Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Тотеку, я мушу вертатися. Зараз. Ходімо.

— Але ж ви, пані, залишитеся тут? Не виїдете?

— Ні. Я ще не знаю.

— Я дуже хотів би, щоб ви оселилися в нас.

— О, Тотеку, я хотіла б мешкати чимдалі від... школи.

— А я — щоб у нас. Вона... вони б не наважувалися при вас...

— Про кого це ти?

— Прошу пробачити мені. Я не так сказав. Але ж, пані, ви все-таки мусите залишитися. Бо що ж буде зі мною?

— Мама тебе підовчить. Поступиш до загальноосвітньої...

— Мама? Мама мене підовчить! О світку мій!

— Мені тут нема що робити. Ну, ходімо.

— Неправда. Не йдіть іще, пані, я вас прошу. Якщо ви так говорите, то я...

Тотек пробігає попід стіною, аж у самий куток своєї схованки, присідає й гарячково розгрібає складені там книги й старі газети. Тепер, коли затихла розмова, Агнещин слух уловлює якийсь невиразний шум чи спів. І аж тепер усвідомлює, що той відголос чула вона й раніше, можливо, від самого початку перебування в кімнаті.

— ...то я вам покажу найголовніше... Ніхто не знає, навіть Уля. То я вам, пані, покажу і ви повинні, ви мусите залишитися. Будьте ласкаві!

З-під паперів на паркеті показується дерев’яна ляда. Тотек ледве підважує її.

— Вони не знають, що я про це знаю. А може, їм і не потрібний оцей вихід. Вони ж ходять низом, ви вже бачили, кудою. Замикаються на ключ там, у цьому підвалі. Нахиліться тут, пані, будьте ласкаві, і допоможіть мені. Тільки тихо.

У міру того, як підіймалася ляда, щораз виразніше й виразніше долітали знизу голоси й вигуки. Безладний, перемішаний гамір. Гамір п’яниць.

— Ось як вони це роблять,— шепоче Тотек.— Там вони п’ють. Але про це не можна говорити. Якби ви, пані, знали, яким стає тоді Зависляк дома!.. Дядько, але... не варто про це й згадувати. А ви думаєте, що такі хлопці, як от я, не п’ють? Теж п’ють.

Агнешка заглядає в темний отвір. Внизу ледве-ледве маячать площинки гвинтових східців. Темрява дихає звідти гнилою, солодкуватою задухою. І зненацька вона вибухає хоральною піснею:

«Чи тут ме-ешка панна Агне-ешка...» І ритм пісні відразу ж губиться в криках, вересках, дзенькоті битого скла.

Агнешка спускає ляду. Здається, її обіймає млість. Піт, що зросив чоло, скроні, шию, неприємно лоскоче шкіру. Агнешка не насмілюється глянути на Тотека, не знає, як відповісти на його настирливе вичікуюче запитання.

— Що ж я...— знизує плечима, безпорадна й пригнічена.— Ходімо, ходімо геть звідси.

— Ну, якщо, пані, ви вже — ні, то уже й ніхто,— каже Тотек.— Ех, якби я мав гранату! Якби мій татусь був живий!

— Так не можна! — жахається Агнешка його запальності.— Я не знаю ще. Не знаю. Подумаю, спробую. У всякому разі, це — секрет. Ми не бачилися, не були тут. Тепер ти виходь першим. Я знайду дорогу й сама.

Малосильна ця спілка, думає Агнешка зі смутком, вертаючись назад тим же шляхом, крізь вирви й терни. Учителька без досвіду й екзальтований хлопчина. А обов’язки наростають страхітливим темпом. І найважливіший, найпильніший треба виконати ще сьогодні. Вечір наближається, нема коли марнувати час. Що ж, вона скориться, постукає у чужі двері, хоч і як важко. Десь же її, врешті, приймуть. Але уже жодної ночі в отій пастці. При нагоді побачить дітей в домашніх умовах. Може, з цього щось та й виникне. Печальний цей перший візит по халупах, але іншого виходу немає. Вирішено! Відразу стало легше. На подвір’ї ні душі, це добре. Трохи не бігцем долає Агнешка порожній простір, що проліг до ганку. Ключ від класної кімнати тут же, під рогожкою, де й залишала. Хтось, одначе, був-таки у класі, бо всюди прибрано. Напевне, Семен. Агнешка відчиняє двері до своєї кімнати й зупиняється на порозі. Над її відчиненим чемоданом, поставленим посеред кімнати, сидить Зенон Балч. Ані голови не підводить він, ані поворухнеться. Так, нібито її й не помітив.

— Ви! Ви ж... віддали ключ мені.

— Не єдиний. Про те, що єдиний, мови не було.

— Чому ви прийшли сюди?

