продирається крізь вал терну на стежку.

— А, ти? Звідки отак несподівано? Аж перелякав мене.

— Я, пані, вас шукаю. Війт наказав, Балч.

— Навіщо?

— Бо він сам вас розшукує і не може знайти. Бігає та й бігає. Прибіг і до нас, я був один удома, спочатку він спитав, чи я вас не бачив, а потім погнав шукати вас.

— Вертайся, Тотеку, додому. Мене ти не бачив. Зрозумів?

— Це даремно. Тут він вас знайде. Я знаю краще місце.