Як завжди у важкі хвилини, Агнешка мимоволі прикушує верхню губу, збирає докупи розрізнені думки. І тут же поруч чує заспокоєний іронією, погідний, майже веселий голос Балча:
— Гей, хлопці! Пані до вас говорить, а ви хоч би пару з уст. Що це ви, до дідька, поставали так і стоїте, як німа на весіллі. Ану, сипоніть жартами, не соромте мене.
Дві шеренги розладналися, зашепотіли, зазвучали підбадьорливим сміхом. Макс, найсміливіший, підходить до столу, згортає на середину уцілілі склянки, вправно наповнює їх лівою рукою. І ось зі строю вже виходить Пащук, за ним Оконь із Прокопом. Колом оточують Агнешку й тягнуть до неї руки з склянками, а Пащук, як недавно майорові, впихає їй в руку, як жертву, свою власну склянку, бо іншої не знаходить. Сам же натомість хапається за ще не порожню пляшку.
— Що тут можна сказати, ласкава пані? — примирливо усміхається й, усміхаючись, відкриває щербаті жовті зуби.— Учителька є учителька, відомо.
— Якщо вродлива, чемна, то приємно. Крапка! Макс крутнув протезом, примружив очі, ковтнув із склянки раз, але добряче.
— Решта — бабська справа, не наша,— погоджується з Максом старий Коздронь, і кілька чоловік зиркнуло на нього, бо ж завжди маломовний і рідко коли тверезий.— Що нам до вас. Ви нам, пані, не заважаєте.
Юзек Оконь раптом присідає й плескає себе по коліні.
— Бідненька! — вигукує жалібно.— Кохана дитина, як вона прагне до раю!
— Досить! — втихомирює їх Балч. І до Агнешки: — Ви чуєте? Голос народу. Отже...?
І він запитливо зводить брови; йога невинний, приховано глузливий погляд очікує, щоб гостя чимось підтвердила своє задоволення. Агнешка відвертає погляд і натикається на тривожні, неспокійні від сорому очі Семена. Не маючи змоги сягнути до столу, віддає йому Пащукову склянку.
— Це погано,— каже вона тихо,— що я вам не заважаю. Я хочу заважати вам. Бо мені вас жаль. Коли я йшла сюди, то на дорозі знайшла перевернутий плуг. Чий це плуг? А біля води чекають вас човни. А в хатах ждуть, на вас жінки та діти. Ждуть і плачуть. Бояться вас. Чому? Війни вже давно нема, але весна йде знову. Закінчуйте пиятику. Принаймні з оцим найгіршим, тут ось.— І вона махнула рукою в бік другого приміщення, що темніло за муром арки.— Закінчуйте, і я за це...
Агнешці забракло повітря. В її очах колишеться блиск склянок, і обличчя теж колишуться; то наближаються, то віддаляються. Обличчя різні: і юні, і поорані зморшками, отупілі й байдужі, глузливі й поблажливі, а деякі, можливо, й співчутливі... Віддалилися на якусь хвилю і її власні слова: не може їх зловити, завернути до себе.
— ...і я за це віддам все, що маю,— чує вимовлені м’яким тихим голосом слова й безвільно, слухняно повторює їх.
— ...і я за це віддам все, що маю.
Секунда тиші, хтось весело пирскнув, і враз вибухнув сміх, загальний регіт. І ще, коли повернула голову вбік, нібито мимохіть шукаючи підтримки, помітила широкий блиск його зубів, знову затиснутих, знову прикритих губами. Однак розколошкане в чоловіках шаленство втіхи не вгамовується, наростає; порушилося коло п’яних, миготить і видзвонює скло, одні обнімаються, інші горнуться до Агнешки, стискають її з усіх боків, торкаються все сміливіше, з п’яною настирливістю: пані наша кохана, кохана, ко... ну й цирк, ну й комедія, ну й балет, цирк, цирк...
Перед Агнешкою нараз — русяве волосся Семена, його рука на її плечі. Семен злегка відштовхує Агнешку назад, відтягує вбік.
— Я привіз вам листа,— буркоче він зблизька й вкладає конверт до кишені її спідниці, проте Агнешка й не чує, й не розуміє його слів.
Балч раптом сильно б’є Семена по руці, відштовхує вбік.
— Шикуйсь! Тихо!
Агнешка знову опиняється за кілька кроків від усіх. Чоловіки поглядають на Балча, не розуміючи, чого він хоче. Немовби чекають на цікаву несподіванку. В його мінливих, неспокійних зіницях тліє якийсь задум чи забаганка, котра, визрівши нарешті, змусить їх — що: вжахнутися? засміятися? — не знають ще. Він не п’яний, зненацька осяває Агнешку нове відкриття, він — хворий.
