З кишеньки своєї фотосумки Ангел дістає щось пласке та сріблясте, завбільшки з кишенькову книжечку. Це — фляжка, квадратна й блискуча, вигнута так, що коли дивитись крізь неї з увігнутого боку, здаєшся худим та високим. А з вигнутого боку опецькуватим і товстим. Він подає фляжку Місті, метал важкий та гладенький, а з одного боку — кругла кришечка. Вага фляжки коливається, бо щось плюскається всередині. Його фототорба — цупка сіра тканина з безліччю застібок-блискавок.

На високому й тонкому боці фляжки вигравіювано: «Ангелу: Te amo».

Місті питає:

— А ти? Ти чому тут?

Коли вона бере фляжку, їхні пальці торкаються. Фізичний контакт. Флірт.

До речі, погода сьогодні — частково підозріла, можна очікувати подружньої зради.

Ангел відповідає:

— Це джин.

Кришечка відкручується і звисає на маленькому ланцюжку, яким вона кріпиться до фляги. Те, що всередині, має приємний запах, і Ангел каже:

— Пий.

Відбитками його пальців укрите все її тонке та високе відображення на полірованій стінці. Крізь отвір у стіні видно ногу домовласниці в замшевому мокасині. Ангел ставить свою сумку так, щоб закрити цей отвір.

Тобі чути, як десь далеко від усього цього шиплять і вибухають океанські хвилі. Одна за одною. Шиплять і вибухають.

Графологія твердить, що в нашому почеркові проявляються три аспекти нашої особистості. Усе, що знаходиться в нижній частині рядкових літер, наприклад, хвостик літери «у» чи «з», усе це вказує на нашу підсвідомість. Тобто «id» за Фрейдом. Це — твоя найбільш тваринна сторона. Якщо хвостики схиляються праворуч, це значить, що ти спрямований у майбутнє і до світу поза тобою. А коли хвостики схиляються ліворуч, це значить, що ти застрягнув у минулому і Дивишся всередину самого себе.

— Усе твоє жиТтя проявляється в кожній фізичній дії — у тому, як ти пишеш або йдеш по вулиці. У тому, як ти тримаєш свої плечі, — каже Ангел. — Усе це — мистецтво. Жестикулюючи, ти видаєш історію свого життя.

У фляжці — джин, і ти відчуваєш його прохолодну приємність, коли він тоненькою цівочкою стікає вниз твоєю горлянкою.

Ангел каже, що форма твоїх високих літер, усе, що вивищується над звичайними рядковими літерами, як-от «е» чи «х», — усе це вказує на твоє вище духовне «я». На твоє супереґо. Те, як ти пишеш свої «і», або ж «ф», або «ї», свідчить про те, ким ти прагнеш бути.

А все, що знаходиться проміж, тобто більшість твоїх рядкових літер, — усе це демонструє твоє еґо. Стиснуті, гострі, розтягнуті, округлі — усі ці букви показують звичайного буденного тебе.

Місті подає флягу Ангелу, і той робить ковток.

І питає:

— А ти нічого не відчуваєш?

Слова Пітера промовляють: «…вашою кров’ю збережемо ми наш світ для прийдешніх поколінь…»

Це — твої слова. Твоє мистецтво.

Ангел розмикає свої пальці і забирає їх з її руки. Потім його пальці зникають у темряві, і стає чути, як на фотосумці розстібаються блискавки. Запах коричневої шкіри відступає від Місті, і раптом — клац і блись, клац і блись: то Ангел фотографує. Він нахиляє фляжку до своїх губ, і зображення Місті ковзає вгору-вниз по металу між його пальцями.

А її пальці і далі черкають стіни, і ось ще один напис: «…Я зробив свою частину роботи. Я знайшов її…»

І далі йдеться: «…я не вмію убивати. Це вона кат…»

Місті каже, що скульптор Берніні, щоб отримати достовірну гримасу болю, палив свою ногу свічкою і одночасно малював ескіз свого обличчя. Коли художник Жеріко писав свій «Плот Медузи», він ходив до шпиталю, щоб зарисовувати обличчя помираючих. Їхні відрізані голови та руки він приносив до своєї студії, щоб спостерігати, як, гниючи, міняє колір шкіра.

Стіна загула. Потім знову загула, і під її рукою затремтіли шпалери та гіпсокартон. То домовласниця з протилежного боку знову довбе стіну ногою в замшевому мокасині, і взяті в рамку квіти і птахи торохтять об жовті шпалери. Об каракулі чорної спрей-фарби. Домовласниця гукає:

— Можете передати Пітеру Вілмоту, що за оцю муйню він сяде за ґрати.

А далеко від усього цього океанські хвилі шиплять і вибухають, шиплять і вибухають.

І досі проводячи пальцями по стіні і намагаючись відчути те, що ти відчував у той момент, Місті питає:

— Ти ніколи не чув про місцеву художницю Мавру Кінкейд?

Ангел відповідає з-за фотокамери:

— Та трохи. — І клацає затвором. Питає:

— А вона не страждала на синдром Стендаля?

А Місті робить ще один ковток джину; він обпікає, і на її очах виступають сльози.

— Мавра Кінкейд від нього померла? — питає вона.

Не припиняючи знімати, Ангел дивиться на неї крізь свою фотокамеру і каже:

— Поглянь сюди. Ти, здається, казала, що ти художниця? Щось розповідала про анатомію? От тепер і усміхнися так, щоб твоя усмішка була як справжня.

Щоб ти знав, усе просто прекрасно. Сьогодні — День незалежності, і готель повен. Пляж юрмиться людьми. Вестибюль заповнений відпочивальниками, — вони тусуються в очікуванні феєрверку, який мають влаштувати на материку.

Твоя донька, Теббі, начепила на кожне око по стрічці маскувальної плівки і така пробирається через вестибюль, тицяючи і мацаючи руками присутніх. Рухаючись від каміна до столика реєстратора, вона шепоче «…вісім, дев’ять, десять…», лічачи кроки, пройдені від однієї віхи до другої.

Відпочивальники-прибульці аж підстрибують від несподіванки, коли відчувають дотик її рученят. Натужно всміхаючись, вони відходять убік, даючи їй пройти. Ця дівчинка в сарафані з вицвілої рожево-жовтої шотландки, з темним волоссям, зібраним на потилиці жовтою стрічкою, вона як бездоганне типове уособлення дівчинки з Чекайленду. Уся в губній помаді та лаку для нігтів. Грає в якусь милу й чудернацьку старомодну гру.

Розчепіривши пальці, вона проводить руками по стіні, мацає малюнок у рамці, торкається книжкової шафи.

А за вікнами вестибюлю — спалахи й гуркіт. 3 материка злітають феєрверки і, описуючи високу дугу, летять до острова. Таке враження, що готель зазнає артилерійського обстрілу.

Великі вертушки з жовтого та помаранчевого полум’я. Вибухи червоного вогню. Блакитні та зелені смуги й іскри. Гуркіт завжди відстає, як грім відстає від блискавки. І Місті підходить до свого дитинчати й каже:

— Люба, вже почалося. Розкривай очі і йди подивися.

Не розклеюючи очей, Теббі відповідає:

— Мені треба дослідити кімнату, поки всі тут.

Навпомацки рухаючись від незнайомця до незнайомця — а всі вони заклякли, дивлячись у небо, — Теббі рахує свої кроки до вестибюльних дверей та ґанку.

На ваше перше справжнє побачення, коли ти зустрівся з Місті, ти натягнув для неї полотно.

На своєму побаченні Пітер Вілмот і Місті Кляйнман сиділи в бур'янах на великій порожній автостоянці. Було літо, і довкола них кружляли бджоли та мухи. Вони сиділи на картатій ковдрі, яку Місті принесла зі свого помешкання. Узявши із собою свою скриньку з фарбами, зроблену з палевого дерева і вкриту пожовклим лаком, з потемнілими мідними накутниками та завісами, Місті відкинула ніжки і зробила зі скриньки мольберт.

Якщо ти це пам’ятаєш, то гортай уперед.

Якщо пам’ятаєш, бур’яни були такі високі, що тобі довелося їх витоптати, щоб зробити нам гніздечко під сонцем.

Був весняний семестр, і, здавалося, всіх мешканців студентського містечка охопила одна й та сама ідея. Сплести компакт-програвач або ж персональний комп’ютер тільки з травинок та паличок. Або корінців. Чи стручків. У повітрі висів запах гумового клею.

Ніхто не натягував полотен і не малював пейзажів. Бо в цьому не було нічого прикольного. Але Пітер сів на оту ковдру під сонцем. Він розстебнув куртку і задрав край свого мішкуватого светра. А під ним, притиснуте до шкіри грудей та живота, виявилося чисте полотно, прикріплене до підрамника.

Замість того, щоб вдягнути сонцезахисні окуляри, ти обвів очі вугільним олівцем та провів чорну лінію на носі. І вийшов великий хрест посеред твого обличчя.