Балч слухає з видимим задоволенням, охоче притакує найколючішим нападам. Лише останній Агнещин сумнів він заперечує енергійним жестом.

— Школа буде, діти будуть. Вам же я раджу відпочити після цієї... розваги. Повернетеся до своєї кімнати? Може, провести? Кудою? Через бальну залу? Через вікно? Чи через мою кімнату?

— Дайте вже мені спокій!

— Як хочете...

Балч відвертається від неї й простує в пітьму подвір’я. Зупиняється, наслуховує. Від затоки наближається, наростає нерівний тупіт ніг, впереміж з вибухами сміху, протяжними вигуками, хвалькуватим белькотінням. Закінчили герої розправу, раді б іще розважитися, Помічають Балча, замовкають, їхня впевнена хода порушується. Стоять мовчки біля дошки оголошень з напівроздертою на ній афішею. З відчинених дверей сіється хитливе світло кількох свічок, але не досягає облич тих, що підійшли. Всі розступаються й краєм, затіненим боком обминають Балча.

— Стій!

Кроки стихають, чути лише прискорений, здавлений віддих.

— Розвазі кінець. Розходься!

Шепіт, гамір, незадоволене бурчання. Балч сягає рукою в кишеню, підступає до них ближче. Замурмотіла трава під ногами найполохливіших утікачів. Інші розходяться в різні боки якось нехотя, зволікаючи, вдають, ніби роблять це на власний розсуд і за власного волею. Тільки одна постать уперто хитається перед Балчем, підспівуючи.

— Варденьга! До мене!

— Що ви кажете? Спокійніше, пане Балч! Я не із резервістів. Я — молода гвардія.

Однак чи то з остраху, чи з покори збочує, відходить, все мугичучи свою пісеньку.

— Не будь таким героєм, Балче,— долітає десь із безпечної, темної відстані.

— Скажеш мені це завтра, будь спокійний,— не підвищуючи голосу, відповідає Балч. Гордовито спльовує, вичікує. Нікого. Здирає з дошки оголошень шматки афіші, жмакає їх і запихає в кишеню. І знову чекає. Нарешті чується шурхіт обережних кроків від доріжки до сіней Зависляка.

— Семене?

— Я, комен...— долітає притлумлене.

— Візьми у мене нову лампочку й принеси сюди. Негайно.

Навіть не глянув на Агнешку, все ще зіперту на перила ганку. Входить до зали. Тіні та відблиски свічок, хитливі від протягу, повзають по руїнах недавньої святині. Паперові віночки, позривані й обдерті, звисають по кутках, стільці перекинуті, під чобітьми щедро потріскує скло. Януарій з прокльонами складає в ящики вцілілі порожні пляшки. Льода Пживлоцька, примостивши шухляду на розбитому буфеті, Перелічує виторг. На підвищенні для оркестру присів з акордеоном Прокіп з-за Гірки, поклав підборіддя на міх і, заплющивши очі, як у трансі, видушує з інструмента монотонну, тягучу мелодію. Обіч нього, накритий контрабасом, лежить навзнаки Юзек Оконь і хропе.

— Перестань! — Балч торкає Оконя за плече.— І йди вже звідси.

Сам підводить його, перекидає через плечі, виносить на ганок і опускає з перил на землю. Повертається до кімнати.

— Балче! — зводить голову Пживлоцька.— Не вистачає грошей.

— Я цього й сподівався.

— Сам же бачив. Бійка, темно, метушня...

— Я робив, що міг,— втручається Януарій.— Льода може потвердити.

Балч підходить і дивиться Пживлоцькій в обличчя.

— Нехай будуть тобі на пожиток. Але більше від мене вже не одержиш. Квити.

Вона хотіла щось заперечити, але він зупинив її коротким, нетерплячим жестом. І до Зависляка:

— Вранці ти ходив до Бобочки... — робить ніби вступ. А що Януарій мовчить, запитує його навпрямки: — Що це ти домішав до самогону?

— Зілля,— неохоче зізнається Зависляк.— Для смаку.

— Щось не бачив, аби ти сам його пив.

— Я обслуговував.

— Отруював.

— А що б ти хотів? Горілку робив, аби дещо виторгувати для школи. Чим казючіша, тим дорожча.

Балч підводить пальцем його понурену голову.

— На щось інше розраховував. Пам’ятай, дурнику: мене не торкне ніхто ні по-тверезому, ні по-п’яному. Ідіть спати,— вже голосніше озивається до обох.— І найкраще — разом, дідько з вами.

Щойно Агнешка спромоглася поставити на ноги напівпритомного й трохи пом’ятого під час падіння Оконя, тільки-но умовила його йти собі додому, як біля неї з’явився Семен.

— Семене, що з тими?

Семен розводить руками:

— А я знаю, пані, а я знаю? Не вийшло...

— Та не виправдовуйся,— нетерпеливиться Агнешка,— кажи. Що ви з ними зробили?

— Затягли їх у човен, а Юр повеслував. Витримають.

З кімнати долітає голос Балча:

— Семене! Я чекаю.

Семен входить до приміщення, підставляє стільця під лампу й береться за патрон. Балч тим часом гасить свічки.

