— Доброго ранку, діти!

— Доброго ранку вам, пані. Доброго ранку вам, шановні гості,— розмірено скандують діти.

— Сідайте. Моє ім’я й прізвище Агнешка Жванець. Тут ми будемо разом вчитися. Це приміщення — наша школа. Мала ще, тісна, але за рік-два ми, напевне, збудуємо справжню школу. Сьогодні ж у нас тільки нові парти. Треба про них дбати, не стрибати по них, не дряпати. А тепер познайомимося трохи ближче. Побачу, що ви вже знаєте, тоді розіб’ю вас на класи. От тебе, хлопчику,— звернулася вона до малюка за другою партою,— як звати?

— Ян Калита.

— Скажи мені, Янеку, що ти найбільше любиш вчити?

— Найбільше я люблю слухати віршики.

— І ще казки,— додає дівчинка поряд з ним.

— Віршики та казки. І тільки слухати? А вивчати напам’ять?

— Напам’ять то вже не так люблю,— щиро зізнається Янек.

Агнешка враз відчула полегкість. Вона засміялася, перечекала вибух загальних веселощів.

— Гаразд, діти. Тепер я прочитаю вам вірш. Потім ви читатимете його уривками й увесь із моєї книжки, а пізніше ми ще й поговоримо про цей вірш.

І, взявши зі столу книжку, вона розгортає її на потрібній сторінці.

— Ой пішла б я на край світу, як той вільний в полі вітер...— Знайомий сумовитий ритм заспокоює її, нетривожне уже зворушення заслоняє від неї все навколишнє, навіть відчуття власної присутності, переносить до Волічки, до малої Агнешки на осінньому пасовиську, і навіть її голос зараз видається їй іншим, набагато «молодшим».— ...але жаль тебе, мій краю...

Читання перебив стукіт у шибку відчиненого вікна. За вікном обличчя з низько насунутим міліційним кашкетом, старіюче й непоказне, на якому тільки ніс червоніє досить пишно.

— Якщо дозволите, пані вчителько, я бажав би вам сказати кілька слів,— невпевнено кліпає віями.

— Після уроку, товаришу. Тут школа, зараз дітей навчаю.

— Тоді я буду у війта, товаришко. Вибачте.

Віддає честь і простує з тріскучим велосипедом за ріг флігеля.

— О, товаришу Мигдальський,— вітає міліціонера Балч з відчиненого вікна канцелярії. Він саме, витягши із банки на підвіконні солоний огірок, гриз його, запивав квасом, що його зачерпував ополоником.— Давненько ми вас тут не бачили. То ви як — з дороги чи в дорогу?

— Спеціально до вас, війте!

Януарій Зависляк, згорбившись оддалік над грядкою, аж голову перехилив, дослухається.

— Це тішить мої старі очі,— кидає Балч недбало.— Та заходьте ж!

— Дідько взяв би цього велосипеда,— мовить Мигдальський уже звичайним тоном.— Кісток не чую.

— Чарчину? — здогадується Балч і, не чекаючи згоди, гукає Завислякові: — Ти, Януарію, не псуй собі вух, а заскоч-но до мене й візьми з буфета карафку, оту, для гостей, знаєш?..— Кидає йому ключа й жде, доки Зависляк зникне в сінях.— І що ж у вас до мене, Мигдальський?

— Дві справи.

Балч безтурботно свиснув:

— Мало.

— Зброю маєте?

— Атож, маю. І дозвіл — теж маю.— Балч висуває шухляду, виймає свій пістолет і кладе на стіл.— Якщо маєш, Мигдальський, шомпола у кобурі, прочисть, будь ласка.

Міліціонер одмовчується на трохи передчасну фамільярність. Їхні зустрічі мають усталений ритуал, якого треба дотримуватися. Мигдальський бере пістолет, підозріло оглядає його, нюхає кінчик ствола.

— Стріляли?

— Вірно. Мусив пса добити. Вчителька може засвідчити.

— А останньої "ночі, на розвазі, була тут у вас стрілянина?

— Як? Де?

— У залі. Все поруйнували, подірявили.

— Господи! Та чи ж ти не бачив класу?

— Заглянув.

— І як? Де ж твої очі? Все ж у порядочку, дітки навчаються.

Мигдальський, збитий з пантелику, прибирає маску офіційності.

Розмова уривається, бо Зависляк саме приносить карафку і склянки, ставить на підвіконня, поряд кладе ключ і, згорблений, мовчки відходить до своєї грядки.

— Перейди-но, Януарію, кудись в інше місце з своїм копанням,— позбувається його Балч. Наповнює склянки. Випивають. Мигдальський бадьоро відкашлюється, струшує краплі на підлогу.

