— Що це за місце?

— Кімната. Ви її побачите.

— І не думаю ховатися. Смішно.

— А це не для сховку, взагалі цікаво. Моя таємниця. Тільки Уля знає, ніхто більше. Ви будете третьою. Будьте ласкаві!..

Бере вчительку за руку й довірливим, гарячковим рухом тягне її за собою. Однак на стежку не виводить, обоє пробираються узбіччям ямистого, покритого кущами пагорба й, зробивши півколо, від озера потрапляють на спадистий схил, захаращений битою цеглою й бетоном. Звідси, згори, видно все підзамчя, а біля підніжжя башти — вхід до прибудови, котру Балч у перший день назвав Клубом і про котру, либонь, згадувала й Павлинка, як про місце парубоцьких і заразом вартівничих ночівель брата. Неприємне місце. Аж здригається мимоволі Агнешка: старезні стіни, якісь наче струпчаті, порізані шрамами щілин і розколин, підперті скісними балками, а двері, заховані в глибокій, вигнутій дугою ніші, теж якісь непривітні, низькі, окуті іржавою бляхою, ніби підвальні. Агнешка спрямовує погляд на озеро й далі в розлогу глибінь осінньої жовтавості, що різко виділяється на фоні пелени хмар, звислих над обрієм. Від цього споглядання відриває її голосний жіночий крик, що долинає з підзамчя:

— Ах ти, п’янице клятий! День у день одне й те ж... А діти! Хто їх нагодує?

Коздроньова... Тут же, під ними, на доріжці до отих низьких дверей. Видно вже й чоловіка, вихилився з-за рогу муру. Заточується, змахує наосліп кулаком. Дружина завертає його з шляху, відпихає, борюкаються обоє в безладній шарпанині. Кулак п’яниці потрапляє Коздроньовій у живіт, мимоволі підсилений крик жінки уривається, задавлений схлипуванням.

— Ви краще не дивіться на це.— Тотек знову тягне учительку за руку.— Ніколи не ходіть туди. То мій дядько, але... Там, вибачайте, страшенно смердить.

— Смердить? У садівника?

— Ходімо звідси, прошу. В мене краще, самі побачите. Я свою Кімнату називаю ще: Самотній Куточок Мрій. Назву вичитав у романі.

— Ти любиш читати?

— Дуже. Але вже немає чого. Дюма вже перечитав уп’яте. Всі ті книги довоєнні, мама привезла.

— У мене теж є книжки. Можемо мінятися. Згода?

— O-о! Ще й як!

Але в цю хвилю Агнешку пронизує думка, що знову дає непевну обіцянку. Гномик для Мар’янека.

— Тут...

Тотек раптом зупиняється. Вони обійшли башту крутим схилом і тепер стоять біля вузької, темної, напівзасипаної діри в мурі. В неї треба протискуватися майже на колінах. За входом дерев’яні східці нагору, що вгинаються під ногами. Темний, півколом, поворот уздовж муру — і вже з’являється перед очима матова, розріджена яснота. Кімната.

Таки кімната. Досить добре, як на руїну, збережена зала з нерівностороннім шестикутником стін, більш мальовнича, аніж затишна. Крізь діри двох вирваних вікон повіває холодом. Холодом тягне й від кам’яної підлоги, й від потрісканих мурів. У кутках горбиться купа штукатурки. Вирви й лишаї, струхлявілий, переїдений вогкістю залишок минулого; небезпечно випнуту стелю підпирають жердини. Але й ця примітивна реставрація, вже, видно, досить давня, не діждалася свого завершення — і непотрібні забуті балки валяються серед різного мотлоху або стирчать назовні з обох вікон. Прямокутник заглибини на фасадній стіні колись, напевне, був досить гарний; з оздоб, що обрамлювали його, зберігся тільки уламок барельєфа над карнизом, напівстертий, ледве помітний під зотлілими латками глини. Що налякало чи, може, відбило бажання ремонтувати у недолугих реставраторів? Війна! Ні, вони, напевне, ще раніше покинули реставрацію, бо ж ці балки та жердини вже майже перетрухлявіли. Небезпечне це місце, думає Агнешка, може завалитися від будь-якого струсу.

— Тотеку, я забороняю тобі входити сюди.

— Чому?

— Невже не розумієш? — показує на потріскану, обвислу стелю.

— Ет, що там! Витримає. Я тут стріляв, і то нічого.

— Стріляв?!— жахається Агнешка.

— Ну, не дуже вже. Самими капсулями.

— Не можна! Чуєш?

— Ви не бійтеся,— примирливо тягне Тотек.— Якби щось трапилось, я сховався б у цей комин. Я туди вміщуюсь увесь. Стоячи. Показати?

