— На які? — перебиває його Агнешка з гіркотою в голосі.— На хвороби від отруєння алкоголем? На похорон? На хабарі після бійок?

— Звідки ви знаєте?

— Не знаю. Здогадуюся.

— Цілком слушно. До речі, я був у Кондери і все залагодив.

— Цебто?

— Залишив йому ліки. На столі, під цератою, в конверті. Напевне, вже знайшов і, напевне, видужає.

— Не вірю.

— І не силую. Непоправна ідеалістка.

— Не вірю! І прошу вас не робити мені таких зізнань. І не вмішувати мене в такі справи. Не хочу про це знати й відати.

— Пілатова мораль. Не відати. Лібералізм для власної вигоди.

— Виходить, я повинна донести на вас?

— За віщо? За звичайну людську допомогу? Догматичне сектантство.

— А за гуральню?

— Гуральню я наказав закрити.

— і надовго?

— Це залежатиме від міркувань більш загального порядку. Можливо, назавжди. Мої накази залежать від вас.

— Не розумію.

— Розумієте.

— Пане Балч, мені сьогодні справді не хочеться сваритись. Отож перестаньте про де. Просто забороніть пити — і все.

— Але ж це сектантство. Свобода є свобода. Ви, до прикладу, можете заснувати товариство тверезих? Можете! А чи я запишусь першим — залежить від вас. А поки що — за ваше здоров’я, пані!

Балч наливає собі в порожню склянку, п’є. Очі його заіскрилися. До вподоби йому ця розмова. Подобається й те, що Агнешка вже досить давненько сидить собі на стільці, не позиркує на годинник, що її пальці несвідомо граються розкудланим кінцем шнура, якого вона так не любить. І слухає, як вона собі промовляє:

— Пілатова мораль. Опортунізм. Догматичне сектантство.— А потім він бачить її, спрямовані прямо на нього, очі й чує її ледь піднесений голос: — Це я вам скажу, товаришу Балч. Я гадала, ви тільки граєтесь у деспота. Але ви насправді деспот. Ви мислите, розумієте, як деспот. Для деспота кожна протилежна думка має відповідну назву-звинувачення. Залежно від потреби ви мене назвете анархісткою чи догматисткою. Зате власну анархію або власний догматизм ви завжди маєте за найвищу державну правду.

— Чудово! — Балч в захопленні.— Безпомилкова підказка інтуїції! Тож навіщо нам боротися одне з одним? Приєднайте свою інтуїцію до мого деспотизму. Це ж вам на користь! За ваше здоров’я.— Розпалений, він знову наливає собі й випиває.— Чи ви коли подумували собі, що таке сільська вчителька? Без підтримки? Що б вона не зробила — завжди погано, завжди під підозрою. І завжди сама.

— Сама...— Агнешка ніби пробудилася від якогось досить довгого заціпеніння. Підхоплюється зі стільця, несамохіть протирає очі,— Я збиралася забрати решту книг, товаришу Балч.

Балч лагідно посміхається:

— Така пунктуальна й така неуважна. Я ж усі книжки до останнього папірця ще вчора передав через Семена й казав передати вам, що це вже все.

— Справді...— зачервонілась Агнешка,— не пригадую, чи він казав щось.— І враз наблизилася до Балча, з якимось новим виразом в очах зиркає на нього: — Ви, отож, знову мене обманули!

Раптовий, несподіваний удар у вікно заглушив її останні слова. Обоє здригнулися. На шибці — бура пляма від кинутого кимось болота. Балч кидається до дверей.

— Ні! Не хочу! — кричить Агнешка й хапає його за полу куртки.

Тоді Балч, пробираючися вздовж стіни, гасить світло й підбігає до вікна. За ним Агнешка. Обоє вдивляються в темряву двору. Айстра люто гавкає й шарпає дріт, до якого припнута. У ванькирчику Зависляків спалахнуло світло. Через яскраву смугу, що перетинає подвір’я, перекочуються дві жіночі постаті, що люто шарпають одна одну. Бійка, на мить вихоплена з пітьми смугою світла, зникає в пітьмі. Балч одходить від вікна, торкає вмикач. Підсуває Агнешці крісло.

— Це Балчеві мало що допоможе,— промовляє неголосно.

— Це через мене,— здригається Агнешка.— Я піду вже.

— Поки що сядьте й переждіть.

Агнешка ладна плакати. Від переляку, сорому й відрази.

— Бачите, пані,— лагідно говорить Балч, не дивлячись на неї,— от такі вони. Блазні! — І вже вчетверте доливає собі горілки. Випив, обтер рот краєм долоні, трусонув головою.— Кінець. Крапка. Присядьте, Агнешко. Я маю сказати вам щось важливе.

