— Не хочеш мене поцілувати, Агно?
— Неправда. Хочу. Побачиш.
— Якась дивна ти сьогодні.
— Стрибни, Стаху, у воду, поки сонце, Остання нагода.
— А ти?
— Мені запізно. Я почекаю.
— Як хочеш.
Трохи насуплений, Стах розганяється, підстрибцем біжить мілизною, розкидаючи навколо серпи води, аж поки не пірнає в глибінь і, видно, на злість Агнешці, довго не з’являється. Виринувши, завертає до неї. Сонце — над самим обрієм. Стах увесь, як та фігурка з випаленої глини, бачена колись у музеї. Агнешка переходить на борт човна, сідає. Стах підпливає до неї, хапає за ноги, потім бере в обійми й несе на берег, на пісок.
— Як же я повернуся ось така мокра,— жахається Агнешка.
— А навіщо повертатися?
— Мушу.
Стах хвилю чекає, суплячи чоло від якоїсь, певно, нелегкої для вислову думки.
— Послухай, Агно,— лагідно, м’яко починає Стах.— Переведешся тут, змарнуєшся.
— Я вже чула це в Карві, і теж на пляжі. Коли б ти не роздягнувся, відразу ж хочеться тобі моралі. Це ненормально.
— Тоді я ще не знав, як це виглядатиме. Тепер вже знаю, бачу.
— Прошу тебе, не починай усе знову.
— Шкода, що я дозволив тобі повернутися перше, ніж я. Однак ти ж могла зачекати з оцим нерозумним рішенням.
— Ти міг і повернутися, я не забороняла.
— А професор?— сердиться Стах, роз’ятрений її впертістю.— Хіба ти забула, що він запросив? Чи мав я відмовити йому?
— Боронь боже! Його дочка непогана.
— Агно!
Мовчать довгенько, обоє розгнівані.
— Агно,— повторює вже лагідно, кладучи голову їй на коліна.— Не опирайся. Ти ж тут будеш сама-одна проти всіх і всього.
— Неправда. Я не буду сама.
— Як це? А з ким же?
— Таких, як я, багато, більшість.
— Китайське казання. Мене нервують ці міркування. Що тобі з інших у такому становищі? Ти будеш тут тільки одна, сама.
— Тобто якщо, скажімо, говорити про нас обох, коли ми не сидимо одне біля одного, як зараз, то ти не відчуваєш, що я десь є на світі.
— Ах, ти все перевертаєш догори дном. А простіше: я хочу, щоб ти була зі мною, справді.
— Як?
— Поберемося. Зрозуміло ж...
— Зрозуміло... А далі? Для мене?
— Хіба цього мало? Зрештою, побачимо.
— Запізно вже.
Аж занімів, не можучи знайти й слів.
— Я стою та й думаю,— тихо, ображено,— чого я, власне, сюди приїхав?
— Щоб мені зробити приємну несподіванку, я так гадаю,— відповідає Агнешка удавано весело.
— Ця несподіванка подіяла надто сильно. Перетворила тебе в стовп солі.
Тепер образилася Агнешка й одсувається від Стаха:
— Шкода, що ми не можемо порозумітися.
— Агно, я тебе розумію,— обіймаючи дівчину за шию й пригортаючи її до себе, намагається залагодити суперечку.— Розумію, що людина може придатись будь-де. Але придасться тим краще, чим краще буде у неї місце. Чому саме тут? І саме ти?
— У тебе гарний голос.
— Агно, мені не до жартів. Не думай, що я якийсь пристосованець. Але подумай про нас. Подумай, як це мусить скінчитися...
— Скінчитися... я слухаю.
— Я — в місті, ти — тут. Інколи бачимося, що ж, гаразд. Але доки це триватиме? Агно, як ти не розумієш, що я тебе...
— То ти не хочеш мене поцілувати.
Поглянув на неї швидко, уважно. Відхилив її голову од свого плеча й поклав на шовкову косинку. Поправив пасмо волосся, що вибилося за косинку, на пісок. Приліг поруч. Заплющила очі. Стах цілує легко й щораз міцніше її шию, щоки, носик, кутики вуст, його рука з Агнещиної шиї перебирається до гудзиків плаття, розстібає їх. Пучки його пальців торкаються шкіри. Ні. Те було інакше, інакше.
— Заспокойся, Стаху. Тут всюди очі.
— Соромишся, боїшся?
Нараз Агнешка підводить голову, занурюється пальцями обох рук в його м’яке сипке волосся, притягує його обличчя до свого й, міцно заплющивши повіки, цілує Стаха довго, без віддиху, до болю. Тоді відіпхнула його голову й уткнулася лицем в пісок. Він схопив її в обійми, пригорнув.
— Скажи, Агно, поїдеш зі мною? Сьогодні! Сьогодні! Зараз! Знайдемо роботу в місті. Будемо разом. Ну скажи ж, Агно!
Просить, благає, водячи вустами по її волоссю. Агнешка вивільняється від його обіймів, дивиться на нього прояснілими очима.
— Знаєш, Стаху, тут, в Хробричках, є одна стара відьма, Бобочка.
— Про що це ти?
— Та слухай. Та Бобочка, знахарка, лікує людей. А справжнього лікаря в усій околиці не знайдеш.
Стах дивиться на неї якусь хвилю з недовірою, а потім починає сміятися.
— Ти — Чарлі Чаплін! У мене ж клініка. Асистентую в інституті!
Агнешка поважнішає. Веселі іскорки згасають в її очах.
— Це правда. Ти маєш клініку й асистентуру в інституті.
— То хіба це погано? Ти так говориш...
— Це дуже добре.
— Отже?
— Отже, мушу тікати звідси.
— Агно, боже мій! Що з тобою? Ти плачеш?
— Зовсім ні. Поцілуй мене.
Десь оддалік гримнув постріл. Агнешка схопилася на ноги. Другий постріл, третій.
— Вертаймося, Стаху. Зберуся. Ти пошукай Ізу й Толека, приготуйте мотоцикли.
— Перечекаймо цю стрілянину.
— Ах, то таке собі. Салюти.
Агнешка таки вгадала. Розвага дійшла до салюту. На землю спадали по-осінньому швидкі сутінки, особливо серед таких от густих дерев, що навколо флігеля, виманили розгарячених танцем та напоями гостей на подвір’я. Всі щонайтемніші кутки аж дихають, аж тріщать від жагучих і невідомо злих чи добрих розмов. Перед ганком, непорушно, з порожнім кухлем, стоїть Балч. Начебто дожидав Агнешки й Стаха, начебто чатував на них.
— Тепер ви мені не відмовите,— промовляє тихо, якось особливо виділяючи оте тепер.— Запрошую на польку.
Агнешка шукає погляду Стаха. Моргнув їй непомітно: дозволив. Зрозуміла. Матиме трохи часу підготувати втечу. Флокс! Флокс у Зависляків. Ну, що ж... Так що сьогодні зможе забрати хіба що один несесер. Флокса й решту речей муситимуть відіслати їй. Або... Треба ще буде подумати про це. Тепер же вона дає вести себе до залу. Балч злегка підтримує її, і це добре, бо якесь раптове безсилля не дає їй іти. Аж заточилася на порозі, така хвиля гамору, диму, мутного диму й буфетного чаду вдарила їй в обличчя. Спокійно. Ти ще побачиш, Балче, як танцює польку міське зіллячко, як танцюють польку в моїй далекій Волічці...
— Хто не п’є — танцювати! — гукає Балч.
Густий чоловічий тлум біля стойки не чує його. Льоді допомагає і Януарій, бо одна вона не справилася б. І повні, і порожні пляшки з’являються й зникають незвичайно швидко, як незвичайно швидкі і замовлення захмелілих дядьків.
Коваль сердечно обнімає Кондеру, аж надто сердечно, і той аж угинається під його вагою. Тут же, поряд, Макс своїм залізним киктем заохочує до частунку другого делегата, засльозеного, що раз по раз кашляє.
— Пий, брате...— Макс вправно підхоплює склянку, підтримуючи її шкіряною ув’яззю протеза, підносить до губ, а другою рукою поїть свою жертву.
— Пий, брате...— вторить йому Жерар і доливає Кондері.
— Ще по одній! — запрошує Пащук, стукаючи іще раз, і сильно, своїм дерев’яним киктем.
— Не пийте вже, тату,— прохає Ромко. Він і Тереся ледве пробилися до двох хробричан, силкуються звільнити їх від надмірної гостинності.
Несподівано біля Тересі з’явився Мундек Варденьга. Його старанно прилизана чуприна розпатлалася, між пасмом волосся видно спітнілу, руду залисину. Очі йому заслало якоюсь мутною гарячкою.
— Що ж це, колего, за диверсія? — зачіпає Ромка.— Батькові забороняєш?
— А ти не втручайся!— накидається на нього Тереся.
— Що, колего, подобаються вам наші донни, га?
І ніби взаємно, га? — пробираючись все ближче і ніби не розчувши слів Тересі, цідить Варденьга. Його заглушує вигук коваля:
— Януарію! Ще дві пляшки, курдоннер!
І майже водночас Зависляк почув своє ім’я, вимовлене тихо, владно. Глянув — Семен. Семен коротким, низьким рухом руки забороняє: досить! І не зводить з Зависляка впертих, рішучих очей.