— Слухай, Семене. Обійдеш усіх, зараз же. Коли сплять — буди. Збери з кожної хати по сто злотих. Треба тим побитим дурням заткнути пельку. Або буде для адвоката. Це — одне. А тим часом, ще до ранку... — Балч переходить на шепіт, підсилюючи наказ вимовними жестами перед самим обличчям Семена.— Ага, ще й глобус, отой, що після німців залишився, візьмеш. Це — друге.

— Жінки відмовляються,— докидає Семен, але Балч його перебиває:

— Діти будуть, не твоя це справа. Не забудь: о дванадцятій пришлеш до мене Макса, Пащуків — батька з сином, Варденьгу, Жерара. Це — третє.— Балч гасить пальцями останню свічку, саме коли під стелею спалахує електрична лампочка. Семен злазить із стільця.

— Молодого Пащука не пришлю, бо його тут уже нема й не буде,— промовив, вагаючись.

— Втік?

— Його беруть в Хробрицях до верстатів.

— Кат із ним. Підійди-но сюди, Семене. Струнко!

Семен несамохіть виструнчується.

— Я ж казав: не тут і не дуже. Так же я казав, Семене?

— Казав, комен...

— Мовчи! А ти порушив мій наказ. Ти сказав випровадити їх і пустити. Збаламутив мені людей, збунтував. Через тебе мої люди билися між собою. Навіщо ти зробив це, Семене?

Семенові відомий оцей Балчів голос, тихий і лагідний. Чекає, мовчить.

— Бунт? — в удаваному здивуванні супить брови Балч.

— Ні, коменданте. Але гадаю...

— Гадаєш! — раптом скипів Балч.— Ти гадаєш!

Агнешка чує звук сильного ляпаса й глухий стогін Семена. Вбігає до приміщення. Не тямлячись, кидається до чоловіків, відштовхує Семена вбік, зупиняється перед Балчем і, конвульсійно затискуючи кулаки, кричить йому просто в обличчя:

— Досить! Досить цього! Досить!!

Крик її надламується, і в найвищій точці переходить в безсиле сухе схлипування.

— Так не можна, пане Балч,— закінчує якось по-дитячому, ніби школярка тремтячим голосом.— Ви не шануєте людей, товаришу Балч!

— Я забувся, що й ви тут є, пані,— тихо й збентежено озивається Балч.— Справді. Ох, пробачте, ось вам і той ключ. Будь ласка. І — на добраніч.

Відвертається від неї і йде на ганок. Семен за ним. Агнешка без ніякого почуття, без ніякої думки затискає в руці отриманий ключ. Помічає ще тільки, як Семен, зупинившись на порозі, прощається з нею глибоким, уважним поглядом.

Сьогодні Агнешка не може доспати чи бодай долежати до ясного ранку. Флокс від учора у Зависляків — оце і всього доброго, від чого була спокійною цієї ночі. З неглибокого напівсну раз у раз вихоплює її все наростаючий тривожний неспокій. Ще перед досвітом остаточно пробудилася — і тепер гарячково обмірковувала, як одвести легковажно й наспіх складений план, як уникнути сорому і явного скандалу. Зрештою, хай і не скандалу. Але як уже на самому початку знести їхнє розчарування, не виправдати надії тих, із повіту, хто їй повірив? Вона й сама тепер не пригадує добре, з ким ото домовлялася. Забагато було нових людей, забагато вражень. Молода вчителька від надміру люб’язності, виявленої до неї, розтала, забула, з ким розмовляла, особливо ж тому, що чи не всі найвищі повітові установи — адміністративні, політичні та шкільні — містилися в одному будинкові. Не запам’ятала вона й табличок з написами, йшла, куди її вели. І все турбувалася, як бути з багажем, зокрема з книгами, яких було чимало. Саме через отой нещасний багаж і зродився проект ще нещаснішої інспекції. Може, не так уже й інспекція, як ці перші відвідини, щоб начальство побачило, як тут Агнешка дає собі раду. Той не старий ще чоловік з широким веселим обличчям, з чубчиком перчаного кольору над чолом, що скидався на корківник... так, він якось смішно лаявся. Як же це?.. То він, заклопотаний власним відрядженням, з’явився в кабінеті відсутнього завідувача відділом, по хвилинній розмові з Агнешкою допався до телефону, скликав до неї гурт відповідальних осіб, розпорядився, що вона має взяти з собою, а що залишити, і знову дзвонив по телефону, зобов’язуючи якихось працівників інспекторату, до котрих звертався, як до добрих знайомих, аби зараз же, післязавтра, в понеділок вибралися провідати в Хробричках Агнешку Жванець і принагідно підкинули їй, як він висловився, різне дівоче причандалля. Все залагоджено, запевнив він її на розстання і ще вирядив з нею двох молодих працівників посадити її на автобус. Ах, як вона була тоді вдячна йому, а зараз... У Хробричках нема пошти, нема телефону. Із Хробриць, утім, можна б іще подзвонити, відкласти одвідини... А й справді! П’ята година. На шосту буде в Хробрицях. Але хто о шостій ранку дасть дзвонити? А пізніше? Пізніше буде вже невчасно. Коли б із нею до Хробриць хтось поїхав? Семен? Семен надто повільний, з ним там можуть не рахуватись. Балч? Ніні — тільки не це.