— Я говорю до вас і говорю,— сміється Павлинка.— Ну й задумалися ви!

— Прошу пробачити! Що ти хочеш?

— Ет, хочу! — протестує Павлинка.— Тельцю не треба так колисати, як-не-як уже величенька,— Трохи збентежена Агнешка слухняно випускає з рук бильце занадто вже розгойданої колисочки.— І, золотко моє, ще трохи дрівцят підкинь.

Дивна ця Павлинка, мила. Тепер уже вона не така соромлива, як перше, любить то се, то те часом розповісти, інколи доручає Агнешці навіть якусь домашню роботу, коли та запропонує свої послуги. Добре й у злагоді живуть вони, бо Павлинка так вміє миритися з людьми, що позаздриш. Не пам’ятай вона й на образу. Сьогоднішню неділю розпочала досить сердито, бо хто та й де бачив, щоб у свято хліб пекти! Та ось мусить. Було ще два буханці в коморі і вже нема. Виніс Януарій і нічого не сказав. П’яницям на закуску, кому ж! Ах, ці його вибрики. І так того клопоту... Доглянь корову, дітей допильнуй і нагодуй. Айстра он скавучить, голодна. А хто, скажіть, дров наколе? Та ледь встигла Павлинка отак посердитися, понарікати, найпильніше поробити й дітей випровадити з дому, як відразу ж і повеселішала. Любо дивитися, як вона тісто замішує, неквапом ніби, а проте вмілими розміреними рухами. І її рука, мідна й лагідна, чиста така й добра. Кожний Павлинчин рух гарний і приємний. Похитування голови, плечей, пишних грудей, м’язів живота під стрічечкою запаски. Вона випромінює якусь особливу довіру і спокій. Хочеться їсти хліб з тіста, замішаного Павлинкою. Це — дружба. Від самого початку. Треба пам’ятати такий здобуток і дарунок, вміти радіти ними. У них-бо наші ліки і втіха.

— То ти до мене, паннусю, приглядаєшся,— усміхається Павлинка і лівою рукою, що не зовсім у муці, поправляє хустину на русявих косах, підсмикує плаття.— Ну й тепло... Начебто вже й весна... І вікна відчинила б, якби не тісто.

— Це вже лютий так піддобрюється, хоче нас ошукати. Але прийде і весна, Павлинко.— Агнешка крадькома зиркає на годинник. Ще є трохи часу: з дітьми має зустрітися о десятій. Пересувна ж амбулаторія очікується не раніше опівдня.— Я ще внесу тобі дров.

Януарій, що саме заходив до хати, оступився в сіни, пропустив її надвір, однак не привітався. Не обізвався і до Павлинки. Попростував до буфета, погрюкує дверцятами, в шухлядах перебирає. І аж згодом буркнув, не обертаючись:

— Мені потрібні дріжджі. Де вони?

— Хіба не бачиш? У тісті.

— У тебе ще є. Давай, поки я добрий.

Павлинка держаком ложки здіймає з пальців тягучі пасма, потім борошном скочує з рук налипле тісто, і вже сухими руками поплескує тісто зверху, швидким рухом пальців кладе на нього звичний хрест, накриває діжку віком, віко ж вкриває периною. І все це робить неквапом, спокійно.

— То ти чуєш чи ні? — чіпляється Януарій.

Аж тепер глянула на нього, випростала спину і зітхнула.

— Покинь ти це, нарешті,— мовила неголосно, якось прохаюче.— Ти ж бачиш, хліб замішую, бо вже нема. Хліб — усьому голова, а борошна малувато... Березень скоро, пора щось і про город подумати, про парники.— Змовкає, підходить до нього ближче, бережно поплескує його по рукаві.— Тепер людям не до того, що б випити, кожен думає, що б з’їсти.

— Багато ти там знаєш, хто що думає!

— Мені шкода дивитися, як ти ото переводиш себе.

— Давай дріжджі!

— Немає ж. Сядь, відпочинь. Краще я тобі юшки чи кави підігрію, що хочеш.

Спідлоба блиснув на неї налитими кров’ю очима.

— Не хочу. Ти вже й хлібом мені дорікаєш...

— Бійся бога!

— ...то я не збираюся більше орати на твоїх байстрюків... Досить!

Павлинка сахнулася від нього, як ошпарена. І враз вибухає тією вранішньою злістю.

— Ти мене не ображай! — підвищує голос Павлинка.— Діти мої, це так, але й дім цей мій, мої корови й половина землі теж моя. А ти свою половину землі їж.

— Я що тобі, наймит? Кінь до роботи?

— Ти більше байдикуєш, ніж робиш. Наче з глузду з’їхав, що Льода тебе не хоче.

