Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Готуй, дівчинко, револьвер! Знадобиться!

2. Напівутопленик

Ніхто більше не вийшов з автобуса на цьому відлюдному роздоріжжі. Навкруги, аж до обрію, по-осінньому тихо, дуже тихо. Тільки Флокс на руках Агнешки скавучить, ніби на щось нарікаючи. Агнешка стишує ту скаргу легеньким ляпанцем, однак і це не розвіює відчуття самотності. Дівчина згадує про бінокль, виймає його з кишені куртки й чіпляє на шию. Безлюдно. Анікогісінько. Ліворуч — вигин озера, праворуч — мокрі луки, безладно покраяні канавами, ген за озером — контури якогось селища, напевне, отих Хробриць, де краще було б їй зійти з автобуса. А навпроти від розтертого на порох шосе збігає до мокрих луків ледве помітний, низький вал греблі, поцяткований латками калюж, що, напевне, ніколи не висихають. Нічого вже тут більше не побачиш. Поволі дівчину поймає холодна заповзятлива рішучість. Агнешка наморщує чоло з невеликим навскісним шрамом біля самих корінців волосся, закушує губи, як завжди в нелегкій ситуації, а може, ще й тому, що, як і всі жінки, знає, що в хвилини важкого роздуму ті її губи стають наївними й по-дитячому надутими. Здіймає з себе куртку, просовує її рукави попід ручки валізи й несесера, зав’язує вузлом та й завдає собі на плечі весь отой скарб. Флокса вмощує в полу куртки, як у гамачок. Готово. Як добре йти на шту-урми ске-ель[2], дійдемо якось. Флоксе, сирітко, гарно ж тут, правда? Подобається нам, радіємо, добре ж нам буде, правда? Флоксе, а як ти гадаєш, кого то волочать коні по греблі на мотузці, лицем до землі? Чи, бува, не якусь дівчину молоду? Ах, цуцику, що це ти вигадуєш? Все те хіба що сміху варте. Гарні хлопці, самі зеемпівці. Це чудово, Флоксе... боїшся? Бо я вже не боюсь анічогісінько.

Велика сіра ропуха стрибає в багнисько просто з-під її ніг — і Агнешка, злякано скрикнувши, точиться назад, упускає додолу свій багаж. Сердячись і водночас соромлячись, вона квапливо підіймає його. Тепер іде вже рівною ходою: ...шу-шум, у вухах шум; у вухах шум, а в жилах невга-амовна кров.

Аж змучилася, засапалася. Гребля, широким вигином обійнявши озеро, вже спинається на лісистий схил. На вершині пагорба ліс обривається й відкриває розлогу просторінь. От тепер знадобиться і бінокль! Внизу, в заболочених перелісках, вгадується селище: найближче видніються будинки, схожі на житла двірської челяді чи контори фільварків, а далі — дахи-близнюки досить симетрично збудованої колонії. Над озером, біля підніжжя пагорба, трохи вище острівка верб стоїть приземкувата, немов роздута, руїна химерної конструкції. Внизу — нібито залишки воєнного бункера, які обліплюють мури старої, здається, замкового типу, будівлі, по-давньому увінчаної брунатною щербатою вежею. Трухлявий дерев’яний поміст та шеренга зогнилих паль біля берега вказують, певне, місце колишньої пристані для порона. Довкола — багнища. Над гирлом замуленого дренажного каналу іржавіє танк, до половини занурений у мертву болотну воду.

Агнешка спрямовує бінокль на другий берег. Тепер оті Хробриці, які вона так і не побачила з автобуса, наблизилися до неї несподівано близько, немовби примандрували сюди від шосе. І це тому, що дівчина мусила обійти півколом озеро, яке в цьому місці лійкоподібно звузилося. Велике село. Червоні дахи ясніють свіжим, молодим полиском, штукатурка стін перлинно сяє в блідому світлі сонця. Серед старанно осушених луків тягнуться смуги оброблених полів, одвойованих у боліт. Десь од самого обрію, через широку порожняву жовтневого краєвиду несеться приглушене торохтіння молотарки.

Агнешка ступила стежкою нижче — і Хробриці відразу ж закрила гущавина дерев, навіть отой гуркіт молотарки замовк, наче його проковтнула сонна німота дня. Хоч би людський слід! Агнешка протирає очі, ніби боїться цього примарного стану, з якого не може вийти. Відпочину. Здіймає з плечей багаж, кладе його на землю, а сама прихиляється до якогось стовбура. Під її плечем стовбур якось зловісно скрипить, і аж тоді Агнешка помічає свою помилку. Це ж не дерево, а струхлявілий межовий стовп. До дошки на його вершку прибито вирізаний з дикту контур людської фігури. Якийсь невибагливий жартівник крейдою домалював фігурі жіночі принади. Цей чудернацький, подірявлений безліччю куль і обвислий щит од найменшого повіву вітру тремтить з якимось неприємним скрипом. Агнешка шарпнула щит з цвяха й відразливо шпурляє в кущі. І аж тепер на отій, новішій і здоровішій, аніж стовп, хоча теж збляклій від негоди й зраненій стріляниною дошці може прочитати затертий напис: «Хробрички».

Флокс тим часом вискочив зі своєї колиски й почав неспокійно обнюхувати землю. І раптом, тривожно погавкуючи, незвичайно збуджений, помчав униз, на берег озера. Тепер уже й Агнешка бачить причину тривоги. Квапливо хапає свої речі, волочить їх по корчуватому схилу, збігає з пагорба до води.

Флокс уже обнюхує утопленика. Худий, мабуть, років дванадцяти хлопчина, в одних лише трусиках, вражає своєю блідістю. Дрібні прибережні хвилі похлюпують об його голову й мало не сягають напіввідкритих вуст. Агнешка кидається до хлопця, витягує його на берег. Зараз, зараз. Тільки пригадає, нехай лише не підведуть знання, здобуті на лекціях гігієни, та практичні навики з курсу санітарії. Голову донизу. Натиснути на живіт. Штучне дихання, ах, як це довго тягнеться! Ага, здається, він притомніє. Флоксе, лежи! Зараз. Несесер, термос, головка термоса, пляшечка з м’ятною есенцією, добрий ковток,— ну-ну, розціплюй же зуби, хлопче з того світу. І ковтай! Оживай!

Хлопчина розплющує очі.

— Обхопи мене за шию,— наказує Агнешка. Підняла його, обтулила курткою. Усівся, подивився нарешті свідомо.

— Хто мене витяг? Ви?

— Ні. Не знаю. Знайшла тебе так, як ти є.

Хлопчина занепокоєно роззирнувся.

— Вбрання... моє вбрання! О, ви!..

— Про кого це ти?

— Про тих отам,— показав рукою за озеро.— Прогнали мене ті, з Хробриць, наказали через воду, вплав — і я мусив. А вони по мені камінням. І попали...

— А чому це вони так?

— Таж через вас, пані...

— Ну-ну, хлопче! Щось ти вигадуєш.

— Пробачте. Я не так сказав. Це тому, що я з Хробричок, а вони з Хробриць...

— Щось не розумію...

— Нічого... І так зрозуміло. Вони б не наважилися, якби ви зійшли з автобуса в Хробрицях.

— А, ти теж про це... Звідки ж я знала...

— Звичайно. І я не знав. Я вийшов до автобуса, але... не до вас. Думав, що буде звичайна людина, ну... чоловік.

— Дякую.

— За що? Ага, я погано висловився. Та це байдуже. Марно ви намучилися в дорозі, слово честі.

— То ти знаєш, чого я сюди приїхала?

— Я не знаю хто. Але чого, знають усі.

— Щось цього не видно,— промовила гірко.

Хлопець дивиться на неї з якоюсь сумною розважливою повагою.

— У нас в Хробричках школи нема.

— Нема, то буде.

— Побачите.

— Ваші діти десь же вчаться? Де ж таки?

— Вже не вчаться!

— Як це?

— Я не знаю... Балч вам розкаже.

— Хто це такий Балч?

— Війт. Само собою зрозуміло.

— Не дуже. Ти такий великий хлопець і нічого не знаєш.

— Ну... був у нас один випадок. В газетах навіть писали.

Тепло-тепло. Однак хлопчина відвертає очі, мовчить. Ну, що ж, коли не навпростець, то доведеться хитрощами. Раптове натхнення:

— A-а... писали газети... так... так,— Агнешка ніби намагається розбудити якийсь спогад,— про того, якого напоїли горілкою, прив’язали мотузом до воза...

— Поронника? Атож. Але це пізніше, після того випадку, як він приїхав перепрошувати й умовляти.

— Нагадай-но мені...

— Ви ж знаєте. Лопнула линва порона, утопилося двоє наших дітей.

— З Хробричок?

— Ну, звичайно ж! Із тих, що переїжджали пороном на другий бік, до Хробриць. До школи цебто...

— Он що. А що, ті діти, виходить, самі переправлялися? Без дорослих?

— Е, питаєте! Був поронник, була моя мама...

вернуться

2

Рядок з пісні польських спортсменів.

2
{"b":"592670","o":1}