— Семене,— відривається Агнешка від отого бездумного споглядання,— я щиро, щиро вдячна.
— Нема за що.
— Ах, є! Тільки, Семене, як думаєш...
— Я не думаю,— уриває він її з якимсь сухим смутком.— Я, бачте, не для думання...
— Якщо мене не обманює слух і зір,— озивається Пживлоцька,— то вам, пані, треба поспішати назустріч гостям.
І справді, біля ганку школи з тріскотом і з брязкотом, пирхаючи, зупинилася досить незвична, військового зразка машина — брудно-зелений всюдихід з доробленою дорожною будою. Чоловік, що саме вистрибнув з машини, витягує з буди клунок, в якому Агнешка впізнає свій багаж.
— Інспекція! — вжахнулася Агнешка в розпачі, вже біжучи до дверей,— А дітей нема...
Льода Пживлоцька проводжає її важким, довгим поглядом, тоді переводить очі на Семена, який, не відвертаючись од прилавка, допиває пиво.
— Перепало й тобі,— говорить тихо, з якимсь глумливим панібратським співчуттям,— через неї. Щось розгулявся війт. Від суботи — наче інша людина.
Семен мовчить, мовби й не чуючи. Пживлоцька силкується відновити розмову:
— Семене, я ж з тобою балакаю!
— Чую.
— Скажи мені, було вже між ними щось?
— Посоромилася б, пані Пживлоцька.
— Гаразд, гаразд. Але все-таки скажи...
— Не вартував біля них. Під чужим ліжком не сплю.
— Він же так дав тобі в пику, бійся бога. Аж за милю було чути, а ти...
— Дав то дав...
— Вона тобі подобається, Семене?
— Можливо.
— Бідна Павлинка.
— Ви тільки про це й думаєте... Здуріти можна!
— То забирай свій товар і не заважай. І без тебе клопоту вистачає.
Семен запихає пакунки з цукерками у полотняну торбину і виходить, навіть не попрощавшись. На вулиці зупиняється, заклопотано чухає скуйовджену, як трава, чуприну. Крадькома позиркує у відчинене вікно Агнешки, простує до озера, дослухаючись. Аж нарешті полегшено зітхає, вловлює ледь чутний, але добре знайомий гуркіт вантажної машини. Комендант повертається. Ще встигне.
Вітаючись, Агнешка це розчула жодного з трьох, невиразно вимовлених прізвищ. Бо й той, із зухвалим світлим чубчиком над бровою, що так люб’язно опікувався нею два дні тому, чи то від хвилювання, чи, може, щоб знову нагадати про себе, відрекомендувався їй ще раз, але, на жаль, збентеження й гостра тривога, що молотами била їй в скроні, мовби притупили її слух. Нехай так, вже нічого не зарадить: через півгодини її кар’єра скінчиться. Вже було мало не попрохала, щоб клунок її кинули назад у машину. Та не встигла, бо отой Іксциський і Псякреньтка (він одразу ж, з першими словами, вжив цю кумедну лайку, що вона її так намагалась пригадати) вже понесли її клунок до помешкання. Тож і мусила Агнешка зайнятися Іксинською, особою найбільш офіційною з усієї трійці. Багаж поклали в кутку класної кімнати. Агнешка запросила гостей до себе і стало відразу якось буденніше, спокійніше, коли вони повсідались на ліжку й на єдиний у кімнаті стілець.
— ...і то так, псякреньтка, завжди зі мною. Я таке зіллячко, що, де не посій, зійду. Я сам набився інспектором. От і знов я у вас, колего.
— Я щиро рада. Справді. Тільки...
— Отож-то,— впадає їй у тон Іксинськнй.— Дороги погані, від води тягне. Неприємна місцевість. Неприємна й небезпечна.
— Чому? — пильно блискає своїм пенсне його товаришка, особа непевного віку, худа й кощава, наче безбарвна, з ніздрями, що безупинно сіпаються, наче ловлячи неприємний запах.
— Про Хробрички зле кажуть... Якось читав доповідну...
— Не перебільшуй, любий,— заспокоює Псякреньтка.— Скрізь люди як люди.— І до Агнешки, уважно, попри посмішку в очах: — Ну, як вам тут? Не даєтеся з кашею з’їстись?
— Поки що,— Агнешка обережно зважує слова,— ніби все в порядку. Дякую, що не забули, за турботи, тільки...
— Дрібниці! Тут більше цікавого, аніж турботи. Ну й... ми трохи побоювалися, що все-таки застанемо тут...