Зупинився перед нею із знову наповненою чаркою. Трохи піднімає її вгору.

— Агнешко...— починає придушеним, жорстким голосом.— Не вмію я говорити складно...

— Вмієте,— перебиває його Агнешка, наче підсвідомо відволікаючи наступаючу мить.

— Не завжди. Те, що мав би сказати через місяць, скажу тепер. Я хочу одружитися з вами.

Запала довга мовчанка. Агнешка зводить очі. Вдивляється в саму глибінь його зіниць. Не сахнулася, не збентежилася. Тихо, просто, напівзапитливо промовила:

— Ви у мене... закохалися?

І відразу ж відхиляється вбік, ніби він хотів її ударити. Дівчину вражає несподівана зміна в його очах, в його зведених злою гримасою рисах обличчя.

— Всі ви однакові,— озивається він виразним шепотом,— Закохався. З першого погляду... Як у романах... Одружуся з вами без ніякого кохання. Бо так хочу. Буде у вас школа і діти в школі, бо тільки це вас обходить. Ні, не тільки це. Ще... щоб ніхто на вас словом не писнув, бо це вам теж необхідне. Я слухаю. Відповідайте, будь, ласка.

Агнешка підводиться з стільця. Простягає руку, щоб одібрати в нього склянку, але він точиться назад, не дає. Тоді Агнешка простує до дверей. І вже на порозі оглядається.

— Я обіцяла з вами не сваритися і дотримаю слова. Навіть уже й не серджуся на вас,— говорить вона з невеселою і твердою впевненістю,— я співчуваю вам... Сьогодні ще думала... зрештою, це не істотно, що я думала. Важливо, що тепер. Я цілком певна. Ми не порозуміємось. Ніколи.

Балч, закам’янілий в нерухомості, враз з усієї сили стискає пальці. Тріснуло, розлітаючись на шматки, розчавлене скло.

— Ви тепер для мене найостанніший з найбільш чужих людей,— закінчує Агнешка.— На добраніч, товаришу Зенон.

Балч уже не відповідає й не дивиться на Агнешку, яка зникла у дверях. Уважно дивиться, піднісши до очей, на свої розчепірені пальці, липкі від горілки й крові.

І поки Агнешка вбігає до сіней Зависляка, світло у Балча гасне..

Найважливіше відбулося, коли ще тільки благословилося на світ, у притворі хробрицького костьолу, зразу ж після утрені, коли людей ще не багато. Без урочистостей, при одній свічці, як це й робиться, коли з дитиною приходить сама тільки мати, без батька. Ет! Павлинка вже звикла. Головне, що ніби-Гельця нарешті справжня Гельця. І хрещених має поважних, почесних, бо ж панна Агнешка таки пані, а дідусь Лопень хоч і глухуватий, та справжнісінький тобі патріарх. От тільки з дорогою був клопіт. Павлинка плекала надію, що війт дасть їй машину, однак ще вночі, забравши увесь запас товару із підзамчя, він сам кудись поїхав. До Джевинки, напевно. Отож довелося перебиратися через озеро в Пащуковому човні. Ну й натерпілася Павлинка, боялась, чи справиться Семен з веслуванням і чи Гельця, крий боже, не застудиться на воді. Але все вийшло на добре. Хто не доспав, досипав, повернувшись із Хробриць, бо Павлинка аж на обід, по-панському пізній, запросила всіх. Майже всі гості поприходили, навіть трохи завчасу. І Юр Пащук, як і обіцяв, привіз не тільки книжки від Збильчевських для Агнешки, але й свою Ганнусю, на жаль, без брата, бо ж Ромко хлопець веселий, говіркий, цей розважив би гостей. Та що ж, уперся Ромко, навіть Ганни не пускав, аж поки батько їй не дозволив. Аж дивно, як це старий Кондера погодився на таке, хоч його кості, певне, ще й досі поболюють. От тільки з Льодою не до ладу вийшло. Захворіла нібито сьогодні вночі, мучить її ще з війни якась ота докучлива мігрень. А Тотек, замість бути біля неї, взяв та й чкурнув собі десь, як завжди. Отож Льода понаїдалася всяких пілюль, понапивалася якихось ліків і позамикалася звідусіль, а що їй Елька занесе, молока там чи чаю, то бере крізь шпарину в дверях, і знову замикається. Та ще й наказує, щоб ніхто не заважав, бо хоче лежати й лежати, спати й спати. Одні якісь лихі пригоди. От і Пеля поночі в якусь яму впала й ожиною добряче подряпалась. Але на хрестини прийшла. Пелі це дрібниця. Тільки й того, що хустинку тримає коло щоки, ніби їй зуб розболівся. Сподобається й так, бо ж знає, що гарна.