— Стосунки? Які? — дивується Балч з ледве вловимою ноткою іронії.

— Не чіпляймося до слів.— Агнешка перемагає збентеження, що охопило її.— Хоча б службові, сусідські, взагалі... людські.

— Чорт... Перепрошую. Гаразд, поговоримо. Аджеж переддень свята, чи не правда? Мир усім людям доброї волі.

— Не тому, що свят-вечір,— сердиться Агнешка.— Облишмо свято! Дідько б взяв...

— Точно! — Балч, власне, в цей момент перекладає пістолет із куртки до внутрішньої кишені піджака.— Дідько і взяв... Випалив усі шість патронів.

— Отож і досить про це.

— Ніколи не досить,— заперечує Балч стишеним голосом, немовби якось зверненим до власних думок,— Дуже мало ми вшановуємо їх пам’ять, дуже мало, щораз менше.

— Це добре. А ви жалкуєте за цим?

— Це погано. І мучить мене совість, що потроху перестаю жалкувати.

— Немає чого. Спогади сумні. Пане Зенон, я теж маю кілька могилок. Але не повертаюся до них. І на канікули не поїду.

— А до живих?

— Не захотіла. Хоча взагалі запрошували.

— Отой мальованець. Колумб.

— Пане Балч!

— Не хочеш говорити про мертвих, не хочеш про живих...

— Ходімо звідси. Сумно.

— Гаразд. Я покажу місце трохи веселіше, більш людське.

Бере свій шнур, другою рукою злегка підтримує її за лікоть. Веде Агнешку схилом навскіс, вгору, на край покритого лісом пагорба. Під навислою над урвищем сосною зупиняється, скидає з себе куртку й розстеляє по снігу. Жестом запрошує, щоб сідала, сам же, змівши сніг рукавом святкового піджака (аж тепер це помітила Агнешка), сідає віддалік на пеньку, що сповз на край провалля. І тільки сів, одразу ж стягнув з шиї туго зав’язану краватку, ту саму, в якій був і тоді, під час перших відвідин, старомодну краватку в косу смужку, й сердито запхав її до кишені. Розстібає комірець сорочки й віддихується аж надміру полегшено. Та він не тільки грізний, жорстокий і нещадний. Він ще й досить кумедний, безборонний. Як дитина.

— Зеноне...

— Агнешко?..— зиркнув на неї запитливо, з надією.

— ...Балч. Зенон Балч,— повторює Агнешка тихо, з холодним роздумом, чи то дивуючись з цих двох слів, чи з самої себе.

Посмішка, що вже сходила в його очах, гасне.

— Я думав, що... Пробачте.

— Ви якось дивно зветеся. Якось по-чужому.

— Як для кого.

— Звісно,— підтакує Агнешка з несподівано сумовитою покорою.

Насуплені, обоє якусь хвилю мовчать — без образи одне на одного, немовби сумуючи над спільним клопотом.

— Ви можете до мене звертатися на ти. Без пан. І мені дозвольте теж.

— Не вийде,— вголос розмірковує Агнешка, не дивлячись на нього.— При людях не можна. І взагалі не можна. Бо в цьому було б щось нещире.

— Можливо. Але принаймні сьогодні. Тільки сьогодні.

— На честь свята.

— Ні, просто так, без усякого приводу.

— Як хочете. Завтра будеш сердитися.

Агнешка простягає руку. Балч стискає її й підносить до вуст з поважною, досить незграбною галантністю. І обоє зненацька начебто засоромлюються. Дівчина вириває руку. А він нашвидку шукає звичніших, більш властивих його натурі слів.

— Шкода,— говорить,— що я забув свою баклажечку.

Але в ту ж хвилину, помітивши вираз її очей, він пожалкував, що сказав оце.

— На щастя,— каже Агнешка,— бо знаєш, як я її ненавиджу!

— Я пожартував,— здається Балч.— Є такий звичай, щоб випити за своє здоров’я, коли... А потім...

— Балче,— перебиває Агнешка.— Я ніколи не зверталася до давніх звичаїв, коли хотіла поцілуватися.

— Це щиро? Я не впізнаю тебе.

— Впізнаєш.

— А зараз не хочеш?

— Ні.

— На згоду?

— Щодо згоди — згода. Краще не сварімося.

— Отож, коли ти захотіла... Так-так. Виходить, ти не така вже й недосвідчена. Скажи, що ти робила тоді, над озером, з тим... Колумбом?

— Цілувалася.

— І тільки?

— Зеноне, не сварімося сьогодні.

— І все-таки шкода, що я забув баклажку. Хоч би сам трохи хильнув.

— І сам залишився б тут. Біля мене ти вже не будеш пити. Ніколи.

