Електрична лампочка світить, як і світила, однак той гуркіт, тут же за дверима, все ще відлунює в пробуджених від сну вухах, знову пильних, чуйних. Отже, Балч — уже дома, в себе. Випадково чи навмисне, зі злості перекинув якийсь важкий предмет і тепер сердито буркотить, приглушено лається.

Тепер він уже зовсім близько, всього за який крок вішає куртку на цвях, вбитий у ці ж таки двері; долітає ледве-ледве чутне постукування гудзиків і шелест сукна. Балч, проте, не відходить від дверей, мацає по них руками, важко опирається об одвірок; чути, як безсиле тіло зсовується по дошках донизу, на підлогу. Тиша — і відразу ж з-за дверей долітає сонне хропіння. Це якось дивно, що не дивуюся, що ти тут, так близько, як будеш уже, напевне, не скоро, можливо, й ніколи. Наші сни розминулися всього на яку хвилю. Все ж ми з тобою зустрілися сьогодні ще раз. Тепер я пильную твій п’яний сон. Пропаща я, пропаща... Ні! Досить! Я навчуся тебе ненавидіти по-справжньому. Мушу тебе зненавидіти!

Стукіт у двері від ганку. Не страшний, бо він тут. Агнешка схоплюється, переходить у перше класне приміщення школи, прислухається. Хтось нетерпляче побрязкує клямкою.

— Прошу, пані! Прошу, па-ані!

Голос Мар’янека.

Агнешка перекручує ключ, відчиняє. За Мар’янеком — Тотек; простягає руку до вмикача, але Агнешка стримує його рух. Нехай вони не бачать, не можна їм бачити її обличчя. Вистачить і смуги світла, що падає з сусідньої класної кімнати. Спереду освітлені тією смугою, два хлопці здаються Агнешці, ще сповненій самітного ляку й провини, вістунами добрих новин, прибулими з далекого дитинства.

Розуміючим, дорослим поглядом Тотек шукає в півтемряві її очі, а Мар’янек тим часом, розмахуючи Фонфелнком, вже бере її без церемонії за руку, тягне до порога.

— Ми шукаємо й шукаємо вас,— нарікає він.— Всі такі голодні, що о-йой!

— Його нема,— зблизька шепче Тотек,—і Зависляка теж. І мами нема, бо знов захворіла.— Підходить ще ближче й, похмуро блискаючи очима, щиро визнає: — Я їх ненавиджу, ненавиджу...

— Не кажи такого,— так само тихо відповідає на його слова Агнешка.— Не думай про це.

— Але почекайте! — раптом зупиняється Мар’янек.— Може, ви з нами першими...

І він виймає з кишеньки своєї курточки трохи обламану облатку й обома руками, разом з Фонфеликом, підносить Агнешці. І вже вдруге за сьогодні, тепер, правда, довірливо й ледве стримуючи плач, вона стає на коліна під тягарем чужих почуттів.

Тиждень тому — і теж у неділю — пересувна амбулаторія завітала до Хробриць. Сьогодні ж вона, як обіцяно, повинна прибути й до Хробричок. Від Збильчевських приніс, чи, точніше, привіз (бо з’явився по-святковому, на мотоциклі) цю новину Юр Пащук. Приїхав він, правда, не заради цієї звістки, але при нагоді передав і її. Терезку Оконь, як тільки вона (на той час більше зайнята своїм майбутнім, аніж гіркотою розлуки) без великого жалю попрощалася з родиною, вмостив з невеликим чемоданчиком на сідло позад себе й помчав аж до Бялосолі. Туди ж бо зразу після весілля перебрався Ромко Кондера — тепер він там, хто б подумав, відома особа в санаторії — і з половини січня возить і водить по цікавих околицях хворих та відпочиваючих. Закоханий в історію Ромко ще раніше начитався різних книжок, намандрувався по всіх закутках, має й практику, бо ж був завжди активістом, ну й знадобилося. Хто його знає, що ще з цього Ромка виросте, розмірковує Павлинка вголос. От тільки чого він таким ото молодим одружується, мав би ще час; але що, коли пішла така дурна мода: мало не діти зав’язують собі світ тим заміжжям, а потім плачуть. Але, може, вони, Ромко й Терезка, зійдуться й на добре, обоє ж статечні, обоє працюють, бо й Терезка нібито знайшла роботу в санаторії. Про це вже й Бобочка, щойно повернувшися від родички з Бялосолі, розносить по селу, буцімто бачила Терезку всю в білому, наче лікарку яку. Бобочка розповідає й інше: що молодята живуть одне з одним так, як би на віру, бо шлюб (ніби то шлюб!) тільки зареєстрували собі десь там. Не так, як Юр з Ганею після різдва, про що люди, найчастіше Пащуки, згадують і до сьогодні: і весілля було, як годиться, і ксьондз на весіллі, і перепили за дружбу обидва війти, і побили на щастя з півкопи тарілок, не рахуючи вже дрібного скла, за чим ще й тепер жалкує Кондериха, бо хоча й гонориста вона, і вміє себе показати, та скупа. А Терезку не хотіла за невістку взяти аж до останнього дня, бо вона, бачте, біднячка, старчиха якась. Аж Ромко мусив вибиратися з села. Ви скажіть тільки, підводить голову з-над діжки Павлинка, що це за Бобочка, ніколи нічого не пропустить, швеньдяє всюди, теревенить, пліткує торохтійка злослива! «На віру!» — пригадує собі й повторює те, що її найбільше вкололо. Смішна ця Павлинка. Нібито й обурюється плітками, однак любить похвалитися й поділитися зібраними новинами. Відразу видно, що вчорашня субота не обійшлася без вечорниць у Пащучки.

