— Можеш іронізувати, а я хотіла б, щоб саме так було. Але поки що цього немає. Зачароване коло — це є і в мене. Ще з першого дня я повинна була кричати, бити на сполох. І що ж? Сиджу тихесенько, втішаю себе, що якось-то впораюсь. А це вже анітрохи не схоже на мужність і енергійність, на чесність і добросовісність. Отже, я теж егоїстка й боягузка. Не кричу, бо тоді довелося б звідси виїхати. А я не хочу виїжджати, я хочу бути тут.
— Розумію, школа.
— Ні. Не тільки.
Незважаючи на те, що вона заперечила досить слабко, все ж ці слова, вимовлені дзвінко й твердо, забриніли, як певне визнання й виклик. Балч не відразу відповів. Задивившися на вогник цигарки, він збирався з духом і кілька разів безмовно поворушив губами, аж поки вона почула:
— Навіть те, в чому ти себе звинувачуєш, досить нелюдське. Не по-людському пристойне чи не по-людському пишне, що, власне, одне й те ж. Ти дограєшся до найгіршого, от побачиш.
Але його очі, котрі вона бачить трохи збоку, хоч і сказав він це мало не пошепки, зовсім не грізні. Не злякалася, вся подавшись до нього, вичікує. Відчуває, що вся ота надмірна грізність слів не замикає, а відчиняє бажання вилити свою душу.
— Я розпитував про тебе у декого,— каже Балч трохи хрипкувато.— Міркував: не прибула ти сюди так собі, з власної наївності, без якоїсь провини, гріха чи грішка. Без цього не відрядили б сюди. Бо сюди засилають, як на кару. Однак не допитався. Й тепер не знаю, хто ж ти насправді і яка ти є.
— Але ж ти бачиш яка. Така, яка є. Ні ліпша, ні гірша.
— І це дуже погано, що не гірша.
— А яка б тобі користь з цього?
— Яка потрібна. Було б по-людському, звично.
— Невже ти так погано думаєш про людей?
— Мушу. Тоді в мене все вирівнюється. І сам я вирівнююсь. А так ти мені псуєш усі рахунки.
— Що ж, думай про мене, вигадуй щонайгірше.
— Я це й роблю. Безперервно,— зиркнув на неї мимоволі, з розпачливою щирістю.
— І як, допомагає? — І тінь гіркої усмішки.
— Ні, грім би його бив, не допомагає! Дівчинко, що це ти зі мною виробляєш? Якби не ти... Я ж ніколи не мав ніяких сумнівів. Свистав я на всякі абстракції. А ти мене примушуєш грати в котика-мишку. Змушуєш, щоб я вірив у щось, чого немає, що просто неможливе. Про що я взагалі не знав. А ти спокушаєш мене, нібито все те є, нібито воно можливе. Змушуєш мене переконатися в цьому. Ні, не вірю!
— Чи й справді ти думаєш так, Зеноне? Не відповідай — подумай: дійсно так?
Мовчить він — і довго мовчить.
— Ні,— заперечує сказане нарешті й продовжує не без здавленого примусу: — Я вже нічого не знаю напевне.— І вибухає: — Занапастив я себе, втратив спокій! Через тебе...
Після довгої паузи знову обзивається Агнешка, говорить повільно, мов шукає потрібної форми вислову для надто важкої думки:
— Спокій, однак, Зеноне, до тебе не вернеться. І до мене. Ті наші зачаровані кола якось, видно, сплелися між собою. Склалося так, начебто ми прагнули одержати одне від одного допомогу чи й порятунок. Тільки ніхто з нас — ні ти, ні я — не бажає поступитися.
Вона замовкає, діткнута його дивним усміхом. Не дивним, а тим, найкраще знаним, найчастішим, злим.
— Отже, гаразд, гаразд,— відказує він байдуже, нібито зненацька охоплений нетерплячкою чи втомою, намагаючись уникнути її прикрого, здивованого погляду,— Облишмо все те. Відбій, пора спочинку.
— Зеноне!
— Що? — він дивиться на неї з невинним збентеженим невіданням, немовби тільки що прокинувся зі сну.
— Ти в кожній такій розмові маєш два язики, два голоси. І щоразу я попадаюся в цю сіть.
— А хіба ми вже говорили? Про що?
— Не жартуй так. Я не люблю, коли ти стаєш таким.
— Це він, бачите, тільки такі коники викидає, фіглі.
І все...— Балч раптом передражнює звичну примовку Павлинки, котру та любить вживати, коли захищає Януарія.— Агнешко. Я за все життя не звірявся ще нікому, тобі першій. А це нелегко. Соромно мені буде потім, що отакі розвів теревені, що так ото це мені гладко йде. Захворію від сорому.
