Так чи інакше, пора вставати. Вбирається поспіхом. Абияк. Заходить до класу і застигає на порозі, вражена. Неймовірно! Незбагненно! А може, це ще сон? Протирає очі — ні, видіння, більш як незвичне, не зникає, залишається. В сірому ще, непевному світлі перед нею справжнє, справжнісіньке шкільне приміщення. Стоять нові парти, перед ними — добротний стіл і стілець, у кутку чорніє дошка. В центрі стіни висить герб в простій, світлій рамці. А на столі глобус, правда, трохи потрісканий, але це нічого, придасться. І глиняний горщик з букетом айстр. Ні, найдавніше навіть не все це. Дивно те, як, хто і коли зумів упоратись з отим хаосом, замести всі сліди нічної гулянки і зробити це так, що навіть не почула й вона, хоч і спала неспокійно. Зарадити всьому одна людина не могла. Їх же лишалось тут тільки двоє — Семен та Балч. Семен, якби й хотів, не зробив би усього сам. Значить, Балч! Не збагнеш цю людину! І айстри! Але це вже хіба Павлинчина робота.

Вийшла на подвір’я. Холодно. Легкий приморозок обгорнув землю й паркани блакитнуватим серпанком інею. На погоду. Безлюдно, тихо, село ще спить. Аж дивно Агнешці. Як це вони можливі, оця тиша й спокій, оця байдужість до її, таких важливих турбот. Обходить ріг флігеля й обережно наслуховує біля сіней квартири Балча. І сама собі удає, що оте наслухування випадкове, без всякого значення для неї. І ошукує себе, коли простягає руку й береться за клямку дверей. Однак двері замкнені. Зате рипнули сінешні двері в сусідньому будинкові Зависляків та Пживлоцької. Агнешка здригнулася, ніби спіймана на гарячому. Раптом помічає на покритому інеем майдані, біля хліва, свіжий слід коліс вантажної автомашини. З сіней виходить Павлинка, обіруч тримаючи перед себе балію з мокрою білизною.

— Ви, панночко, війта шукаєте? — здогадується вона,— Війт поїхав, певно, десь далеко, бо ще з ночі.

— А Семен?

— А, Семен! — махає рукою Павлинка, буцімто уболівала за страченим.— Той то вже має нічку, божечки! Щойно в мене поснідав, а тепер десь, певне, приліг. Поможіть-но мені, панночко, золотко моє, прив’язати цю мотузку.

Натягли мотузку між двох яблуньок, розвішують випране дитяче шмаття.

— Рано ви, пані, схопилися.

— Ох, Павлинко, я так боюся, так боюся...

— Чого там боятися? Все помаленьку владнається.

— Матері чогось погрожують... Сама не знаю, за віщо.

— Е, жінки є жінки... Погергочуть, поскрегочуть і перестануть. Хіба я по Собі не знаю?

— Добра ви, Павлинко. Дякую вам за айстри.

— За які айстри?

— А за ті, що в класі, на столі.

— Нічого про них і не відаю,— вдаряє руками об фартух.— А от, бачите, дехто вас і любить.

Розвісила останню сорочечку, вилила з балії воду.

— Коли ви вже тут, то ходімо снідати.

— Не хотіла б будити дітей, та й пану Завислякові заважати...

— Та що ви, пані! Януарій до самих морозів, а часом і взимку в отій своїй сторожці ночує. А діти й так не дуже виспалися. Ніч така неспокійна була.

— Думаю, Павлинко, ти не заборониш дітям іти до школи?

— Та що ви! Я вже їх викупала, прибрала, нагодувала: так уже надокучили мені. Тільки от Януарій покликав їх іще до саду. Полетіли, і ваш Флокс із ними, аякже. І знов десь погубляться, і такий мені з ними клопіт. Такий уже Януарій, без різних вигадок жити не може.

Від цих лагідних нарікань Павлинки Агнешці якось легшає. І хата Павлинки — завжди чиста, це при стІлькох дітях! — теж діє заспокійливо. І мала ніби-Гельця, що солодко посапує уві сні у своєму возику, з соскою в ротику... Але найбільше — сама Павлинка, її добрі очі, спокійна хода, лагідні повні плечі, що рівномірно здригаються, коли вона крає хліб. А як Павлинка кладе на тарілку скибини: ніби кожну на мить затримає над тарілкою, мовби зважуючи її, а потім опускає їх різким рухом, нібито й сердито, але то не гнів, а вправність господині. А нехапливість Павлинчина: не марудна, статечна й доцільна. І це теж заспокоює. Отож, може, й удасться оцей день. Може, таки станеться чудо.

