— Так. Бо тут школа, державна школа. І я в цій школі. Теж державна. Говоріть зі мною чемно, інакше я вас попрошу звідси. Ще й поскаржуся в суд. В чому річ? Я слухаю.

Уля почервоніла біля дошки, діти поглядають зацікавлено, перешіптуються. Агнешка чекає. І Бобочка губить свою впевненість.

— Святе волоссячко обтяли...— бурмоче вона.— Тепер помре моя дитинка.

Агнешка здіймає з підвищення стілець і підсовує його Бобочці.

— Улі нічогісінько не буде. Не вірте давнім забобонам. Сідайте, відпочиньте. Якщо вже ви завітали, то послухайте наш урок.

Бобочка аж відступилася назад. Навіть мимоволі перехрестилася. Агнешка міцно тримає її за лікоть. І посміхається припрошуюче.

— Куди вже мені так ото... на крісло,— борониться Бобочка.

Під обід біля школи зібралося чимало людей, дорослих і малюків. Селом уже пробігла чутка, що Бобочка зібралася бити вчительку, та як зайшла до класу, так і сидить там. Навіть Пживлоцька з війтом раз у раз виглядають із крамниці, позиркують в бік школи. Не ймуть віри. Хто сміливіший, через вікно у клас заглядає. Дідусь Лопень, і той приволікся й чи не найчастіше дріботить під вікно, бо ж і глухуватий, і сміливий: як-не-як, а все-таки куми з учителькою.

— Як там, дідуню? — перепитують жінки.— Бобочка лається? Лементує?

— Ні.

— А ви бачите її?

— Сидить за партою, з дітьми.

— Щось не вірю,— дивується Коздроньова.— Відсуньтеся-но, дідуню.

— Що ж, дивись, дивись. Ти й чуєш краще.

— Істинні чари. Сидить!

— Мамо... а пані що робить? — смикає Коздроньову за спідницю ллянокоса Меця.

— Якусь блакитну кулю крутить. А тепер показує кораблик.

— Човен ніби? — підходить ближче одна з жінок.

— Корабель «Ко...Колумб», каже, називається.

— Чудасія. Колумб якийсь...

— Америку, каже, знайшов,— пошепки передає Коздроньова.

— Слухайте, кумо, слухайте. І переказуйте нам геть усе.

— Знов про когось розповідає. Маркополо чи якось так...

— А хто це?

— Мандрівник нібито.

— Польок? — дочув і дідусь Лопень.— Виходить, він з наших-таки.

Діти в класі, задивлені на Агнешку та «Колумба», захоплені уроком, вже давно не озираються на Бобочку. Не звертають вони уваги й на гомін та перешіптування за вікнами, навіть на сиві вуса дідуся Лопеня, що виглядають з-за підвіконня.

— А ви, пані, бачили море? Справді? — Мар’янек вже не може опанувати свого збудження.

— Бачила. Двічі,— не без гордості говорить Агнешка.— Наше море, Балтійське. Навіть води трохи зачерпнула з нього, на згадку.

— Покажіть нам! — прохають дівчатка.

— Покажу, звичайно. Для того й принесла.

«Моє наочне приладдя,— пробігає прудка думка, смутна й тепла.— Моє минуле, мої пам’ятки, вечір Із Стахом на дикому пляжі за Карвою. А пляшечка ще Кшисева».

— Е-е... вода як вода,— розчаровуються діти.

— Але солона,— захищає свій експонат Агнешка.— Морська вода солона.

— Справді? — не вірить Елька.

— Покуштуй і скажи всім.

І Агнешка виливає кілька краплин на ласо висунутий язичок Ельки.

— Солона! — захоплено вигукує Елька.

Цікавість жінок за вікном досягає межі. Тим більша вона для дітей, котрим матері не дозволили іти на урок.

— Мамо! — набивається Меця,— який був той кораблик? А вода яка?

Коздроньова відступається від вікна. Дивиться на Меню, дивиться на жінок, потім знову на Меню.

— Здається,— говорить дідусь Лопень задумливо,— тут все як і належить.

— Мабуть, вона не така, як ото казали,— зітхає котрась.

І тоді Коздроньова поправляє бант на голівці донечки, швиденько хрестить її чоло, веде на ганок і без стуку відхиляє двері класу.