Та враз він ніби передумав чи налякався і от уже тягне її в найкраще збережений закуток, до своїх скарбів. Так, тут більш затишно, за перегородкою... Але ж та сіра від пилюки стіна — це ж книги, цілий мур книг! Міцні, серійні обкладинки. Гете, Шіллер, Гауптман.

— Самі швабські,— неохоче, зневажливо інформує Тотек, мовби розділяючи розчарування супутниці.— Все це я поназбирував з усіх дір, непотріб.

— Ти не знаєш, що говориш. Це гарні, цінні книжки.

— Хто ж їх читатиме?

— Поміркуємо.

— Е, таке! Погляньте, пані, отут — це книжки мої: Думас, Зевацо, Вилляце.— Він вимовляє прізвища так, як написано.— їх просто хотілося б їсти. Ви не голодні? Я маю моркву.

— Дай.

Хлопець висуває шухляду хисткого кривоногого столика, виймає звідти кілька морквин, дістає з кишені маленький складаний ножик. Очищає найкращу морквину й подає Агнешці.

— Цей ножик ще від тата. Мій тато — ото була людина! Ви не знаєте його? Герой! Сьогодні, напевне, був би генералом!

— Не кожний герой стає генералом, Тотеку. Це зовсім не обов’язково.

— Це правда. Вони усі були тут дуже хоробрі. Балч також.

— Тільки також?

— О, досить і цього. Його всі тут вихваляють без кінця. А мого татуся нема в живих...

— Ти ще дитина, хлопчику. Війна є війна, мій любий.

— Чи ви бачили, пані, наш цвинтар?

— Здалеку...

— Варто зблизька. Порахувати хрести, перечитати дати. Всі — в один день. Тих хрестів більше, як людей у селі. Отож нехай він так не приндиться.

— Ти його дуже не любиш.

— А ви, пані?! — хлопчина мало не закричав і відразу ж втягнув голову в плечі.

І замовкли, обоє зголоднілі, гризуть з хрускотом рожеві ламкі осердя.

— Коли так,— розпочинає Тотек якось по-приятельському, немовби оце споживання моркви підняло їхню дружбу на вищий щабель щирості,— я покажу вам ще одну книжку. Мою най-найкращу. Але вона така, що й сам не знаю, як сказати: її можна прочитати тільки один раз. Вдруге — не хочу, не можу. Теж після татуся.

Отак звіряючи свої думки, хлопчина дістає з найдальшого куточка шухляди тонку, в сірий папір обгорнуту книжку. Посмішка зацікавлення Агнешки меркне, як тільки з-під обкладинки з’являється назва твору.

— Ви, пані, читали цю книжку? Ні? Це діялося давно, в Данії, королівстві такому... І цей королевич... Його батька замордували... а мама була в нього недобра...— Тотек затинається,— недобра мама...

І враз, кинувши на стіл недоїдену моркву, хлопець важко схлипує й затуляє обличчя руками.

Агнешка легенько обнімає його, кладе руку на чоло.

— Ти, Тотеку, передчасно підвівся з ліжка. У тебе висока температура. Вертайся додому й лягай.

— Ви нічого не знаєте, пані. Я не люблю бути вдома, не можу влежати. Я сюди приходжу навіть уночі. І сьогодні в школі я вас, пані, обманув...

— Коли?

— ...що я нібито чекав на другий урок. Адже ж я знав про те шахрайство з дітьми. І Елька знає, навіть Томек. І всі довідаються. І все впаде на вас, пані. О, я вже чув у крамниці, що там говорять. Моя мама...

— І все впаде на мене...— перебиває Агнешка, повторюючи його слова з меланхолійним розпачем. І цей її тон викликає в Тотековому серці мало не вибух гніву.

— Чому ви, пані, не мешкаєте там, де мали мешкати? Чому ви дали згоду?..

— Тотеку, що з тобою?

— Хіба ви, пані, не розумієте?

Морок — і враз блискавка. Запізнілий сніп світла, яскравого аж до запаморочення в голові. Отож те сусідство через двері — це не тільки пастка. Це також доказ, перед очима всіх людей, її вибору, її згоди. Тепер усе ясне, страхітливо зрозуміле. Вчорашні образи на вечорі відпочинку. Антипатія Коздроньової, змова жіноцтва. Відсутність дітей на уроці. Ех, якби-то знаття, якби-то тверде знаття, проти кого насамперед спрямувало село отой свій протест! Проти неї? Чи проти нього? Треба це перевірити. Потрібно переконатися. О, тільки тепер гра варта свічок. Агнешка хапає кинутий на стіл шнур і конвульсійно затискає його в руці. Серце починає стукотіти сильно, несамовито.