Чи чує ті зауваження Стах, чи розуміє? Мусить, одначе, чути: не ці, то ті, від стіни, де ласо буркотять чоловіки:

— Але ж, брате, єдваб...

— ...нова на черзі...

— ...будуть вечорниці, га?..

— Не подобаються мені щось ці люди,— промовляє врешті Стах.

— Перебільшуєш. Такі, як і скрізь.

Але її очі не підтверджують слів, диктованих упертістю й затятою гордістю. Вони — пильні й насторожені. І якийсь силуваний її усміх, вдавано безтурботний. Вторячи оркестровій мелодії, дівчина наспівує біля Стахового вуха, не даючи йому дослухатися до навколишнього шепоту. Крадькома позиркує довкола, зауважує, хто і як дивиться на них. Ніби в облозі. Тільки острівцем доброї надії серед грізного й ворожого стовпища на мить виринає й знову зникає пара приятелів — Іза й Толек. А той, вчорашній картяр, з котрим Іза розпочинала танцювати, тягне до буфету вутлу, що все опирається, дівчину — так то ж недавня партнерка Толека. Раптом звідкілясь як вродився біля них Юр Пащук, втискується поміж них, хапає настирливого блондина за плечі: і вже їх заслоняють рясні пари танцюючих.

— Вийдімо звідси, Агно! — пропонує Стах.

Він нібито прочитав її щораз тривожніші думки.

— Гаразд. Покажу тобі одне таке місце...

Минають Павлинку й Семена, які нарешті вже танцюють укупі, і підсвідома вразливість Агнешки мимовіль занотовує незбагненну втіху. Обмінялася з Павлинкою теплим, зичливим усміхом очей. Може, хоч про них зуміє вона розповісти Стахові. Вже в дверях дорогу їм заступив тісний гурт із трьома незнайомими посередині. Прибулі, зволікаючи, зупинилися коло порога, на ганку.

І тут, наче з-під землі, виріс перед втікачами Балч:

— Залишаєте нас, шановні мої?

— Та так... Душно якось...— знітилася Агнешка.

Стах, пильно вдивляючись у Балча, блискавично розгадує його намір і хоче випередити вже, здається, розпочатий жест запрошення. Обидва вклоняються одночасно, але, так як той і той увесь час стежили один за одним, то їх нещирий уклін обминає Агнешку й більше скидається на виклик. Але до сутички не дійшло, бо з ганку вже залунали нагальні вигуки:

— Війте! Балче! Делегація прийшла. З Хробриць.

Стахові невтямки, чому це Агнешка враз змінює свій намір. Вони могли б легко прослизнути, вийти. Однак вона притримує його за руку й знаками прохає зупинитися в кутку біля дверей.

— Пізніше розкажу,— заспокоює пошепки.

Хробричани — двоє літніх, статечно прибраних селян і кучерявий блондинчик в чорній вельветці — почуваються невпевнено. Це видно по їхніх зблідлих, наляканих обличчях. З усіх боків зустрічають насторожені погляди й неприязний гамір. А Балч не потискає руки, простягнутої йому найповажнішим з усієї трійки вусачем.

— Ми не знали, що у вас свято...

Та Балч, слухаючи, кидає позад себе, недбало напівобернувшись:

— Гей, хлопці! Ходіть-но сюди! До нас гості з Хробриць! З Хробриць!

І відразу ж поряд з ним стають вірні: Жерар, Макс, Оконь, Пащук, а також Семен.

— Маємо до вас справу, товаришу війт,— знову розпочинає вусань.

— Яку?

— Ви знаєте, яку. Недобре вийшло — визнаємо. Ці шибайголови вчора прогнали камінням вашого хлопця. Молоде — дурне, але що є, то є. Погано, звісно.

— Правду кажете,— холодно підтверджує Балч.— Погано.

— Тату,— втручається до розмови блондинчик,— щодо хлопців з камінням, то наша організація зобов’язується...

— Чекай-но, Ромку,— стримує його батько і потім — знову Балчеві: — Ми тут прийшли по-сусідськи перепросити. Нащо нам оті давні чвари. Наших лобуряк — батогом, а вашому...

Ромко вихоплюється ще раз:

— А ви читали,— до Балча,— «Педагогічну поему»?

— Малий Пживлоцький,— відказує Балч вусачеві через голову молодика,— лежить хворий, в гарячці. Бачите, кепська справа.

— Якби чим натерти,— озивається третій, досі мовчазний, непоказний чоловічок з випнутим борлаком, що весь час рухався,— то гарячка пройшла б. Чи не так, Кондеро?

— А, Кондера! — Балч зводив нарешті завважити свого колегу по війтуванню.— То це ви, значить, були свідком у справі з отим пороном?

Вуса Кондери аж ніби повиразнішали, так він зблід.

— Нащо,— вмовляє він тремтячим голосом,— знову ворушити давнє... Дайте спокій...

— Жераре, скажи ти,— наказує Балч.

— Двох дітей утопив ваш поронник,— жорстко нагадує коваль і по хвилі додає: — Моїх дітей.

Кондеру, враженого явною ворожнечею, зрадила витримка.

— Утопив? Бо п’яний був. А хто його напоїв? Де?

Але Балч незворушний:

— Скажи й ти, Максе, скільки років дали твоєму старшому братові Варденьзі?

Макс у відповідь, в запалій тиші, вистукує залізним протезом чотири гучні удари об одвірок.

