— Не будеш плакати?
— Хіба я знаю.
Голівка ця жахлива", дихає якимсь важким смородом. Отож насамперед миття, без користі, однак, потім чищення всім, що знайшлося під рукою, й ще раз миття. Це триває безконечно. У сінях стихло, гості начебто порозходилися. Так, нібито й пішли вже всі, бо за хвилю почулося, як Тотек випроваджує Павлинчиних дітей. В радіопередачі пауза, холодні краплини сигналів, згодом голос диктора, теплий, ніжно-інтимний. Вечірній концерт на замовлення слухачів. Пора починати найважливіше.
— Не бійся, Уленько!
Перше клацання ножицями. Уля зажмурює очі, стискає повіки.
— Болить?
— Ні.
«Дорогій завідувачці школи в... Нашому любому вихователеві...» І знову: «Педагогічному колективові...» Багатенько сьогодні замовлень для вчителів.
— Бачиш, Улю. От і все.
Ще одне миття, ще одна дезинфекція. «Сім червоних троянд»...— закінчується сентиментальна пісенька, а диктор називає вслід за побажаннями все нові й нові імена. «Агнешці...» Здригнулася, але дарма, чиєсь інше прізвище. Цікаво, теж якась учителька. «Хлопці, вже й нам пора...»
— Обкутаємо тепер голову чистою хустинкою. Хай буде тобі на згадку. Добре? А тепер біжи додому. І не бійся!
«...Море вже кличе нас...»
Агнешка цілує Улю в щоку, проводить до дверей і легенько підштовхує через поріг. І знову перекручує ключ. Ага, ще радіо треба стишити. Струшує на середину простирадла пасма й клапті не то волосся, не то вовни й зав’язує в тугий вузол. Випростовується й застигає на місці, почувши, як хтось обережно стукнув у сінешні двері. Стримує віддих.
— Пані Агнешко,— чує голос Павлинки,— я принесла кораблик.
Агнешка не відповідає. Потиху вимикає світло. «Колумба» візьме уже завтра. Завтра ж, рано-вранці, вдосвіта закопає десь і оці клапті ковтуна й випере простирадло. А поки бридкий вузол нехай собі побуде за вікном.
Відхиляє фіранку Його вікно. Світиться. Він дома. У кімнаті, якої Агнешка вже не зможе забути, через поріг якої уже ніколи не переступить. Стоїть біля вікна, дивиться прямо в Агнещині шибки. Чи він помітив її? Агнешка відступає в глиб кімнати, вмикає нічну лампочку біля ліжка. Для чого вона це зробила? І сама не знає, не подумала навіть. Гаразд, хай бачить її. Здіймає ковдру, відчиняє вікно навстіж. На якусь мить — а може, тільки так привиділося? — хтось там, в глибині кімнати, промайнув, і світло відразу ж погасло. Агнешка, невідомо чому злякавшись, відстрибує від підвіконня. Вимикає свою нічну лампочку.
«...І наші мрії, наші прагнення... покриє сіль морів».
І все ж вона іще раз підходить до вікна. Здригається від холоду. Аж ось в пітьмі, за чорною шибкою, заясніла і відразу ж погасла маленька червона іскринка. І знову. Палить, так. Підносить до губ цигарку щораз частіше. Та ось уже не палить, мертва темрява.
— На цьому ми закінчуємо концерт на замовлення слухачів...— ллється з приймача теплий, інтимний голос диктора. Виходить, вся оця їхня зустріч на відстані тривала не довше, як одна пісенька. Ні, це не була їхня зустріч, він же не сам.—...Приєднуючись до тисяч найсердечніших побажань і слів, котрі сьогодні вся країна передає вчителям з нагоди їх свята, ми також зичимо вам успіхів у праці й щастя в особистому житті. На добраніч!
Агнешка підносить вузол над парапетом, опускає його на землю. Зачиняє вікно.
17. Мандрівка на море
«Вітер віє, мряку сіє, осінь, осінь йде...»
І це Конопніцька. На цей раз для співу. Пісенька про осінь, щоправда, мало гармонує з сьогоднішнім ясним днем, бо ж на вітер і дощ навіть не збирається, а за відчиненим вікном поблискують в сонячному промінні нитки бабиного літа. Агнешка ще раз проспівує пісеньку від початку до кінця, а очима — роздвоєння уваги! — оцінює й перетворює в число свій сьогоднішній успіх, свій перший тріумф, який сповнює щастям та гордістю, і навіть її спів, завжди не такий уже й сильний, стає дзвінкішим і якимсь крилатим. Шістнадцятеро! Чотири ряди парт заповнені. Прийшла й Уля, не підвела. Сіла вона сьогодні з Тотеком аж на останній парті. І добре, бо обоє ж найвищі. Дивись-но ти, недовірливцю й несправедливцю! Бігай собі по двору, позиркуй у вікна, лютуй! Сьогодні ти просто смішний, тільки смішний!
