— Щоб наші діти мали міцні руки!

— Міцні голови!

— До горілки!

— До всього!

— Дзень! Брязь! Віват!

Крізь той галас ледь пробивається голос Коздроньової:

— Не пий, старий!

А за нею Пащукова, голосніше:

— Схаменіться, чоловіки! — попереджає,— Лихо із цим питтям.

В цих вигуках Агнешка розпізнала спародійовані уривки своїх фраз, котрі вона з такою наївною вірою виголошувала вчора в кузні. А зараз терзає її жаль і сором. Тим з більшою вдячністю поглядає на двох жінок, які опираються пиятиці. Мимоволі нахиляється й гладить по голівці припалу до Коздроньової дівчинку, налякану, ось-ось ладну розплакатися. І зараз наче крижаною водою обдали її. Коздроньова сердитим, рішучим рухом відхиляє доччину голівку від непроханої ласки, неприязно зиркає на Агнешку, підводиться й разом з малою простує до протилежної стіни. За нею Пащучка, теж з дочкою, певне, з тією Ганею, про яку не знають, скільки класів вона скінчила. І ще дві жінки зашурхотіли від Агнешки зібраними в зморшки спідницями. Тільки глуха Лопеньова, залишившись сама, відсунулась трохи далі й гостинно запрошує Агнещин гурт на чотири вільні стільці.

— Музики — грай!— лунає команда Балча.

Загудів, забубонів контрабас, визначаючи швидкий маршовий такт, а за ним зненацька вдарили сільського фокстрота кларнет, скрипка та акордеон. Балч підхопив до танцю, як і обіцяв, Пащучку. Не рада цьому підстрибкуватому й чужому для неї ритмові, дороблювала вона з війтом, усе вириваючись від нього, з пів-круга. А що саме навинулася Пеля, то Пащучка таки видобулася з незручних обіймів і сама втягла замість себе гожу доньку. Для виручки. І аж тепер, приходячи до пам’яті, усвідомила свою помилку, бо ж не хто, а Балч вигнав Пелю з крамниці, та й чи так мало вона перетерпіла сорому через них?

— Сатана, сатана...— буркотить собі, похитуючи головою й сама собі дивуючись, збентежена й зла, попід стіною пробирається до сусідок. Може, вони нічого й не помітили, бо ж кинута Балчем команда: «Розважатися!» — відразу ж заповнила зал парами, що так і сяк подригували ногами.

— Скривдив ти мене, Зеноне......— жаліється Пеля.

— Бо крала, русалко.

— А Пживлоцька, думаєш, не буде?

— Може. Але так, що ніхто не помітить.

Коли вони обминали буфет, склоподібні очі Льоди на якусь мить метнулися до них поверх схилених голів п’яниць — і Пеля, на злість суперниці, усміхається знеможено, щасливо.

Агнешка не перестає спостерігати за Семеном. Дивна він людина. Всі чарки на таці, сама бачила, непомітно повиливав за бильця ганку. Кашкет з грішми відніс Пживлоцькій, бо ніхто новий уже не заходить, однак зараз же повернувся на своє місце. Інколи зиркає скоса на Агнешку, але відразу ж відводить погляд і знову вдивляється кудись у подвір’я. Кого він чекає? Ах, певно, Павлинку. Як він дбайливо колисав і відганяв мух від ніби-Гельці під час обіду!.. Ось, ось і Павлинка. Як завжди з Касею-плаксою, о, та вже не відчепиться від маминої спідниці. Але чому це Семен раптом тікає від неї, хоч Павлинка усміхається йому й подає якісь знаки?

Семен поміж танцюючих пробирається до музик і смикає за рукав Юзька Оконя, що старанно виграє на контрабасі. Той, не перестаючи грати, нахиляється до Семена, слухає.

— Дай-но я пограю за тебе,— каже Семен,— а ти йди потанцюй з Павлинкою.

— Чому це? — дивується Оконь.

— Хочеться пограти.

— Ну, то на, грай.

Віддає Семенові смичка та інструмент, злегка ляскає його по плечі і, радіючи переміні, пірнає в людську тисняву.

Агнешка не встигла озватися до Павлинки. Якийсь молодик з вправно викладеною масно сяючою чуприною суне до них гойдливим кроком.

— О-ох! Що за чепурун? — дивується Іза.

Сільський франт обіцяюче зиркає на Агнешку, та Стах, хоч і не дуже радий цій розвазі, поспіхом тягне Агнешку в коло. Толека на цей раз підвів власний інстинкт, і франт в двобортному темно-синьому костюмі та яскраво-жовтих черевиках вже складає Ізі невідпорний уклін, ще й з хвацьким пристуком каблуків.

