— А знаєте,— перебиває її захлюпнутий хвилею спогадів Толек,— тоді вона з отими розламаними стінами й коминами і справді нагадувала якесь старе, розбите суднище.

— А хто ж це перший,— замислюється Іза,— придумав оцю назву... Мабуть, я.

— Ой ні! — жваво заперечує Стах.— Напевне, Агна.

— Це не має значення,— відмахується Агнешка.— Добра була буда, гарний був наш дім.

Іза раптом супиться.

— І що? Після нас прийшли інші, як до свого і за своїм. А ми — адью!..

— А пам’ятаєте,— перебиває її Толек,— оту одну нашу танцюльку? В залі ще шаленіють тіла, гримить свінг, румба й обертас[5], аж тут наш директоруньо плеще в долоні і: «Навчитель,— розпочинає,— це, мої любі, архітектор культури, це також захисник і суддя, лікар і ветеринар, та ще й агроном, і естетик, і режисер, і... забувся, що там іще...

— ...і взагалі,— підхоплює Іза,— авангард. А тепер чергові нехай підметуть зал, погасять світло, і йдіть уже спати, бо коли ж ви таки виспитеся? На добраніч!»

Всі вибухають сміхом.

— Незвичайний дивак!

— Чудова пора!

Іза перша струшує з себе сентименти минулого.

— Балади, балади...— Іза меланхолійно скидає головою, проганяє спогади.— Тепер пора романів. Скажи-но мені, Агно, хто це, там он, такий поважний! Ну, не удавай, нібито не знаєш, про кого мова.

Та ніхто не встигає помітити зрадливого рум’янцю на щоках Агнешки, бо саме в цю мить у двері різко постукали.

— Будь ласка! — Голос Агнешки мало не в’язне в горлі, серце стукоче нерівно, глухо.

Двері відчиняються, і входить Балч. Іза стиснула Агнешку за лікоть:

— Він!

Балч, привітавши присутніх легким уклоном, звертається до Агнешки:

— Ви бажали зустрітися з батьками. Ось і вони.

По цьому, затримавши уважний погляд на Стахові й Толеку, озивається голосніше:

— Я — Балч, війт. Усіх, коли ласка, просимо до нас.

Не чекаючи відповіді, широко відчиняє двері, переступає поріг і там затримується, простягнутою рукою запрошуючи до зали. У такій позі був не більше як мить, а тоді, вже не озираючись на них, відійшов углиб приміщення.

— Зостаньмося, Агно! — шепіт Стаха якийсь дуже серйозний. Агнешку майже розчулює ледь помітне тремтіння схожого на дитяче Стахового обличчя.

— Ти — як хочеш,— відповідає, подумавши.— Я мушу. Професійний обов’язок. Бо ота розвага,— роз’яснює йому з ледь відчутним глузуванням,— на шкільні заходи.

— Мене це не цікавить. Корчма, а не школа.

— Горілки не буде! — протестує Агнешка.

— Невже?

— Побачиш.

— Шкода...— жалісно зітхає Толек.— Все одно, Стаху, не розривай фронту національної єдності.

— Ет, що там! — підтримує його Іза.— Мені подобається. Це дуже цікавий...

Але Агнешка непомітно змушує її замовкнути і, щоб приховати новий спалах рум’янцю, першою простує до дверей.

Немов караючи їх за вагання, Балч не відразу звертає на них увагу. Однак всі присутні, ніби за командою, вітають чужих довгими, мовчазними поглядами. Четверо знесмілених гостей затримуються в дверях, начебто готуючись до відступу. Дивна якась оця зала. Зібралися вже й гості, й оркестр, а навколо — мовчать. Під однією стіною кілька стільців і парта; там, притуливши до себе наляканих дітей, сидять жінки. Біля протилежної — ряди чоловіків: кілька разом з міцним Максом і кривим Пащуком стоять скраю, якось окремо, ближче до буфету, підтверджуючи свою відрубність гордовитою поставою, підготовленими до випивки кухлями в руках. За прилавком буфету, до котрого ще ніхто не підходив, царює пані Льода Пживлоцька. Очі її поблискують якось незвичайно, ніби скляні, а надто підмальовані щоки несуть застиглу посмішку, яка, видно, мучить-таки жінку; Агнешку та її друзів чи й доторкнулася короткочасним поглядом, відповідаючи на їхній уклін точно розрахованим рухом зачіски. Отже, від учора — радикальна зміна фронту.