Дорогі мої, любі Ізо й Стаху, цього снігу випало саме стільки, щоб мені забажалося складати подумки цей лист до вас, якого я теж не напишу. Не багато й не мало — це я про сніг,— саме стільки, щоб стало білесенько й чисто, щоб запанувала тиша, та особлива тиша, що приходить зі снігом тільки в село, бо у вас, у місті, все те відразу ж перетворюється в скрегіт лопат, в сірі кучугури на тротуарах, в багнюку. Схопив мороз, не дуже міцний, але й не легкий, такий як треба; отож, напевне, вся ця білість, чистінь і тиша протримаються й на свята, а то й довше. Я б могла запевнити себе, що то саме сніг перешкодив одвідати вас. Оця його тиша, якась справді казкова і магічна, і досить тільки про щось подумати, як воно здається правдивим, до прикладу, що я пишу листа, хоча я його й не пишу. Ця тиша, що водночас наближує і віддаляє; наближає вас настільки, наче і я зараз з вами, хоча до вас і не поїхала, і віддаляє настільки, аби цілком задовольнитися однією з вами розмовою — на відстані. Про це останнє відчуття я не обмовилася б ані в справжньому листі, ані в справжній розмові.

Що ж воно сталося? Як же це я можу обходитися без вас? Чого мені не бракує вас? Чого це я не мучуся, не сумую, а тільки лагідно й зворушливо згадую вас, любих, проте вже не як найпотрібніших, не як тоді, в першу хробричанську ніч, і не як ще кілька разів пізніше? Невже я така невірна? Невже стільки ото й залишилося від наших колумбівських обіцянок і клятв? І якщо все це пригадую тепер, то чи справді щиро? Чи таки прикро мені, що я досі не відповіла на ваші три листи: два від тебе, Ізо, котрі, як зараз видається, важливіші для мене, бо звичайні приятельські, може, тому й легші, щоб колись на них відповісти. І один-єдиний від тебе, Стаху, отриманий місяць тому, лише місяць тому, цебто майже два місяці після тієї ночі, коли ти залишив мене, як той легкодух чи й боягуз, після ночі, котру я тобі Простила швидше й легше, аніж сподівалась, за яку в глибині душі я вдячна тобі, але якої я ніколи не забуду...— тільки місяць тому одержала твій лист, що однак значить, запізно трохи, запізно.

Що це за суперечливість, Стаху, послухай-но: твого листа я так нетерпляче, чекала, прагнула отримати його, переживала, що нема, справді, так хотілося його отримати, особливо після вечора, коли оте вікно спочатку світилося (і здалося мені — для мене), а потім згасло, та від наступного дня, коли розпочалося щось дійсно нове для мене, не знане раніше, почалася праця — це може означати багато й заразом мало,— коли життя перетворилося на впертість і безнадію; отож чекала твого листа з нетерпінням, і таки той лист прибув, і, щойно отримавши його, я з подивом зізналася собі, що той єдиний і останній шанс, єдина сила, яка ще пов’язувала нас, останнє, чим ти мене причаровував до себе, і було лише в цьому гнітючому очікуванні твого листа. Прибув він, зітхнула я з невимовною полегкістю, видихнула увесь страх, видихнула з грудей якусь незручність, що душила й гнітила мене, якусь непевність, образу, кривду — і ти вивільнив, врятував мене. Лист був гарний, щирий, і саме тому, що він був таким гарним і сердечним, ніжним, палким, могло все розпочатись знову. Я могла відповісти тобі в тому самому тоні. Не відповіла. Та полегкість, яку ти подарував мені своїм листом, стала мені тим найціннішим, найкориснішим, чим не можна ще раз ризикувати, наражати на нові чекання, в котрих, як я раптом збагнула, було й було б більше мого самолюбства та марнослав’я, більше потреби знати, що ти пам’ятаєш мене, аніж здатності й волі думати про тебе.

Коли, Стаху, прибув той лист і вивільнив мене від остраху, що тебе втратила, я раптом побачила, що це не було кохання; ми ж ніколи з тобою по-справжньому не кохалися, може, не вміли, може, не дуже прагнули, а може, ще тільки збирались колись навчитися кохати. Не відповідала, бо не хотіла, щоб те полегшення не витиснуло щось, знову принесене тобою. Разом з мукою очікувань видихнула я й решту всіх ілюзій. Ти писав про кохання, але кохання це не те, що було в твоєму листі, це інше (сьогодні я вже знаю). Не відповіла, щоб зберегти спокій, принесений мені твоїм листом. І зберегла, бо в моїх, а не в твоїх руках залишився ключ. Буду його пильнувати, щоб використати для нашої дружби, якщо дружба зав’яжеться колись поміж нами, якщо колись взаємно відчуємо потребу тієї дружби. Хоча б дружби, а вірніше — аж дружби.