— Ви побили трьох хробрицьких. Кондера лежить з тілесними ушкодженнями.

— Вже поскаржився? Склали протокол?

— Ні.

— Тоді вип’ємо. Ще по одній.

— Будьмо. На здоров’ячко.— Скривився, витер губи рукавом.— Не замовляй мені зубів, Балче. Все-таки що там з тією бійкою?

— Вигадки. Дай до газети — заплатять. Хто це придумав?

— Є такі. А ти не відкараскуйся. Я тебе знаю, Балче, знаю.

Балч споважнів. Мовчки налив ще по склянці.

— Знаєш що, Мигдальський? Якщо ти не віриш мені, запитайся он...— скинув головою в бік дитячого гомону.

— Вчительку? Ти маєш рацію, справді. Приємна особа.

— Сподобалася?

— Забери в мене з половину літ — тоді скажу.

— Отож-то. Дошукуйся правди в чистому джерелі.

А в класі урок триває. Діти вже закінчують гуртову декламацію вивченої строфи. Трохи раніше, певно, відбулося роз’яснення твору, бо дошка вже списана рядками окремих висловів і зворотів. Унизу дошки криві, невправні літери склалися у фразу «кінець світу», одначе слово «кінець» перекреслено й над ним надписано «край».

— Підійди, Елько, до глобуса,— звертається Агнешка до найстаршої із Зависляків.— Тепер уже ти вчителька. Розкажи нам своїми словами, про що ми говорили. Голосно, сміливо, виразно, щоб ми зрозуміли й запам’ятали.

— Світ не має кінця,— розпочинає та своїм хрипким голоском,— бо він круглий. Поетеса сказала тільки так, з почуття. А наш світ називається Земля. Вона теж кругла.

— Добре. Тепер ти, Томеку. Чи поетеса говорить про всю земну кулю?

— Не тільки. Поетеса має на увазі свою рідну землю.

— Добре. А тепер ти, Мар’янеку. Як називається твоя рідна земля?

— Хробрички! — відповідає малюк, не задумуючись.

З-поміж загального сміху зненацька лунає зухвалий голос:

— У Хробричках збиранина з усього світу.

— Неправда! — одкрикує йому Томек Зависляк.

— Правда. Мій тато знає.

— Чому ти так кажеш? — Агнешка підходить до задираки.— Звідки ти?

— З-під Бялосолі. Там, каже тато, усі свої з діда-прадіда.

— По-якому розмовляє твій батько? І ти? Якою мовою?

— Так, як і скрізь, а як же?

— Цебто...

— Ну, по-нашому, по-польському.

— А в Хробричках як говорять?

— Так само.

— І в Хробрицях?

— Також.

Агнешка завертає до перших парт.

— Скажи-но, Тотеку, як люди звуть свою рідну землю?

Тотек, відмахуючись від настирливих, не потрібних йому підказувань, підводиться і поважно промовляє:

— Взагалі кожна людина називає свій край — вітчизна. Наша вітчизна називається Польща.

Гості, посміхаючись, подають Агнешці знак. Тоді підводяться і навшпиньках простують до виходу. Агнешка спокійно наказує дітям устати, та добродушний інспектор протестує:

— Гаразд, діти, гаразд,— каже вже з порога,— до побачення. А вас,— до. Агнешки,— ми просимо на хвилинку.

— Роздивіться, діти, глобус,— говорить Агнешка.— А ти, Тотеку, пильнуй за порядком. Я зараз повернуся.

Агнешка, котра всі свої літа провела серед гурту, безпомилково визначає температуру чужого настрою. Відчуває, що урок сподобався, і тепер, коли все позаду й острах минув, їй навіть жаль, що гості, підійшовши до своєї химерної машини, збираються від’їжджати. Тепер вона хотіла б поговорити з ними про все, про все. Ну, не про все, звісно, чемно виправляє вона свій розгін почуттів. І Флокса не бачили, шкода. Навіть не було їх чим прийняти, пригостити. Та це й краще. Нехай бачать. Сама нічогісінько не має. Тут ідеться про новий, добросовісний спосіб життя й праці. Ах, як же їй хочеться їсти! Бо ж сніданок у Павлинки, затруєний гризучим клопотом, не підкріпив її як слід. Цей добросердий Іксинський, хоча й не скаже перед усіма, теж, напевне, не відмовився б. Іксинська — ні; та чи й взагалі щось їсть. А Псякреньтка — чи не від прихованої образи у нього така дивна міна, задумливе, незвично спохмурніле обличчя? А може, тільки йому сподобався її урок? Ото такі практичні, тверезі думки товчуться в Агнещиній голові в коротку хвилю прощання. Та от інспектор дає оцінку уроку: