— O-о! Яка витримка, яка гордість! Пані А. Жванець. Я занадто добрий. Раджу вам запам’ятати: я зробив би з вами, що схотів би, кожної хвилини, будь-де, при всіх.

І ніхто б не ворухнув і пальцем.

Стемніло раптово, за якусь хвилину,— і зашерхотіли по шибках перші краплини дощу. Агнешка чує свій слабкий голос так, нібито він долинає звідкись здалека, якийсь чужий, відтворюваний лише рухами задерев’янілих губ:

— Це підло. Ви — отруєний, хворий. Ви безперервно, наосліп мститеся. На всіх. І на собі. І ви вже програли, пане Балч. Ось, будьте ласкаві, ваш ключ.

Агнешка хапає торбинку з «Колумбом», валізу і, спотикаючись, спішить до дверей. Подув вітру хльоснув по вікні косими батогами дощу. Балч переймає Агнешку, розкинувши руки, затримує її:

— Ви, пані... Благаю!

Його змінені, широко розкриті, затьмарені мукою очі. Агнешка мимоволі зупиняється.

— Я просто хам, просто хам. Я іншого хотів, інакше. Ви повинні мені пробачити. Мусите!

Відповідь Агнешки прозвучала скоріше, аніж вона збагнула, чому це, а не інше слово вирвалося з її вуст, вирвалося одночасно з тінню усміху, що промайнув у її очах, неначе мимовільний і несвідомий прояв милосердя чи погорди, й одночасно з відкриттям, яке в мить, коротшу за секунду, звільнило її від страху:

— Комедіант!

Інстинктивно підіймає валізу, відхиляє її вбік, так нібито вона збирається штовхнути, відіпхнути з свого шляху його, Балча. І так інстинктивно відхиляється Балч. Вже майже темно. Та, незважаючи на це, різкий, незрозуміло чому чіткий зоровий фрагмент. Контур плечей, вицвіла зелень куртки. Звій шнура. Брунатна пляма на дверях, під ручкою клямки. В класному приміщенні під швидкими кроками скрипить підлога. Поштовх вітру. Холод на щоках, холод і пекучий вогонь в очах. Дощ.

Як тільки дощ, то в Пащучки бабські вечорниці. В Пащучки, бо ж Пащук рідко коли тримається дому, про що добре знають жінки, а Пащучка, рада кумам, знає про те ще краще. То він удень на озері ловить рибу, то десь біля того замку чи в кузні у швагра-коваля аж до пізньої ночі сидить. Молодша сестра Пащучки була ковалевою дружиною, та померла, й тепер коваль кидає оком за Пелею. Людей у Хробричках мало, вибір мізерний, одружуються тут, як трапиться, навіть з родичами. Жерар іще досить молодий, діти його загинули під час нещасливого випадку, над чим — якщо говорити по правді — щиро побивалися, либонь, тільки старі Лопені; батьки Пащучки, бо сам Жерар і Пащуки, як тільки виплакали своє горе, то й зітхнули з полегкістю. Пащуки — тому, що позбулися нових ротів. А Жерар... що ж, краще бути парубком, як удівцем з дітьми на руках. Ну й холери ж вони, ці мої сусідки, думає Пащучка, розливаючи на припічку рідку каву в фаянсові та бляшані кварти. Іще ти не встигнеш, як слід, обернутися, іще ти їм цієї кави з молоком під ніс не підсунеш, а вже, дивись, щось наплещуть на тебе, наклепають язиками. Так собі думає вона, то сердячись, то дивуючись, бо ж все-таки знає їх, оцих кумів, добре, та до того ж звідси, від плити чує п’яте через десяте їхні нашіптування біля столу, а втім, хоча й не чує, то й так знає, про що вони говорять, бо ж сама до них подібна. Все ж починає міркувати, чим би іншим зайняти жіночу цікавість. О, та вони й самі їй допоможуть, цікавого тут є чимало, хай тільки всі зійдуться. А, звісно, вони їй самі допоможуть, бо й тепер уже чути, як той шепіт над столом з коваля та Пелі переходить на Балча, го-го, розбіжиться байка на десять сторін.

У сінях гучний, немовбито чоловічий тупіт; то ж Пеля отак по-козацькому ходить, не бійтеся, жіночки. Дочка грюкає дверима і, не звертаючи уваги на жінок, гукає ще від порога:

— Мамо, їсти!

— Лазанки[7] стоять отам у духовці... Де це ти була?

— У крамниці.

— Ти вже так ото заприятелювала з Пживлоцькою?

— Аякже! Всяке там майно здаю, переоблік.

— Павлинки не бачила?

— Дітей вкладає спати.