— Випустити пса. Просто завивав. З туги. Та ви не лякайтеся,— нейтралізує він її побоювання,— собачка в Павлинки.

— Гаразд. Ви, пане, зачекайте,— відважується, нарешті, Агнешка, хоча голос її й тремтить,— через хвилинку я віддам вам оцей ключ. Він мені вже буде не потрібний.

— Вибираєтеся?

— Так. Хотіла б тільки деякі речі й книжки залишити тут до ранку.

— Чорт з цим. Ми не закінчили вранішньої розмови, пані Жванець.

— Досить, що ми її почали.

— Розгнівалися ви, пані, на мене. Чому?

Він ще й питає. Тремтячими руками скидає вона до чемодана поспіхи схоплений жіночий дріб’язок. Присутність Балча засліплює її, плутає доцільність рухів, паралізує.

— Я вас лояльно попереджав,— відповідає Балч на її мовчанку,— що в цьому селі вам самій не справитися. І навіть товариш Зіллячко не допоможе.

...Зіллячко! Де не посіють мене, псякреньтка, там і зійду. Товариш Зюлковський!

— А я вже подумав собі,— досі нібито змовницький голос Балча гнівно, насмішкувато вібрує,— що ви, пані, така ото хоробра, така самодіяльна, така ніким не підтримувана, без охорони...

Уже й Агнешку починає проймати гнів, але вона ще вперто мовчить. Мене це зовсім не обходить, що ти про мене думав і думаєш. Нікчемні обвинувачення!

— І не вдалася Зіллячку несподівана ревізія. Збараніло зіллячко. Ну, що ж тепер? Повезете на мене скаргу. Скажете, що не знали, чиї це були діти? Ну й здивуються вони! Не повірять, що така здібна, інтелігентна особа та й не відала навіть, кого вчить.

Він робить досить довгу паузу. Прикладає вогник до цигарки.

— Ну, що ви на це скануєте? Ага, так, очевидячки: ще раз дякую вам за солідарність перед лицем закону. Перед тим п’яничкою Мигдальським.

— Про п’яниць,— вибухає Агнешка,— ми ще поговоримо. Тільки не тепер.

— Я завжди до ваших послуг.

Спокійно. Тільки б не розплакатися. Треба рахувати до десяти. Спокійно.

— Пане Балч,— озивається Агнешка рівним, опанованим голосом,— ви ж скривдили сьогодні тих дітей. Дуже скривдили. За три кілограми цукерок урок обману. Ви ж обманули інспекторів, того ж Зюлковського, мене. Але брехня має короткі ноги. Я вже знаю-таки, кого бойкотує село. І знаю, що маю робити.

Балч кидає цигарку долі. Кінцем свого шнура гнівно розтинає кільця диму. Ударяє шнуром ще раз, дістає до борту суденця, що гойдається над столом.

— Прошу не доторкатися до нього! — кидається Агнешка. Обережно відчепивши модель «Колумба» від лампи, вона вмощує її в кретонову торбинку.

Балч встає. За мить простягає вперед руки, немовби хоче схопити її за плечі. Обличчя його кам’яніє, перекривлюється в злій гримасі. Очі війта в сутінках, що огортають кімнатку, блиснули якось по-вовчому.

— Вигадка. Фанаберія. Нісенітниця,— цідить Балч крізь стиснуті зуби, немовби стримуючи наростаюче роздратування.— Суденце від підлабузників. Каприз. Ображена Цнотливість. Сентименти. Всіх би хотіла посадити за парти й навчати азбуки.

— Мені вас жаль, пане,— перебиває його Агнешка.— Тож, виходить, так ото виглядає ваша засада: все або нічого. Запам’ятайте й мою: я буду вчити тільки тих, кого варто, і стільки, скільки треба! А щодо сентиментів, то я вже сама вирішу: скільки, кому й від кого.

— А я вам скажу...

І все ж спадає руками на її схилені плечі, стискає пальцями.

— Не удавайте із себе черницю.

Агнешка шарпнулася, звільнилася. Тепер їхні обличчя близько, одне біля одного. Очі Балча поскліли, неначе їх покрив танучий іній. Від швидкого Балчевого віддиху на Агнещині уста віє зненавиджений, солодкуватий запах самогонної закваски.

— Та ви ж п’яні! Сором!

— Ви бачите, що ні. Мені треба дуже багато, щоб я захмелів.

— Все ж ви пили.

— Це вже зовсім інше. Пив — і чорт з цим. П’ю, буду пити, коли хочу, коли треба; коли мені подобається. Навіть сьогодні перед вами. Ну й що? Не соромте мене, пані, і не повчайте. Лисий дідько приніс вас сюди.

— Досить! — обриває його Агнешка, бліднучи.— Ви не при своєму розумі. Я не повинна б з вами розмовляти.

29
{"b":"592670","o":1}