— Я Варденьга, Едмунд. Дозвольте?

Толек злегка підштовхує Ізу, що завагалася. Залишається один і почувається якось незручно. Отож і собі приглядається до дівчат. Нарешті зважився й запрошує в танок вродливу, худеньку брюнетку, що соромливо ховалася за плечима старої Лопенючки.

— Іди-іди, Тересю, коли вже пан із міста запрошує,— заохочує Лопеньова.

— Дякую, пані,— каже Толек.

— Га? За що?

Дівчина зашарілась, ще більше знічена.

— Моя хрещена недочуває,— прошепотіла.

Біля них уже й Іза з Едмундом Варденьгою — і раптом Тереся заточилася, зойкнула.

— Може б, ти трохи обережніше, Мундеку! — сердито вичитує вона франтові. Зупинилася, щоб поправити забруднений його черевиком сандалик.

Варденьга значливо всміхається.

— Будь обережнішою й ти,— кидає через плече злий шепіт.— Мені відмовляє, а...

Тереся відводить партнера від причіпливого сусіди. Врешті осмілюється:

— Нехай ваша приїжджа,— говорить з розсудливою пересторогою в голосі,— не танцює з Едмундом. Насмішник. Картяр. Дивиться на нього не можу.

Балч, тільки побачив Агнешку зі Стахом у танці, без усякого вибачення залишає Пелю й понуро простує до стойки. Пживлоцька, вочевидь, чекала на це — схиляється відразу над прилавком.

— Дай-но випити, Льодо.

— Не раджу. Дивна якась ця сьогоднішня горілка.

— А кращої нема?

— Є, вдома. Ходімо, Януарій постоїть тут.

— З глузду з’їхала!

— Ні. Хочу побалакати з тобою.

— Дивина!

— Слухай! Пішло по селу, що вона...

— Сама ти й рознесла.

— Заступаєшся. Дивись, дивись, як вона танцює, як горнеться. А що то за одні у неї?

— Біс із ними. Потанцюємо, Льодо?

Павлинка спершу зовсім відмовляє Юзеку Оконеві. Соромиться, віднікується: це вже не на її літа розвага.

— Ет, літа...— відмахується Юзек.— Налита, як морквочка, солодка, тільки гризти...

— Бо й справді. Стільки дітлахів... Сам знаєш...

— Яка врода, такий і врожай.

Цей уміє підійти, підлеститися. Отож Павлинка, пославши Касю до інших дітей на ганку, просить його зачекати на щось повільніше. Музики грають майже без упину, одну мелодію на півтактові відразу ж змінює інша. Аж ось уже щось повільніше, можна спробувати повільнішим кроком. Та що ж, коли Юзек то викручується й подригує ногами, то назад на крочок відступить, змушуючи її на нього схилятися, а то вибиває химерні дрібушечки збоку неї й ходить вихилясом, що вже й не знає Павлинка, як тут бути.

Кася вже скучила за матусею, вперто пробивається до неї крізь гурт танцюючих, рученята простягає, а личко мокре від сліз.

— Та не плутайся, дзиго, під ногами! — шорстко прикрикнув на дівчинку Юзек Оконь.

— Чого це ти зикаєш? Що — вже Касі не впізнаєш? — спалахує Павлинка.

— Якої Касі?

— Твоєї! — майже крикнула.

— А таки й справді,— засоромився Оконь,— забагато їх у тебе. Якби кожний забрав своє, ми б, напевне, домовилися з тобою.

— Нема мені про що домовлятися. Пусти мене до дитини.

Стах — досить стриманий танцюрист, і ця обставина, виявляється, на руку Агнешці. Поки вони йдуть уздовж жіночих стільців, самим краєм кола танцюючих, вона схоплює уривки розмов, зауваження й дотепи. Та почуте нараз переростає в муку, і Агнешка починає сама вести в танці, веде партнера в тисняву пар посередині кімнати, в надії уберегтися від тих отруєних стріл. Запізно. До вже почутого приєднується нове, а до болю напружена підозрілість кидає її в неспинний, без кінця повторюваний, літаючий десь під черепом шелест, шум, тріск поговору й обмови.

— ...обоє голісінькі були, правду кажу... (це, певно, Коздроньова). — ...не задарма він з нею так носиться... — ...вистриже вона і його, міське зіллячко... — ...в чоловічих штанах літає, з чоловіками міряється силою, придуркувата якась... (Пащукова?).— ...нових собі навела... — Що вони в ній бачать: суха, кощава, навіть вбратися до ладу не вміє (напевне, Пеля).

Та до всього цього мовчазні, але вимовні, зловтіхою та насмішкою підшиті погляди Льоди з-за плеча Балча, з котрим уже танцює.