— Ні!

— Невже ти не за цим сюди прийшла?

— Балче!

— Дійсно, мене саме так звати. Ну, не будь же ти бог знає чим. Велике мені діло.

— Ні!

— Не хочеш? Справді? Чому?

— Тому! — Агнешка з люттю дихає прямо в його розкритий рот. А коли він намагається відірвати її від землі, вона несподіваним ударом п’яти підгинає його ноги. Одначе на коліна падають обоє, бо він не випускає її з щораз міцніших обіймів. І шепоче, немов самим блиском оголених зубів, близьких, усе ближчих і ближчих:

— Гаразд... поміряєшся силою... як з ковалем...

Проте Агнешку охоплює кволість. Ці секунди мчать дуже швидко й дуже повільно. Секунди, затьмарені ним, роздутою жилою на його лобі, злою хтивістю в очах. Секунди, яскраві від жалю, що так ото гине її виплекана в очікуванні надія. Балч повалив дівчину, притиснув до снігу її розкинуті руки. Його шорсткі губи у неї на шиї, на щоці, на кутику губ. Агнешка напружила все тіло, трохи вивільнилася з-під його грудей. Відхиляє голову вбік. Крізь стукіт у скронях нараз чує все наростаючий голосніший шум, і в ньому — собачий гавкіт, Флоксів гавкіт, і ще й хлоп’ячий крик, Тотеків крик. Та знову знаходить її голову вперте обличчя. Очі напівзаплющені. Шум зникає. Припухла рожевість губ, блиск зубів.

— Пусти! Пусти мене!

Глухий хруст стрибка, сипкий сніговий пил, майнуло Щось буре. Чийсь раптовий, міцний штурхан, немов спрямований самою інерцією падіння, відштовхує від неї голову нападника. Обоє схоплюються на ноги. Балч, нестямний від люті, вихоплює пістолет.

— Геть, ти!

Нежданий, несвідомий рух. Ствол пістолета врівень із Семеновим обличчям, очманілим, зніяковілим. Судомно звівся палець на курку — ледве чутний тріск. Ствол опускається донизу.

Все це триває якусь долю миті, надприродно, поза часом. Семен, усе ще наче осліплий, заточується й відступає. Знову розплющує очі і з свідомим смутком у голосі, з свідомим докором у тих невсипущо пильних очах промовляє тільки:

— Коменданте!

Балч тицяє йому пістолета.

— Тримай. Перевір, телепню. Він же не заряджений.

Глянувши на свої руки й відразу ж взявшись обтирати їх об поли піджака, Балч додав тихше:

— Заслужив. Але битися з тобою не буду.

Семен уже відвернувся й відходить геть узбіччям схилу, пістолет тримає лише пальцями відставленої вбік руки.

— Зачекай, Семене. Тобі кажу!

Той неохоче зупиняється.

— Де ти був так довго?

— Мигдальський затримав,— буркотить Семен.

— Він щось шукав?

— Не знайшов. Мене попередили. Пізніше за всім тим я повернувся навкружною дорогою.

— Отже, коли ще туди їхав.

— Ні. Коли вже назад.

— Як же це?

— Заритко не прийняв товару. Я привіз назад.

Балч змовк, похитав у задумі головою.

— Це був останній ящик?

— Останній.

— Половину роздаси нашим хлопцям, зараз. Половину заберемо. Поїдеш ще й зі мною. Ну, Семене...

Балч, розмовляючи відталим від гніву, навіть якимсь дружнім чи й примирливим, хоча й жорстким тоном, вдягає куртку, потім шарпає перехоплені шнуром ялинки. І простує урвиськом за Семеном, навіть не поглянувши на Агнешку. Не подивився й Семен. Обидва зникають під навислим віттям сосен. Невдовзі загурчав мотор.

Пусто. Потоптаний, скопаний сніг. Не такий сніг породжує тишу й спокій, не такий. Агнешка приглядається до звислого над урвиськом коріння та снігу. Ані душі. Тотека вже немає. Втік, або не хоче показуватися на очі. Так навіть краще. Їй треба побути самій. Тепер. Завжди. Все скінчилося.

Хоча й мучиться твоя душа, хоча й розпач народжується з тієї ж таки муки й того ж таки розпачу, але ж хіба можна так довго блукати берегом озера, по копнистому снігу? Нехай навіть і в нових чоботях, зате ж в одязі, підшитому легеньким ватином, та ще й нічого не ївши? Здається, нібито цим новим маршем якось вирівняла рівновагу тепла й бадьорості власного, тіла, порушену то довгою нерухомістю, то ганебною боротьбою (ні, тільки силою волі можна змусити себе не згадувати про це знову!) — все-таки врешті бадьорість починає перетворюватися в щораз відчутніший, збуджений холодом дріж: треба повертатися додому.