А людей прибуває. У дверях при ганку стоїть Семен і збирає плату за вхід в старий військовий кашкет, їх не помічає, уткнувся в свою милостинну касу, наче рахував папірці й монети, що падали туди. Нема, ще нема Павлинки. А тиша стає все нестерпнішою. Нарешті! Щось сталося і відвертає від них увагу. З ганку вточуються, човгаючи чобітьми, зігнуті якимось тягарем, коваль Жерар та Януарій Зависляк. Несуть до буфету дерев’яний ящик, котрий наїжився шийками пляшок. Ах, Балче! — він стоїть, певний себе, неначе на власній садибі. Підходить до них, виймає із ящика пляшку, оглядає на світло.

— Етикетки чому не наклеїли?— тихо питає Зависляка.

— А навіщо? Всі ж свої.

— Телепень! А раптом перевірка.

— Міліціонер — теж людина.

Балч витягує з пляшки корок, нюхає, кривиться.

— Тьху! Наче від отієї Бобочки.

Розмова, жвава й приглушена, все ж чується в неприродній тиші приміщення, хоч ніхто не зважується зробити якийсь жест або сказати слово. Тільки Макс штурхнув Пащука ліктем і пирснув. Коваль і Зависляк беруть з прилавка порожні кухлики й приєднуються до відособленої гвардії. Якась комедія. Стах іронічно позиркує на Агнешку, й та відчуває, як обличчя та шию охоплює неспокійний вогонь. Закушує губи. Нарешті Балч ушановує і їх своєю увагою. Низько вклоняється, аж надто низько, й повторює гостинний, цього вже разу широким півколом, жест, завершивши його диригентським змахом до оркестру. Капела розриває очікувальну тишу галасливим, протяжним тушем. Знову помах Балча — і музика враз вщухає, наче обтята ножем.

— Громадяни! — плеще в долоні Балч.— Сьогодні ми вітаємо у себе товаришку Агнешку Жванець. Від завтра вона вчитиме ваших дітей. Наказую офіційно: дітей добре вимити, вичесати, вдягти й привести сюди на дев’яту годину. Хто опиратиметься, оштрафуємо. Таке є право.

Старий і глухуватий Лопень, батько Пащучки, вихоплюється нараз з піднесеною рукою.

— Тут розвага, а не суд! — вигукує ламким, астматичним фальцетом.

— Балче! Годі командувати!— підтримує дідуся Юр Пащук.

Гуртом чоловіків біля дверей і на ганку прокотився раптовий і швидкий гомін, зустрінутий тривожним, зляканим зойком жінок. Лопеньчиха, ще глухіша, ніж її чоловік, неспокійно нахиляється до сусідки Коздроньової:

— Га? Судитимуть?

Гвардія біля буфету напоготові. Певно, без погреби, бо Балч усміхається. Вигуку Юра наче не чув, тільки до старого Лопеня підходить і озивається добродушно:

— Підпили, дідусю?

— Не пив! — опирається Лопень.

Балч обертається до онука:

— Юре! Відпровадь дідуся додому, нехай прочумається. А сам можеш повернутися сюди, але, — поглядає на годинник,— не раніше, як за дві години.

Скрипнувши кривоногим стільцем, зі свого місця зривається Пащукова:

— Я сама відведу батька.

— Ні,— зупиняє її рішуче Балч,— ви, тітко, танцюватимете зі мною.

Юр вагається, не знаючи, як бути.

— Максе, Жераре,— наказує Балч,— допоможіть Юрові.

Коваль зціплює зуби. Він волів би уникнути цієї прикрої послуги, як-не-як, Юр і Лопень — родичі.

— Швидше! — підганяє Балч.

Всі четверо досить жваво викочуються на ганок.

— Порядок! — бурчить Балч, провівши їх поглядом.— Достобіса!

Пождав, аж поки коваль і Макс повернули вбік від ганку, й аж тоді подає чоловікам знак підійти до буфету. Там же з рук Пживлоцької бере тацю з повними чарками і несе до Агнешки та її гостей.

— Товаришу Балч! — голос Агнешки тремтить від обурення,— Це ж горілка!

— Не зовсім. Самогонка.

— Я ж просила...

Та Балч уриває її і як нетямущій дитині вичитує:

— Воля мас — це раз. А друге: мета виправдовує засоби.

Першим здається Толек, за ним Іза. Стах підіймає чарку й відразу ж відставляє її. Та Балч уже не жде. Поманивши пальцем Семена, передав йому тацю, а сам, високо піднявши свій кухлик, виголошує:

— Перший тост — за освіту й культуру!

І відразу ж поміж Балчевих соратників біля буфету, під дзенькіт келихів і склянок, лунають нові вигуки:

— За школу!

— За пані завідувачку!