— Отож,— неуважно притакує Іксинський, розтираючи пухкі, почервонілі від прохолоди долоні. Але інспектора, видко, турбує інше, бо зненацька він, застогнавши, підводиться, зігнутий навпіл, з місця, простує до вікна й щільно причиняє його.— Ішіас,— вибачливо посміхаючись, виправдовується Іксинський. І докінчує, потираючи затерплу спину: — Щиро кажучи, не знаю, чи я витримав би тут. Далеко, порожньо, холодно.
— Що ви кажете, колего,— докірливо каже товаришка Іксинська.— Село — це свіже повітря, а отже й здоров’я.
Виголосивши це, вона заходилась пильно оглядати «Колумба». А взагалі, трошки хвилюється Агнешка, надто поблискує ця Іксинська окулярами, нічого не обмине. Он уже втупилася й у постіль Флокса, і ніздрі її ще більше засіпалися.
— ...тут би не завадило провести якийсь захід,— дійшов інспектор висновку.— Як ви гадаєте? Може б, для початку відкрити міліцейську дільницю?
Агнешку, що приглядалась до Іксинської, мимоволі, пересмикнуло, і це не обминуло уваги інспектора.
— Дисциплінарні репресії,— підхоплює Іксинська, водночас гортаючи взятий зі столу зошит,— не замінять виховних методів громадського впливу. «Підбурила проти себе оту відьму»,— машинально вичитує із зошита й раптом похоплюється: Що це? Я думала — план уроків.
— Особисті нотатки,— зніяковіла Агнешка, запізно помітивши в руках інспекторки злочинний зошит. І без цього вистачає тортур, даремно дослухається, чи не сповниться школа довгожданим гамором. За стіною тиша, страшна тиша...
— Вибачте, будь ласка,— сухо мовить Іксинська.— Вчитель, певною мірою, має, звичайно, право на особисте життя. Кімната у вас гарна, чиста. Про вас тут, видно, подбали.
— О так! — підтверджує Агнешка й непомітно зсуває зошит зі столу.— Мушу сказати вам...
— Про що ви хочете сказати? — втручається стурбований Псякреньтка.— Ну, давайте сміливіш. Мене побоюєтеся? Я неофіційно.
— Я гадаю,— веде інспекторка,— вже час розпочинати урок. Незабаром — дев’ята.
— Власне, тому я і...— затинається схвильована Агнешка.
Всі троє зиркають на неї, не розуміючи її переляку.
Та саме цієї миті з шкільного приміщення долинає гучний дитячий гармидер, тупотіння, сміх. Зненацька ослабла, Агнешка, важко спирається на бильце ліжка. Водночас хтось різко стукає в двері. Не чекаючи на дозвіл, входить Балч, вільний, безтурботний, по-своєму всміхнутий, трохи поблажливо, трохи глузливо. Його усміх на якусь мить застигає під пильним, непроникливим поглядом Псякреньтки.
— День добрий, шановні гості. Мене звати Балч. Я війт. Холодно в нас, правда? Може б, по скляночці рому, щоб розігрітися? Я маю чудовий, ще воєнний.
— Ром? На службі? — неприязно дивується інспекторка.— Ніколи! — Колегу ж, що схвально хитнув головою на пропозицію Балча, вона пронизує лютим поглядом.
Агнешка чи й чує цей короткий діалог. Ніби опритомнюючи, вона повертається з якоїсь далекої далини.
— Можна розпочинати? Справді? — запитання, адресоване Балчеві, вихоплюється несамохіть.
Балч переможно зиркає на ще насуплену інспекторку.
— Наша вчителька ще не звикла, що тут, у Хробричках, усе по-солдатському. Дев’ята — то дев’ята. Пунктуально.
— Похвально,— сухо нотує Іксинська.
— Правда, правда...— підтримав її добродушний інспектор.— Порядок будує, анархія руйнує. «Хто ще в колисці відірве голову гідрі...» [6]
— Ви, інспекторе, про що? — дивується Псякреньтка.
— Цитую.
— Гаразд. То починаймо.
У Агнешки таке відчуття, ніби вона ще раз уві сні переживає колишні події. Стишений гамір переповненого класу. Відчинені двері, а біля порога Балч — запрошуюче простяг руку. І як і вчора перед розвагою, не оглянувся й пружним кроком вийшов на ганок. Агнешці аж голова йде обертом від цієї дитячої тисняви, від охочого гомону, з яким усі, вітаючи прибулих, підвелися з-за парт, від пташиного запаху дитячого волосся. Інспектори сіли за останню парту. Агнешка, огорнута легким гомоном цікавості, проходить серединою класу, поміж двома рядами парт. Стає на підвищенні, біля столу, зіпершись тремтячою рукою об його край. За першою партою з вдячною полегкістю помічає старших Павлинчиних дітей і Тотека.