— Ага, знаєте ще, отой Заритко попав уже під суд.

— За віщо? — аж тепер зібралася з думками Агнешка.

— За те, що злодій! — дивується Павлинка з Агнещиної непоінформованості.— Він ще в Хробрицях крав. Громадське, звісно,— роз’яснює,— а не вночі по хатах. Так чи сяк, але тепер випливло все: й старе й нове. Вчителя з Хробриць уже викликали на допит.

— Збильчевського? Тільки його?

На щастя, Павлинка не зрозуміла її мимовільного запитання. Різні зловживання, махінації, розтрати — все тільки його й нічиє інше. Та єдина тінь, що, причаївшись десь поблизу, почала було загрожувати Агнешці, тепер, всупереч сподіванці, зблідла й, напевне, зовсім зникне. Отож ті Зариткові доноси на Балча, а можливо, й на неї, хоча, здається, й підказані Пживлоцькою, все ж з його боку були насамперед спробою відвернути від себе увагу, заслужити ласку, здобути певну похвалу за пильність і старанність. Але таке завжди має подібний кінець. «Не жалкую,— якось несвідомо вплітає вона в обмірковування чужої справи свою думку,— що ні на кого не писала ніякого доносу, не била на сполох. Не краду, отож і не боюся нікого; нехай кожен пильнує свого. Що мене обходить якась одна підпільна гуральня — то відкрита, то знову закрита? Я про це можу й не знати: є ж у мене свої обов’язки, є школа. Кожний має право, коли ласка, перевірити її роботу. Недавно знову були завітали інспектори, вже інші, молодші Іксинські. І що ж? Похвалили, не могли не похвалити, й на цей раз заслужено: у двох класах чотири групи на дві зміни, понадпрограмові лекції для дорослих, вечірні курси, години вишивання для жінок, метод спільного навчання, про який навіть Збильчевські не чули, виставка рукодільних робіт на тему «Від сохи до трактора»... Що, хіба мало? За п’ять місяців? Визнали, що не мало, дивувалися, обіцяли подумати про розширення занедбаної, але такої бойової дільниці. Хай думають, це ж їхня справа. Отож як? Невже вона повинна була вести їх до холостяцького пристанища Зависляка? Або ознайомити їх з «Хронікою», в котрій з дня на день повторюються різні дискусії з собою ж таки — такі от, як ця, або й такі, що про них і згадувати якось соромно? Ах, правда, пригадали собі й привіт від Зюлковського. Дякую, передайте також привіт. Питає, чи нема йому потреби завітати до Хробричок. Ні, дякую. Що ж бо їй допоможе Зюлковський? Як він чи й хтось інший міг би зрозуміти цей її час, названий в «Хроніці» дволиким, і особливо ці останні вісім тижнів після святвечора?.. Уже вісім, тільки вісім. Впряглася заповзято в шкільну працю, не дає собі й хвильки спокою, і той, перший її час, мчить так блискавично, що й стрілок на годиннику не видно, а цифри в календарі зливаються в чорну стрічку з червоними цятками неділь... А той, інший час... Вчора на класній дошці вирахував їй Томек Зависляк, навчаючись множити, що вісім тижнів дорівнюють одній тисячі трьомстам сорока чотирьом годинам, або вісімдесятьом тисячам шестистам сорока хвилинам, а решту дорахувала вже сама: чотири мільйони вісімсот тридцять вісім тисяч чотириста секунд. Занесла ці цифри до своєї «Хроніки». Кожна секунда, як маленький кинджалик і краплина крові. Ні, не так. Як точка небуття й якоїсь відсутності. Як віддих у порожнечі без повітря. Такий ото час, час, що робить болючим і здавленим кожний віддих, що тягнеться, мов довічне ув’язнення. Один раз тільки, на тому гучному весіллі у Кондер, обмінялися вони поклонами: І то через довгий стіл, здалеку. Сиділа вона поміж Збильчевськими, в безпеці. Пживлоцької не було. Щось недобре діється з Льодою, людей уникає, за прилавком не може довго вистояти, крамницю замикає набагато раніше, та й відмикає її аж під обід. Тотека виганяє з дому під будь-яким приводом, хоче бути тільки і тільки сама.