— Ну, як, тепер зможете самі?
— Зможемо.
— А по одному? Кожний зокрема?
— Зможемо.
— Хто ходе першим?
Піднялося кілька рук.
— Геня Пащук і Яцек Зависляк. Ставайте, будь ласка, тут, обличчям до класу, ось так. Голосно, сміливо, виразно. Увага... три, чотири!
Яцек — несміливець. І хотів би відзначитися, та соромиться. То червоніє, то біліє. Навперемін.
— ...Сюрчить цвіркун за комином, той сторож наших хат...
Зненацька хтось із другої парти кидає гнилицею, попадає Яськові просто в око. Томек, що Сидить поряд з рудим бешкетником, зараз же стає на захист братика й міцним ударом у вухо встановлює справедливість. Агнешка підбігає до другої парти, наказує рудому встати. Вона його вже знає, однак він про це не здогадується. Отож учителька запитує:
— Як твоє прізвище?
— Варденьга.
— А ім’я?
— Теофіл.
— Повтори це разом. Спочатку ім’я, потім прізвище.
— Теофіл Варденьга.
Скорився. Нелегко навіть дорослому, вголос, та ще й на людях, повторювати такі два слова.
— Навіщо ти вдарив Яцека Зависляка гнилицею?
Мовчить. Зате на задніх партах шепіт і сміх. Звідтіля виривається чийсь зухвалий хриплий голос:
— Зависляки — руські, шваби і поляки.
Гамір, збуджене хихотіння.
— Що це означає? — Агнешка підвищує голос. Але на якусь мить запізнюється, бо гамір уже вийшов з берегів.
— Зависляки — знайди!
— Кожне іншої масті.
— Від Оконя.
— Від Семена-поліщука.
— Від Макса-німця.
— Ти ж, дурню, не знаєш! Коваль був німцем.
— Ти сам дурень!
— На тобі лазить воша.
— В тебе баньки закисли.
— А в тебе гній у вухах.
— А в тебе батько п’яниця.
— А твій хіба кращий?
Там уже майже бійка. Тут Варденьга шарпається з Тотеком. Елька плаче від зневаги, від сорому.
— Заспокойтеся!
Стихло.
— Геню, Ясько, сідайте. Увага, всі діти. Якщо не буде цілковитої тиші, то не буде ніяких розваг, ні екскурсії. Як хочете.
Вичікує. Діти штовхаються, втихомирюючи один одного, і, нарешті, змовкають. Агнешка зупиняється біля другої парти:
— Варденьго і Зависляк! Встаньте обидва! Варденьга, повторюй за мною: Томаш Зависляк — мій товариш. Не хочеш? Томеку, покажи йому приклад!
— Теофіл Варденьга — мій товариш.
— Добре. Тепер ти!
— Томаш Зависляк — мій товариш,— ледве видушує з себе Теофіл, одвертаючи голову набік.
— Це справді так. Тепер, діти, повторіть всі: Зависляки — наші товариші.
— Зависляки — наші товариші!
— Запам’ятайте це. Теофіле, у тебе хворі очі. Скажи батькові, щоб завтра прийшов до мене.
— Його батько сидить.
— Нехай прийде мама.
— Я не маю мами.
— Теофіле, я сама прийду до тебе додому. Сьогодні ж, після обіду. Діти, після перерви я роздам вам олівці та зошити. Зошити треба гарно підписати. А тепер спробуймо це зробити на дошці, крейдою. Хто з вас уміє писати?
П’ять, вісім, десять рук: Отож шестеро підуть до першого класу, звичайно, включаючи Мар’янека, який саме здіймає жалісний лемент:
— А чого я, пані, не вмію?
— Навчишся,— втішає його Агнешка,— А твій зошит я підпишу. Улю, йди до дошки, бери крейду.
Двері зненацька з грюкотом відчиняються, і на порозі постає Бобочка, розкошлана, задихана, зла. Тільки глянула на Улю біля дошки, і з криком до Агнешки:
— Що ж ти мені зробила з онукою! Ти ані ксьондз, ані лікар, щоб командувати! До суду подам!
Агнешка хапає бабин костур, яким та люто розмахує, пригинає його додолу, а вільною рукою показує на герб, що висить над столом.
— Пані Бобочко,— питає спокійно,— ви знаєте, що це таке?
— Не роби мене дурною, панночко! Хто ж цього не знає! Образ державний.