На це Кондерин худий товариш захлинається раптовим схлипуванням:

— Але поронникові, моєму братові, вже жоден вирок не поможе. На мотузі... по багнюці... о господи, господи!

Нова хвиля гамору. Недоброго гамору.

— То як же це так, Кондеро? — мовив Балч стишеним, зм’яклим голосом.— Прийшли до нас з перепросинами чи з образою?

— Не згадуймо,— благає хробрицький війт,— не згадуймо. Що було, те минуло. Згода будує, незгода...

Балч відкрив рот, і Кондера, урвавши мову, дивиться на нього з тривожним вичікуванням.

— Гаразд...— Балч мружить очі, замислюється.— Пащуку, тепер ти стукни ніжкою чотири рази. Мій вирок такий: запрошую вас, хробрицькі сусіди, до нас у гості — і для початку по чотири чарочки підряд.

Затяжне напруження розриває гучний загальний регіт.

— Януарію, Максе, пильнуйте гостей. А ти, Семене, залишайся тут.

— Товаришу війт, я ж не п’ю,— відважно борониться Ромко.

— Музики, гарне танго молодому Кондері! — гукає Балч.

І відразу ж із тривожно скупченого гурту жінок виринає Тереся, біжить назустріч.

— Ромку! — вітає його радісно й досить сміливо, бо грім музики заглушує її слова.

Той, хоча й радий, не втрачає поважності.

— Почекай-но, Тересю. Я ж тут у службових справах. Ти не бачила Юра?

— Ах, десь знайдеться. Ходімо, потанцюємо, тобі ж дозволено.

— А у вас, як в армії.

— Та хай йому! Але все ж ми разом. Якби ще твоя сестра...

— У мене Юрові лист від Гані.

— Атож! Давно бачилися!

І засміялися обоє, уже підхоплені танцем, тоді як місцева старшина потягла хробричан до буфету, щільно обступивши їх з усіх боків.

Чи рішення Балча було щире? Чому не пішов він з усіма до буфету, щоб допильнувати свого жартівливого вироку? Ці думки зринуть в Агнешки кількома годинами пізніше. Поки що ж вона не могла здогадатися, а тим більше визначити, якою мірою вплинула на мінливий і раптовий настрій Балча ота мить, між наказом Завислякові, Максові й, нарешті, Семенові,— мить, коли помітив її й Стаха, причаєних коло дверей та готових вийти. Януарію, Максе, подбайте про гостей, сказав, і це мало значити тільки те, що значило, але нараз побачив він їх удвох, та ще й попід руку, і додав: а ти, Семене, залишся тут. І тоді Семенові тихо, але вона розчула, та над тим не мала часу, а може, й не хотіла замислитися: не тут і не дуже; ти відповідаєш.

А Семен хитнув головою: розумію, мовляв.

Та Агнешка не розуміє й воліє про це не думати. І так надто розігрується нового, неясного для неї. Змучена розплутуванням задавнених чвар, огорнута невеселими думками, дозволяє вкрай знетерпеливленому Стахові вивести себе на подвір’я, на свіже повітря. І вдячна йому, що він нічим не цікавиться, не допитується. Так і повинно бути. Бо ж найважливіше, що вони, нарешті, самі.

Вона веде Стаха до затишної затоки, щойно вранці відкритої. Той же човен колишеться на легенькій прибережній хвилі — човен, напевне, Кондерин. Червоне сонце безхмарно котиться на захід. Незвично тепло. Якби годинник не показував ще вельми ранньої пори, якби червінь та золото прорідженого листя дерев не вказували на пізню осінь, можна було б подумати, що це серпневий день.

Агнешка розстелює на піску зняту з шиї косинку й вкладається долі, зітхаючи протяжно, з полегшенням. Руки переплітає під головою і вдивляється в непорушну блакить неба. За хвилю тінь Стаха обдає її повівом холодку, ось він і сам сідає поруч і, вже не заслоняючи сонця, схиляється над нею, заповнює небо своїм ніжним дитячим обличчям, рівними плечима, ще від літа смаглими грудьми, припорошеними пухом, що не дуже і йде його стрункій постаті. Той торс таки темніший, темний, як мідь, і гладенький, як мідь. Тут він — мій Стах. Думала про нього: мій. Вдивляється в нього, нібито й бачить уперше, його та його тіло наге. Хоч і не раз були разом на прогулянках, бували разом і над морем. Звикли без освідчень думати про себе так, як це думають про кохання. Але відкладали зі дня на день і освідчення, і кохання, підсвідомо вичікуючи, що кохання з’явиться саме й заговорить теж саме. Це інші, невтаємничені, назвали їх нареченими. Він її зворушував. Після маленького Кшися він був другим, хто будив якесь сердечне почуття. Подобались їй його пестощі. На щастя, не скидався на своїх колег, молодих лікарів, принципово цинічних розумників та хвальків. Отож любила його пестощі. Завжди могли і вміли дивитися одне одному в очі просто, з щирою посмішкою. Чи то від його цілунку, хоч би й у шию, несподіваного й випадкового, сипонуло по тілу морозом? Чому сьогодні вперше якось по-іншому бачить його наготу? Немовби осібну, ніби відділену від свідомості, що це її Стах. Отой гладенький торс. Але їй приємна близькість Стаха і його рука на грудях, і коли так, як ось зараз, нахиляє обличчя, а його губи, щораз ближчі, збільшуються в її очах — поки аж сама не відхилить голови вбік, тільки кутиком губ відчуваючи тепло поцілунку.