Зроджена надія, звісно, не проганяє тривоги, зате надає їй якогось певного напряму. Що за вигляд у мене!— жахається Агнешка. Слід самій гідно постати перед людьми, як личить учительці. Поспішає до себе, щоб старанніше прибратися — і здибується з Коздроньовою. Жінка з плетеним кошиком і сапою в руках, аби скоротити шлях, переходить подвір’я впоперек. Агнешка не зізнається собі, що ще з дитячих літ трохи забобонна. Не дуже до вподоби їй порожній кошик Коздроньової. І вчора говорила про неї так незичливо. Хоч би вона не переходила їй дороги — треба її випередити. Приспішує кроки й мужньо озивається:

— Добридень, пані Коздроньова. Пізно копають у цьому році картоплю...

Навіть не спинилась, не те що глянула! І тоді Агнешка забігає наперед і відчайдушно атакує:

— Доця ваша до школи прийде, правда ж? Як її звати, вашу малу?

Мусила-таки зупинитися Коздроньова. Стала перед Агнешкою, звела на неї похмурі совині очі, однак молодші за її тонкі, запалі губи в передчасних зморшках. Беззвучно ворушить тими губами, чи то гнівно, чи то здивовано знизує плечима і простує далі, перейшовши-таки Агнешці дорогу.

Зате класне приміщення поліпшує вчительці настрій. Вже уважніше роздивляється довкола. Парти й стіл дихають ще свіжим запахом лісу. Дошка аж тягне, щоб на ній написати щось, а під нею — крейда й вогка ганчірка. Айстри — не від Павлинки! А ти, старий глобусе? Агнешка торкається його стертої, облущеної поверхні і з якоюсь неусвідомленою надією тицяє пальцем у кулю, що закрутилася. Глобус нарешті зупиняється, а палець потрапляє у вигин східного чорноморського берега. Що ж, і це можливо, і це може колись статися... Зі Стахом? Підходить до дошки, бере грудочку крейди і пише: 1+1=? Не певна, однак, суми цих чисел. Ловить себе на недоречній думці, що вона й Стах, додані одне до одного, дадуть в сумі одиницю. Треба ще подякувати Семенові за те, що доклав стільки праці, за змарновану ніч. Та чи тільки йому? Чи ж має вона право не подякувати, незважаючи на все? Стає сумно. Нінащо будуть ці парти, якщо за них не сядуть учні. А може?..

Час іде немилосердно поволі. Агнешка встигла вже одягтися, причесатися, трохи підфарбуватися — а тут тільки пів на восьму. В селі підозріло тихо. Напевне, всі пішли викопувати оту пізню картоплю. А діти? Вона бігла б через усе село, кликала б, нагадувала б, стукаючи в усі двері й вікна. Била б у гонг — в отой, на березі озера, і в оцей, на подвір’ї, біля дошки оголошень. Доводиться чекати. Іще раз переглядає конспект уроку, та літери нотаток чомусь стрибають перед очима. Треба зібратися з думками, взяти себе в руки. Дістає свої «Плюси та мінуси» і записує на біжучий моральний рахунок давні й найсвіжіші самоспостереження. Біля пункту «Б», який ніяк не обминеш, олівець нерухоміє. Ні, вичікувати нема чого. Виходить на подвір’я, на вулицю, розглядається, наслуховує. Чому не йдуть діти? Принаймні Павлинчині? Ах, дитячий гомін на цій вулиці був би їй найлюбішою музикою! Та всюди порожньо. Тільки крамниця вже відчинена. Зайде, запитає. Про що? Про кого? Все одно. Аби скоротити очікування. Невиразна надія, що хтось-таки буде в крамниці, справджується лише наполовину. За прилавком, де царює Пживлоцька в білому, свіжовипрасуваному, добре накрохмаленому халаті, стоїть Семен і п’є просто з пляшки пиво. Уздрівши Агнешку, відразу ж одвів очі, а на її привітання буркнув щось невиразне. Льода ж після старанно витриманої секундної паузи тільки на мить відірвала свій погляд од ваг і відповіла свіжим, холодним голосом:

— Вітаю, пані. Чим можу служити?

— Не знаю...— Агнешка нараз відчуває в своєму голосі абсолютну порожнечу.— Я думала, що, може, вже повернувся товариш Балч.

— А я взагалі не знаю, чи він кудись виїжджав. Мене це не обходить. Як бачите, я дослужилася посади продавця, а це забирає час і увагу.

Говорить Льода ніби байдуже, а проте в її словах відчувається роздратування. Вона раз у раз відважує бронзовою гиркою рівні порції цукерок. Кожну порцію висипає в паперовий пакетик і кладе обік; вже ціла пірамідка тих пакетиків височить біля неї, а вона все важить.