Януарій одним стрибком опинився біля неї, здер хустину, вчепився п’ятірнею їй у волосся і, хоч та опирається, тягне її до лави, скидає з діжі перину й об край віка товче Павлинчину голову. Розбуджена Тельця аж заходиться криком. Павлинка з страшним тріском вириває з руки Януарія своє волосся, відбігає убік. І саме цієї хвилі зайшла Агнешка з оберемком довгих і товстих, під хліб, полін.

— Ох і виробляєш ти, Януарію,— пробує всміхнутися Павлинка, але голос її зривається, губи тремтять.

Зависляк блиснув злими очима, згорбився й мовчки вийшов.

Павлинка поспішно накидає на голову хустину. Дає Агнешці взяти себе в обійми й мовчки, важко дихаючи, розслаблює напружене, перелякане тіло.

— Чого ти соромишся, чому вдаєш, Павлинко? Я ж бачу, як воно є.

Павлинчині плечі під рукою Агнешки, яка погладжувала їх, здригнулися раз, другий. І вже Павлинка не може стримати образи. Схиляється на край лави, падає обличчям на перину, що вигріває тісто. І нараз чується одна висока й тягуча нота, наче зачин якоїсь пісні, що поступово переходить у важке схлипування, а потім і в звичайний плач, крізь який прориваються повні болю слова довго приборкуваного розпачу:

— Паннусю моя... Коли ж уже ця мука скінчиться!.. Рятунку нізвідки і ніякого... Увесь час одне й одне...

Агнешка схиляється над нею, поривно рішуча:

— Це мусить скінчитися! Я сьогодні ж напишу про це!

Павлинка різко зводить голову. Сльози в її очах аж ніби висохли від ляку. Гарячково хапає Агнешку за руку.

— Все робіть, тільки не це! Боронь боже! Тільки не це!

А чого ж ти тоді хочеш, розмірковує зовсім пригнічена Агнешка трохи згодом, коли вже підіймалась схилом підзамчя до умовленого місця. Всі бояться. Видно, на кожного з них припадає якась частка участі в цьому спільному нещасті. А здавалося ж, ніби у тому Клубі затихло, пригасло. Омана. Наближається ж ота їхня славнозвісна роковина, а з нею й новий привід для випивки. Може, ще поговорити з Балчем? Стрілка наближається до десятої — діти чекають. Якщо Семен випадково згадав при Балчеві про неї, плановану сьогодні зустріч з дітьми, то він, Балч, може з’явитися й сюди. Зачепить його, розповість, пригрозить, зрештою. Треба цю справу вирішити: або — або... А то все це тліє, як той вогонь у торфовищі. Ну що ж, нехай собі тліє, змінює недавнє рішення Агнешка, вже змучена й знетерпеливлена власним ваганням та безпорадністю, нехай гасять ту пожежу самі, коли так. А то ж навіть Павлинка відраджує її, навіть вона, найбільш розсудлива.

Ет, краще розглянутися довкола, натішитися цією оманливою сьогоднішньою весною, поки не прихопило морозом. Гарно! Відлига перетопила й забрала з водою майже увесь сніг, а потім теплий, сильний вітер осушив шляхи та голі клапті землі. Гілочки дерев, хоча ще й мерзлі, вже набубнявіли несміливим рум’янцем — вічка стануть бруньками. Жухла торішня трава вигрівається собі на сонці, повниться ще слабкою, але вже пробудженою готовністю до життя. Біля основи руїн півкруг льоду на озері розтанув і відкрив миготливий серп води. Там уже чекають її діти, там вони схиляються, голова до голови, над самим берегом, щоб через кілька секунд перебігти на нове місце й знову схилитися над іскристими від сонячного блиску дрібними хвильками.

— Чим це ви забавляєтеся?

Збентежилися, сторопіли. Мар’янек виступає наперед:

— Ми взяли з класу «Колумба».

— Ви, пані, обіцяли ж,— квапливо додає Тотек,— показати нам, що плаває.

— І ви вже самі собі показали. Ну і як? Плаває?

— А ви подивіться,— вигукують, заспокоєні тим, що вона не сердиться. Розступаються, відкривають узбережжя. Суденце впевнено тримається на поверхні, посувається вперед короткими ривками, його щогли й вітрила погойдуються то взад, то вперед. Віддзеркалення сонця обсипає його роєм золотих іскринок.

— Воно не втече,— заспокоює Варденьга,— лід його затримає.

— Ви вже награлися. Підемо вище, подивимося на дорогу.

Мар’янек слухняно дрючком пригнав «Колумба» до берега й відразу ж заклопотався новим: