Начебто й не було основної частини розмови, тільки її край, тільки облямівка, до блиску вилощена салонною ввічливістю. Лише Зависляк не приховував своєї перевтоми, витираючи краплини поту на чорному небритому обличчі. А Агнешка, щойно вони вийшли за двері, почула себе так, нібито вже ніколи й нізвідки не мала прийти до неї ні допомога, ні добра порада, ні втіха. І все ж вона не розплакалася. На злість усьому, навіть отому вусатому Збильчевському.

Зате субота минула, й усе начебто спокійно.

Час зібрати порозкладувані папери, зошити, пам’ятки. Прощай, Овідію!

«Субота. Кількість дітей — 8 (восьмеро)». Ну, майже успіх.

А завтра хрестини. Без хрещеного батька поки що. І треба ще докінчити даруночок Гельці, уже чотири вечори вона готує його потай від усіх.

На добраніч, «Колумбе».

Хай триває, хай потриває іще цезура відносного спокою.

Хтось іде. Відчиняє сінешні двері. Кроки в сінях. Ні, не встигне вона загасити світло, удати, що спить, бо вже стукають у двері. Але встигає ще натиснути клямку тих дверей, біля яких, власне, сидить,— хай будуть відхилені.

Стукання настирливіше.

Тоді каже голосно, щоб чула Пживлоцька — нехай пильнує — голосно, бо, не знаючи, догадується одначе, хто стукає.

— Будь ласка.

Балч вніс радіоприймач.

До кімнати ввійшов він, затулений отим приймачем, піднятим на рівень обличчя. І хоча вона й пізнала його відразу й по куртці, й по ненависному шнурові, яким для зручності обв’язав свій багаж, все ж чомусь їй стало аж лячно. Переляк той, однак, мав у собі щось від веселої несподіванки, був легковажний і смішний, як відлуння дитячих витівок, і отож за одну мить патетичність великого страху перетворилася у страх звичайний, а то й комічний.

— Фотомонтаж,— таке ото перше слово чує Агнешка. І вже аж після того, як з-за приймача з’явилося обличчя: — Добрий вечір!

І гість відразу ж заходжується біля електричної розетки в стіні, поряд отих других злощасних дверей; більше того, ніби випадково, посвистуючи, відчиняє їх навстіж. Не дивиться на Агнешку, не виправдовується, тільки вправно і спокійно закріплює штепсель, лезом ножика запихає дріт антени в щілину підлоги. Вмикає приймач. Скляне очко зеленіє. Крізь тихе потріскування, начебто по піску бігла вода припливу, пробиваються слова й мелодія. «Праворуч міст, ліворуч міст і Вісла долом плине». Музика й останні вісті. Варшава.

— Готово! — підводиться Балч.— Апарат невеликий і не найкращий; «Голосу Америки» не ловить, багато місця не займає, отож практичний і безпечний. Чи ви задоволені, пані?

— Дякую, що завітали.

— Справді?

— Справді. Я чекала вас.

— І уникали мене.

— Ви теж.

Вона сама себе відлупцювала б за оці сказані нею слова, однак промовляє їх. Навіщо ці особисті визнання, докори. Не збагне вона себе. Не збагне й цю людину. Він же влаштовує безконечні скандали, блазнює й нараз вільно, безтурботно з’являється в кімнаті й одним босяцьким жестом розбиває її старанно підібрані оскарження, аргументи протесту, так важко вишикувані обгрунтування для відмови порозумітися. Дивиться на неї й посміхається собі, невинно, з ледве відчутним натяком на бажання прохати пробачення, так, нібито між ними сталася якась дрібна суперечка.

— Не хотів сам набиватися... Нагрішив-таки, визнаю,— мовив.

— А я визнаю, що помилилася тепер, Думала, що ви прибіжите сюди з криком, з лайкою, що, може, навіть ударите...

— Чорт... — Балч не закінчив улюбленої примовки, на мить спохмурнів.— Я б’юся з такими, як сам,— Одначе відразу ж повернувся до тону розпачливого гумору;— Та й боюся ризикувати. Коли ви вже з ковалем, неабияким силачем, справилися, то й мені могло б перепасти на горіхи.

— Це мене порадувало б...

На цей Агнещин вигук він відповів трохи меланхолійною усмішкою:

— Може, колись і спробуємо. А може, й ні. Борюкатися з жінкою — нечемне діло.

— О, прошу пробачення. Я, власне, тільки й люблю чемну, відверту боротьбу. Відкладіть-но, будь ласка, цей аркан!