— Часом ото я задумуюсь,— Балч ледь стримує вже чутне в голосі роздратування,— звідки це з’явилася в тебе отака відраза.

— Відраза — добре слово. Чи ти знаєш, чого я втратила всіх, усіх своїх? І Кшися теж, брата, хоча він і пережив ту ніч. Коли гітлерівці оточували Волічку, наші партизанські вартові спали. Бо були зовсім п’яні.

— Військово-польовий трибунал.

— Обійшлося без трибуналу. Гітлерівці замордували всіх. І партизанів. Вартових перших.

— Не знав про це. Ти ніколи не розповідала.

— Коли я мала тобі розповідати? — в питанні бринить смуток і докір.

— Дійсно.— Балч схиляє голову донизу, насуплюється.

— Зеноне,— прохаюче нахиляється Агнешка в його бік.— Чому ти знову дозволив Завислякові? Тоді ж, коли ти заборонив, я так зраділа. Насправді. Чуєш, прошу тебе, заборони йому... заборони їм усім раз і назавжди.

— Це не так просто,— говорить Балч понурим, невиразним голосом.— Заборони, заборони... Ти ж не питаєш мене, звідки я беру на це все. Хоча б на твою забаганку, на ту школу. Може, думаєш, що ті, з повіту, такі щедрі? В них теж непереливки.

— Не звертай на школу, шановний товаришу Балч. Я можу працювати без нічого, в холоді.

— Це я знаю. Але діти не можуть.

— Все-таки це не привід. Закрий ту гуральню — і все.

— Не так просто...— повторює Балч.— З цього ми тут починали. Перша, найдавніша традиція,— це слово він підкреслює з притиском і сарказмом.— Звикли мої люди, призвичаїлися. Що б я їм тепер сказав?

— Ну й ну! Яка делікатність!

— Ти цього не розумієш, бо не все знаєш про мене. Я міг після війни кинути якір, де б забажав, пропонували мені то те, то інше, навіть височенькі посади — не схотів. Вирішив залишитися тут. Бо для мене краще бути богом у Хробричках, аніж наймитом в якійсь там конторі. Таким уже народився. Люблю бути кимось. І мати щось.

— Ким же ти є? І що маєш?

— Атож. Раптом виявляється, нібито треба знати, ким і що?

— Не дивись, будь ласка, на цвинтар.

— Гаразд. Отож — на Хробрички. Чудовий звідси вид, різноманітний. Мертві, живі. Що ж вибрати? Не знаю. Агнешко, це дуже погано, що ти потрапила до нас.

— Не бачу зв’язку з попереднім.

— Почекай-но трохи, зрозумієш. Ще до твого приїзду усе тут мені остогидло. З іншої причини, просто з безнадійної нудьги. Приїхала ти, і я змінив свій план. Якщо ти залишишся тут, подумав, то і я залишуся. А якщо ти не витримаєш і втечеш, то я теж виїду звідси. Бачиш, яку добру нагоду мало село — позбулося б диктатора. Якби ти в той час знала мій намір, втекла б, правда?

— Ні,— відповідає Агнешка не задумуючись, лагідним і м’яким тоном.

— От іще. Чорт...— Балч ламає кілька сірників, поки йому вдається запалити цигарку. Одночасно з глибокою затяжкою він опановує себе, заспокоюється.— Жалкую, що я тоді не залишив тебе тут саму,— каже якось безбарвно, без інтонації, скорше до себе, аніж до неї, немовби повторював вже раніш обдумувані міркування.— Тоді я ще міг би це зробити. Потім усе вже переплуталося. Можу, напевне, й тепер плюнути на ці погані Хробрички й піти. Але вже не сам. Отож, значить, що ж його робити? Міг би послухати тебе, змінити все це, що тут натворив, і себе також. Вивернути навиворіт. Але тоді вони всі спитають мене, для чого чи для кого зробив отак? Бо тут на селі безкорисливість вважається нібито чимось поганим, тут ніхто за її допомогою не здобуде собі ніякого престижу. Отож або я зумію дати потрібну відповідь на таке запитання, або ж не зумію — й тоді стану звичайним блазнем, посміховиськом, чого не переніс би навіть одного дня. Таке ото зачароване коло, чорти б його взяли! Може, махнути рукою та й піти до Бобочки, хай поворожить.

— Ти думаєш тільки про себе. Щоб, боронь боже, чогось не сталося. А хіба певний ризик, приятелю, без гарантії й гарантованої оплати, не може бути благородною справою?

— Що ти знаєш про ризик? Ти ж в ідеальній згоді зі своєю роллю. Освіти каганець на бруствер[12] чи як це. Войовнича слушність. Приклад для наслідування.