Флокс зустрічає її тихим скавулінням і відразу ж лягає на своє місце. Напевне, втомився мандрівкою аж до Хробриць, а може, й образився. Замало вона клопочеться про нього: все з чужими людьми, з дітьми, тому, видно, й здичавів якось — важко, але що ж... Якось переживемо й це. І раптом ніби знову вона почула його сьогоднішнє, там, над урвищем, тривожне гавкання, що скликало до рятунку. Ніби каючись, схиляється над цуциком і гладить його по шовково-м’яких вушках — кривдять тебе, сирітко. Почекай-но трошки, зараз зготуємо невеличку передріздвяну вечерю, бо ж їсти хочеться. Тільки для нас: не потрібно нам, сиротам, більш нікого. І кімната за цей час остудилась. Накладає в грубку трохи скіпок і полінець. У закутку на кухні, за загородкою, переглядає свої скромні харчі. Нічого, обійдеться без Павлинчиної допомоги. Та це добре, Павлинці, напевне, вистачає своїх клопотів, не пристає з розпитуваннями; а може, їй щось казав Тотек, бо Семен навряд чи й скаже, отож і вирішила вона залишити квартирантку в спокої. Делікатна ця Павлинка. Семен теж, але — по-своєму. Отже, буде в нас, цуцику, суп з грибами та з перловими крупами й вегетаріанські котлети з картоплі на підливі або й без неї, це ще побачимо. Добре, хоч є примус, бо на грубці з таким багатством не розмістилися б. Ми — заможний учительський дім, пане Флоксе. Ще й десерт. Є-таки. Чудове, відмінне від усіх інших, зварене за власним рецептом варення з глоду.

Але й вариво, й вечеря, й прибирання та миття посуду теж врешті скінчилися. А все оте, заховане глибоко всередині, нестерпно дошкульне, пульсуюче темним болем і темним переляком, нагадує про себе, тисне під серцем, і його не обдуриш, не збудешся будь-чим. Це післяобідня, хоча й одне із найкоротших у році, тягнеться немилосердно довго. Радіо її дратує, те радіо, не ввімкне вона його, бо, крім усього, воно принадить сюди ще й малих Зависляків. До Павлинки теж не піде. Якщо Павлинка вже довідалася (здається-таки, довідалася), то не легко буде зустрічатися, терпіти її уважливе, співчутливе й запобігливе мовчання. Зрештою, зараз важко зустрічатися навіть з будь-ким, хто б міг знати про пригоду в лісі. Павлинка, хоча й делікатна така, все ж довго не витримає без неї. Тільки наслухайся, коли постукає у двері. Або Тотек. Нічого не вдієш, треба тікати з дому! Читати ж можна і в школі, зошити виправляти — теж, занедбану хроніку доповнювати... Ні. Це вже ні! Не тепер. Перед сьогоднішнім днем, якщо в хроніці дійде до нього завтра чи післязавтра, вона поставить тільки товсту риску, можливо, останню.

Одначе і в школі час немов застиг на місці. Агнешка сідає в своєму давньому помешканні, а тепер уже новому класі, майже готовому прийняти учнів у другому півріччі. Вже є й класна дошка, прибита на благеньких, пам’ятних дверях до казкового гроту... Яка ж бо я була тоді дитина! Тепер ці двері (штурхнула в них мимоволі чоботом) забиті, запечатані класною дошкою. І не повіриш, що тут стояло її ліжко. Холодно. Заходилася коло грубки, щоб тільки чимось відволіктись, та ледве діждалася першого теплого подиху побілених боків пічки, як знову потягло її надвір, у вже густі, беззоряні, тільки сніжним полиском тліючі сутінки.

Тихо-тихо, але тиша якась несвяткова, насторожена й сумовита, не така, як, пам’ятає, у Волічці. Десь далеко валують собаки. Та дівчат не чутно. Не бігають і діти по садках з перевеслами для яблуньок (щоб родили). Не скрізь іще світяться й вікна, й рідко де поблискують свічками ялинкові гілочки. Якщо вікно близько до плоту й не заслонене, Агнешка зиркає крізь шибку всередину хат. Чоловіків, на диво, мало по хатах і майже всюди ще чекають на свят-вечір порожні столи. У Пащуків хтось плаче. Хоча вікно тут і високе та ще й — напевне, щоб захистити від цікавих гучні Пащуччині вечорниці,— затягнуте ситцем, Агнешка все ж спирається на паркан, бажаючи зиркнути поверх фіранки й дізнатися, хто це так жалісно плаче. Так, вона, Геня. Бабуся й дідусь втішають і заспокоюють її, а вона все бідкається біля ялинки, котру хтось немилосердно скривдив: помолотив її, здається, києм, побив і пообривав прикраси, поламав гіллячко, аж дивитися жаль. Обох Пащуків немає в хаті; біля столу тільки Жерар, упав на лікті, голова на скатертині — нібито спить. Збоку біля нього — Пеля, похмура, нерушна, дивиться перед себе.