— А що, він дратує вас? — його руки, що перебирали шнур, нараз застигають.

— Дуже. І якось принижує.

— Будь ласка, будь ласка. Кажіть. Значить, я вас дратую. Чим же ще?

Агнешка розводить руками з якимсь безпорадним кумедним розпачем.

— Правду кажучи, всім.

— Розумію,— говорить Балч.— Ви чекали мене, щоб сказати саме це?

— Зовсім ні,— червоніючи, борониться Агнешка.— Це ви мене увесь час провокуєте.

— Не шкодить. Чорт з ним...

— О, будь ласка! — підхоплює Агнешка.— Цього я теж не люблю. Всіх оцих приказок, казармених і ковбойських манер, впереміж з якоюсь дратівливою галантністю.— І зненацька вона замовкає, підходить до Балча й кладе йому руку на плече.— Ви пробачте. Давайте сьогодні без сварок. Досить.

— Не сваритимемося й завтра.

— Хто його знає.

— Я знаю. Уникав вас, бо думав саме завтра, в неділю, зустрітися з вами. Але тепер знаю, що не вийде. Тому й прийшов оце.

— З радіоприймачем. Це що — привід чи турбота про моє дозвілля? В усякому разі, дякую вам, але, на жаль, не зможу скористатися з вашої ласки. Вам теж потрібен приймач.

Балч вибухає щирим сміхом:

— Таж у мене ще два, не рахуючи третього, в канцелярії, і четвертого, в Клубі.

— Тоді це мене дуже, дуже дивує. Радіоприймачі, як непотріб, у вас на складі. Газети — раз на тиждень і тільки для вас. А що ж для решти? Та розділіть ви ці запаси, порозносьте по хатах оті зайві приймачі, пороздавайте їх. Пащучці на вечорниці, будь-кому, хоч би й Бобочці.

Балч сміється ще веселіше:

— Та що ви, радіоприймачів у Хробричках ого-го скільки! Але ж молодиці позапинали їх гаптованими чохлами або поховали в скрині, щоб діти не попсували.

— Щось не розумію.

Балч споважнів.

— Біда в Хробричках — це не типова біда. Люди, особливо в перші роки по війні, могли знайти в оцих околицях багато чого. Ви ж знаєте, тут кожний тягнув що міг. Приймачів у селі чимало, але ними не користуються. Молодиці притримують їх як капітал, на чорний день.

— Що за темнота! І ви, ви дивитеся на все це так спокійно?

— Конституція, прошу пані, не вимагає слухати радіо.

— Гаразд. Тоді я перенесу цей приймач до класу.

— Пізно. Уже з годину приймач стоїть і в класі.

— Справді? — лагіднішає обличчя Агнешки.

— Справді. Нагрішив же я, отож мушу трохи спокутувати той гріх. Мушу, якщо ви вже така вперта.

— В чому це я вперта?

— Та з навчанням же. Восьмеро дітей,— тягне Балч не без іронії,— це щось та значить. Вітаю вас, пані!

Темна кухонька Пживлоцької раптом посвітлішала від вузької смуги променів, що пробилася крізь відхилені десь у глибині двері. Чути кроки, брязкіт пересуваних речей, багатозначне покашлювання, начебто сусідчине попередження: мовляв, я тут, слухаю, чую, пильную! Однак обоє вдають, наче не зауважили нічого, нібито нічого не сталося. Балч підводиться з стільця, мовби несамохіть підходить до відчинених дверей, погойдується на прогнутій, скрипучій дошці підлоги.

— Товаришу Балч, не ображайтеся, будь ласка, але я мушу вийти,— й Агнешка вимикає радіо.

— Чудово. Вийдемо разом,— відповідає Балч голосно, аж надто голосно, й Агнешка вже знає, що він знову починає грати якусь роль, удавати когось іншого. Не дуже я завзята, переліта думка, мене легко перепросити, було б тільки трохи доброї волі. Можу битися об заклад, що він має ту добру волю. То чого ж він раз у раз псує все, чому при кожній зустрічі затьмарює взаємну щирість слів, зичливу й таку легку, чимсь отим непоправно штучним, що вже стосується не тільки мене однієї, бо намагається втягти в темне плетиво своїх порахунків з іншими. То нехай вже завершується ця розмова, й завершується спокійно і негайно, бо її добра воля за хвилю може вичерпатися. І тоді знову настануть дні роздумувань, переконувань у власній слушності, аж поки та слушність не згіркне. Нещирі, сумні дні.