Розпустив шнур, склав його навпіл, цьвохнув понад землею. Усі метнулися попід стіни. Цьвохнув ще раз — і посипалися з столу, з буфета, з дзвоном і брязкотом на долівку пляшки й склянки, банки з консервами.
— Дурієш, Балче,— озивається коваль з докором.
Балч не чує його. Тягнучи за собою шнур, підходить до білої шафки з хрестом на дверцях. Досить довго шукає ключ в кишенях свого святкового костюма. Знайшов. Скреготнуло в замку, смикнув за дверці, відчинив. Усі остовпіли. Семен підніс руку до обличчя, щоб витерти піт.
На полицях шафи світять темним, жирним блиском старанно й тісно складені одна біля одної шишки гранат. Трохи нижче грізно вишикувані банки, котрі могли б скидатися на запас консервів, якби не були обмотані кабелями або бікфордовими шнурами. У короткому спалаху різних здогадів Агнешці нараз пригадуються розмови з Тотеком, та давня, в лісі, і та, сьогоднішня, і поки що не розгаданий дитячий секрет, про який вона повинна була дізнатися в Кімнаті від Улі о третій годині... Ще є час, думає вона мимохіть, однак не може зиркнути на годинник; безвільно, ніби зачаровано втупившись, як і всі, в той арсенал і в людину з шаленими очима, котра стоїть біля нього.
— Поганенько ви показали себе, хлопці, перед завідувачкою школи,— каже Балч, мимоволі чи навмисне наслідуючи її інтонацію.— Пані завідувачка не любить горілки, шановні друзі. І має рацію, шановні панове. Горілка робить із нас звірів, шановні. А звірі, навіть, скажімо, пес, любіший для нашої завідувачки, аніж кожний із нас і всі разом...
— Балче, не дурій! — Макс підступив на крок.
— Коменданте,— просить Семен, який стоїть найближче,— нащо це...— в його тихому голосі бринить якесь несміливе благання.— З цього аже нічого не вийде...
— Вона тебе має десь! — по-простацькому щиро додає Макс.
Балч здригнувся. Але не оглянувся, не відповів. Здіймає з полиці гранату, кілька разів перевертає її на долоні, уважно й зацікавлено розглядає, торкається пальцем чеки.
— Свято...— каже він сам до себе, в задумі морщачи чоло,— роковини...— І до Агнешки: — Пиття вже не буде. Будуть бенгальські вогні на честь закінчення гулянки.
— Балче! — цей новий, сповнений страху крик розлягається з донедавна порожнього місця, де не було нікого із тут присутніх. І всі мимоволі повертають голови в той бік, під арку між двома кімнатами, до межі між світлом і тінню.
— A-а, Януарій! Нарешті й ти! Виспався. Це добре. Саме вчасно. Ми маємо до тебе маленьку справу — я і пані Жванець. Перед тим, як почати фейерверк...
Кладе на місце гранату й тягне за собою Агнешку, відштовхнувши перед тим Януарія вбік.
— Ви мріяли, щоб нарешті побачити, завітати до нашої святої святих. Будь ласка. Досить прозаїчне воно, це святилище, як ви й самі бачите. Звичайна холостяцька квартира Зависляка, його барліг он у кутку, що вас, звісно, не цікавить.
Його барліг в кутку. А там, над узголів’ям, у бічній ніші, Агнешка, попри пітьму, бачить ледве видну заглибину, у якій (про це вона відразу ж здогадується) безсумнівно є двері, заставлені ящиками, з яких виглядають шийки пляшок. Януарій отож знає-таки, зринає в голові Агнешки думка, мусить знати про хід звідси до Кімнати. Виходить, нінащо здалися Балчеві заборони й оте його замикання Клубу на ключ.
— ...зате, як бачите, тут же поряд з барлогом — серце нашої місцевої промисловості, наша частка національного багатства...
Зависляк, видно, недавно підкинув кілька полін на товсті колосники, бо вогонь палахкотить і пирскає іскрами. Полум’я лиже чорне залізо печі. І його брунатний відблиск ковзає по випуклому животі величезного котла. У його середині і в закрутах труб наростає шум і сичання.
— ...ви чули, читали про Молоха? Він жер людей, атож... Ви нас жалієте? Слушно. Я теж не люблю ненажерливих богів. Хотів усе це спродати, але ж ви не дозволили. Теж слушно. Богів не продають. Ну, то ж як, Агнешко? Власне, я бачу по очах... Що ж, трапляється нагода, Агнешко! Зависляку, відступи вбік!