— Жалієшся.
— Так. Час минає, а ми ні про що серйозне. А Семен не повертається.
— Виходить, ти Семена чекаєш, чекав...
— А ти думала, що...— Його недобрий усміх, ще виразніший як попередні, не хоче запобігти її розчаруванню.
— Для мене все одно, Балче,— твердо говорить Агнешка.— Можливо, ми вже не скоро зустрінемося знову. Хотіла б тільки знати...
— Гаразд. Я слухаю.
— У тебе якийсь клопіт. Я в цьому певна: це просто вгадується. Який?
— Ет, такий собі.
— Отже маєш. І через мене. Розкажи.
— Минув уже. Такий собі.
— І ще, про отого Заритка. Що ти з ним зробив?
— Нічого. Він сам з собою зробив. Я йому, давно радив взятися за столярство. Але нічого, виживе. Я передав йому... привіт. Через Семена. Він зрадіє.
— Слухай.— Агнешка підводиться, стає перед Балчем.— Скажи мені, тільки щиро, бо це для мене дуже важливе, найважливіше.— Збирає сили; нелегко їй зважитися на таке питання: — Чи ти не думав, чи ти ні разу не подумав, ані на якусь мить, що це я...
— Що, що ти?
— ...писала скаргу на тебе?
Балч вибухає голосним, щирим сміхом. Встає, несамохіть простягає до неї руку.
— Обізвалася жінка, нарешті! А я вже сумнівався. Бо тільки — людина й про людину, і ні про що інше не чув я за весь час оцього відмінювання.— Не випускає Руки, яку вона подала йому, з своїх двох.— Ах, дякую тобі за турботу про мене у хаті отого скаута, чи піонера, чи як його там, молодого Кондери...
— Звідки це ти знаєш? — жахається Агнешка. Відчуває в ту ж мить, як її обличчя заливає рум’янець. А тут ще й тон його, якийсь такий собі, легковажний. Звільняє свою руку від його потиску.
— Трохи від старого, трохи в місті, а про решту сам здогадався. Але все те — дитяча забавка. Ні, Агнешко. На тебе я не подумав. Зрештою, я знаю й так, хто скаржився. Сьогодні переконаюся.
— І це тобі вдасться? Як?
— Дізнаюся в коменданта міліції. Це більш певне, аніж торгуватися з Мигдальським, дідько з ним.— Та, помітивши в її очах переляк, додає: — Комендант запросив мене на скромний парубоцький обід.
— Зважуй свої підозри, Балче. Можна помилитися, скривдити когось.
— Я не помиляюся. Ну й дурненька ти!
— Бо ти погано з нею поводишся, Зеноне, нечемно,— Агнешка навіть і не помічає, що цими словами поділяє його здогад і мимоволі когось обвинувачує.
— Якщо цікавишся, то скажу: підшукую для неї посаду. Могла б улаштуватися в Джевинці, але дуже близько. Хай би йшла якнайдалі звідси.
— Вона вже знає про це?
— У неї ще є час дізнатися. Чекай...— Балч якусь хвилю прислухається.— Ні. Це щось здалося.
— Повертайся в село, Зеноне. На святий вечір.
— До кого?
— Павлинка дуже просила.
— Там буде й Пживлоцька, й Зависляк. Не хочу.
— Я теж. Ну, то, може, підеш до Пащуків? До Пелі?
— О, вже знов обізвалася в тобі жінка. Браво, це вже вдруге. Але якщо хотіти, то тільки до тебе.
— Не запрошую, бо не маю на що.
— Ти маєш усе, що я можу хотіти, Агнешко.
— Не говори такого. Мене просто турбує. Турбує те, що ти будеш пити горілку в коменданта.
— Не обов’язково. Можу й не пити. Від тебе залежить.
— Не кажи цього. Але прошу — не пий.
— Дуже просиш?
— Дуже.
— Ти така гарна, коли клопочешся про щось, коли випрохуєш якусь дрібницю. Я не люблю, коли жінка наче передовиця в газеті...— його тепер уже тремтячий голос губиться в здавленому хрипі.— Жінка повинна бути...— і він підступив зовсім близько і пучками пальців доторкається її брів, носа, водить по контурі уст,— ...ти повинна бути такою, як...
— Без порівнянь, Балче,— і вона, охоплена поривом гнівної відрази, раптом відштовхує його.— Мене це не цікавить. Через тебе потім плачуть!
— Виходить, ще й ревнощі! Чудово! — Здивування й захоплення перетворюється на його губах у глузлизу усмішку. Балч одним розгонистим стрибком наближається до Агнешки й, притискаючи їй руки, хапає її.— Я чекав на це. Ти ж казала, що цілуєшся, з ким бажаєш. Забажай і зі мною.