— О, це в неї забере багатенько часу.

— Семен допомагає.

Коздроньова, а з нею й інші жінки здогадливо пирскають.

Та от прийшла, нарешті, й Павлинка, прийшла й Бобочка з Улею, бо ж які там ради-поради й мови-перемови без Бобочки. Незабаром вслід за Павлинкою приплівся з нудьги й Семен, але Семен до рахунку не входить, сів собі в кутку, трохи на гітарі бренькне, трохи погойдає на носку чобота малу Геню, любить діток оцей Семен, любить. Та Геню щось сон морить, вона якась невесела сьогодні, отож бабуня Лопеньова, сама вже напівсонна, аж чотки їй з рук випадають, випроваджує її до ванькира. Семен не входить на вечорницях до рахунку, бо відлюдник; дідусь Лопень, котрий тут ось попіл загрібає коцюбою, теж без користі для вечорничників, бо старий уже й глухий. Дідусь Лопень вдивляється в гаснучі вуглинки, очка яких заслонюють імлаві більма, наче тим курам в сутінках. Що баби робитимуть, він знає й так — надивився не раз і не два. Якщо вже в Пащучки зібралися осінні вечорниці, то зразу ж розпочнуться тут деякі чари-уроки, ворожіння й угадування, хоча до святого Андрія ще далеко. Але без цього ані Бобочка не витримає, ані їй жінки не дозволять забути оте все.

— Понеділок добрий день, буде ворожба на цілий тиждень,— підлещується Пеля.— Ну, бабуню.

— Нехай тобі поворожить війт.

— Я маю того війта... Хай, не кажу де,— супиться Пеля, а Пащучка спокійно промовляє:

— Котрій там налити кави? Про їдло не згадую, бо вже, певне, вечеряли.

— У переднівок припросиш до їдла,— приказує з насмішкою Бобочка.

— Е, зась! — Коздроньова байдуже махає рукою,— У нас так само в переднівок, як і в жнива.

— Пащучці добре,— озивається викривлена, худа, як те стебло коноплі, бабуся Варденьжиха,— бо ж Пащук у начальства в милості. Є з чого краяти лазанки, навіть щодня.

— Нібито й правда! — захищається Пащучка і, підкидаючи гордощі, зізнається: — Начальницька милість спарила сьогодні мого по щоках, аж опух.

— Як він дався, то набрався. Мого онучка, хоч Мундек на скільки ж ото молодший, не наважився торкнути війт.

— Бо ж не всі такі колії, як ваш Мундек.

— Ну й ну! Ваш Пащук нібито баранчик. Тільки, бач, каліка.

— Вас, бабо, саму горб аж до землі пригнув, а ви інших каліками величаєте.

— Тихіше, кумоньки,— примирливо говорить Коздроньова і, підсумовуючи дискусію, додає з важким зітханням: — Збив не збив, кому добре — то добре, а кому зле — то зле. Неоднаково живеться у нас людям. Начальницька милість лає, начальницька милість дає.

— Говорите,— неохоче втручається в розмову Пеля,— начебто про якийсь панський фільварок.

— Бо й фільварок! — спалахує Коздроньова.— Балч — дідич, економ — Зависляк, підручних — з дюжина. Навіть лакей є...— розганяється вона й раптом замовкає, зиркнувши на Семена, який, настроюючи гітару, нахилився зовсім низько й нараз шарпнув струни сильнішим акордом.

— Постаріє колись і він, Балч. І не зглянеться,— підхоплює розмову Варденьжиха.

— Або й не постаріє,— сумнівається Бобочка.— Нова нечиста сила в нього влізла, що аж носить його. І невідомо, яка нова нечиста сила.

— Не накликайте, бабо, злого,— хреститься поспішно Пащучка.

І тут враз Геня закричала у ванькирі, різко, пронизливо, що аж всі посхоплювалися з місць. І ще раз, і ще. Побігла до неї Пащучка, чути, як заспокоює дитину, як потішає.

— Милість начальства, бачите,— повертаючись, каже вона якась пригнічена.— Приволікся вночі до людини не подібний, це я про свого кажу, і як закрутив веремію, аж дитинча перелякалося; тепер просто глупію, що й робити, не знаю.

— У холодній воді скупай,— квапливо радить Бобочка,— в рядюжину обгорни й до печі, де хліб загнітає, пристав на три молитви. Як рукою зніме.

— Ви, бабо, краще ворожите, як лікарюєте,— сумнівається Пеля.

— Кару божу ви маєте з отим вашим...— наважується заговорити Павлинка, щоб не допустити до нової сварки. Але Пащучка, всупереч власному бажанню, відповідає зі злістю: