Лишень уяви собі: усі ці представники острівних родин усміхаються та насвистують! Наче це якась пригода. От ідіоти. Наче вони прийшли до сервісної індустрії просто так, на екскурсію. Наче їм до скону не доведеться робити оту марудну роботу — кланятися та прибирати кімнати, їм та їхнім дітям. Наче новизна всього цього не вивітриться вже наступного місяця. І вони не бовдури. Просто нікому з них ніколи не траплялося бути бідним. Не так, як твоїй дружині, яка знає, як на вербі груші ростуть і де раки зимують. Знає, що таке їсти залежалий надлишковий сир, реалізований із державних комор. Пити порошкове молоко. Носити черевики з негнучкими, наче залізними носками та працювати від дзвінка до дзвінка.

Сидячи собі з Теббі, Місті питає:

— Ну і що ж то за таємниця?

А Теббі відказує:

— Не скажу.

Місті підтикає ковдру дівчині під плечі, стару підковдру та ковдру, запрані так, що від них тільки й лишилися, що сірі нитки та запах хлорки. Лампа біля ліжка Теббі — то її рожевий фарфоровий світильник, розписаний квітами. Вони принесли його з будинку. Більша частина її книжок — теж тут, ті, що знадобляться. Вони принесли також її малюнки з клоунами і розвішали на стінах.

Бабусине ліжко так близько, що Теббі може простягнути руку і доторкнутися до стьобаної ковдри з нашитими на неї вельветовими смужками зі старих великодніх суконь та новорічних одежин столітньої давнини. На подушці лежить бабусин щоденник у шкіряній палітурці з написом «Щоденник», витисненим на обкладинці золотистими літерами із завитушками. Усі таємниці Ґрейс Вілмот замкнені в ньому.

Місті каже:

— Ану постривай, не рухайся, сонечко, — і знімає випалу вію зі щоки Теббі. Місті тре вію між пальцями. Вона довга, як і вії її батька.

Твої вії.

Ліжко Теббі та ліжко її бабусі утворюють щось на кшталт двоспального ліжка, і тому місця в кімнаті лишається мало. Матінка Вілмот узяла із собою свій щоденник. Його та швейний кошик, повний декоративних ниток. Там містяться також в’язальні спиці, в’язальні гачки та гачки для вишивання. Буде їй що робити, коли вона сидітиме у вестибюлі зі своїми старими подругами чи на бульварі над пляжем у гарну погоду.

Твоя матір — така ж, як і всі інші представники добрих древніх родин, які виставляють свої повозки в коло, збираючись відбивати облогу жахливих чужинців.

Хоч би який дурний вигляд це мало, але Місті взяла із собою своє художницьке приладдя. Світлу дерев’яну скриньку з фарбами та акварелями, свій папір та пензлики; все це складено купою в кутку її кімнати.

І Місті питає:

— Теббі, сонечко, а тобі не хотілося б перебратися до твоєї бабусі Кляйнман у Текумзе-Лейк?

А Теббі крутить головою на подушці туди-сюди — ні! Потім зупиняється й каже:

— Бабця Вілмот сказала мені, чому татко увесь час був такий нещасний і затраханий.

Місті каже:

— Будь ласка, не кажи «затраханий», прошу тебе.

До речі, бабця Вілмот оце внизу, грає у бридж зі своїми старими подругами, сидячи перед великим годинником в обшитій дерев’яними панелями кімнаті поруч з вестибюлем. Найгучніший звуку цій кімнаті — цокання великого маятника, який гойдається туди-сюди, туди-сюди. Грає у бридж або сидить у великому червоному розкладному кріслі біля вестибюльного каміна і читає книгу, схиляючись зі збільшувальним склом над кожною сторінкою.

Теббі висовує підборіддя з-за краєчка сатинової ковдри і каже:

— Бабця сказала мені, чому татко не любить тебе.

А Місті відказує:

— Звичайно ж, твій татко любить мене.

Звичайно ж, вона бреше.

За маленьким слуховим вікном кімнати розбиваються хвилі, виблискуючи у вогнях готелю. Далеко на узбережжі видніється темний силует мису Чекайленд-Пойнт, що не являє собою нічого, окрім лісу та скель, що випнулися в мерехтливий океан.

Місті підійшла до вікна, вперлася пальцями в підвіконня і каже:

— Нехай лишається відкритим чи зачинити?

Біла фарба на підвіконні здулася і лущиться, і Місті відколупує її, піддіваючи нігтем.

Крутячи головою на подушці, Теббі відказує:

— Та ні, мамо, бабця Вілмот каже, що татко ніколи насправді тебе не кохав. Він лише вдав кохання, щоб привезти тебе сюди і змусити залишитися.

— Привезти мене сюди? — перепитує Місті. — На острів Чекайленд? — Двома пальцями вона відшкрібає здуті лушпайки білої фарби. Під ними — коричневе потускніле дерево підвіконника. Місті питає:

— А що ще бабуся тобі розповідала?

І Теббі відповідає:

— Вона казала, що ти станеш славетною художницею.

Шкода, що теорія мистецтва не вчить, як надмірний комплімент може бути гіршим за ляпас в обличчя. Місті — славетна художниця! Велика товста Місті, цариця рабів.

Біла фарба відлущується якимось візерунком, а радше не візерунком, а словами. Воскова свічка, жирний палець, а може, гуміарабік — і під фарбою з’явилося послання-негатив. Хтось давно написав тут щось невидиме, до чого так і не присохла фарба.

Теббі піднімає пасма свого волосся і дивиться на їхні кінчики. Кінчики так близько до очей, що вони зійшлися на переніссі. Теббі дивиться на свої нігті на руках і мовить:

— Бабця каже, що нам треба поїхати на пікнік на мис.

Океан мерехтить, яскравий, як та дешева біжутерія, що її носив Пітер у мистецькій школі. Мис Чекайленд-Пойнт — це просто чорнота. Порожнеча. Діра у всьому сущому.

Біжутерія, яку ти носив у мистецькій школі.

Місті перевіряє, чи замкнене вікно, і змітає відлущені шматочки фарби собі в долоню. У мистецькій школі вивчають симптоми отруєння свинцем у дорослих, серед них утома, смуток, слабкість та дурість — ці симптоми проявлялися у Місті більшу частину її дорослого життя.

А Теббі каже:

— Бабця Вілмот наполягає, що всі хотітимуть роздобути твої картини. Каже, що ти писатимеш картини, за які будуть битися відпочивальники.

Місті відказує:

— Добраніч, дорогенька.

А Теббі не вгамовується:

— Бабця Вілмот каже, що ти знову зробиш нас багатою родиною.

Затиснувши в руці лушпайки фарби, Місті вимикає світло.

Послання на підвіконні, де відлущилася фарба, каже: «Ти помреш, коли вони тебе позбудуться», і підпис: Констанція Бертон.

А коли Місті відколупала ще трохи фарби, то з’явився іще один напис: «Ми всі помремо».

Нахилившись, щоб вимкнути рожевий китайський нічник, Місті питає:

— Який подарунок ти хочеш на свій день народження на тому тижні?

А Теббі відповідає тоненьким голосочком у темряві:

— Я хочу пікнік на мисі і щоб ти знову почала малювати.

І Місті каже тому тоненькому голосочку:

— Засинай, — і цілує його на добраніч.

На їхнє десяте побачення Місті спитала Пітера, чи не підмінив він її протизаплідні пігулки.

Вони були в помешканні Місті. Вона працювала над новою картиною. Працював телевізор з якоюсь увімкненою іспанською мильною оперою. Нова картина являла собою високу церкву, збудовану з тесаного каменя. Її дзвіниця була вкрита міддю, яка окислилася і стала темнозеленою. Мозаїчні вікна мали складну конфігурацію — як павутина.

Малюючи яскраво-блакитні двері церкви, Місті сказала: «Я не дурепа. Багато хто з жінок помітив би різницю між справжніми протизаплідними пігулками та маленькими коричними цукерками, якими ти їх підмінив».

Пітер узяв її останню картину, будинок із біленьким штахетником, ту, яку він сам оздобив рамкою, і засунув її під свій старий мішкуватий светр. Наче вагітний великою квадратною дитиною, він ходив перевальцем по кімнаті Місті. Випроставши руки по боках, він стискав картину ліктями, не даючи їй випасти.

А потім якось швидко ворухнув руками — і картина випала. За коротку, як стук серця, мить, коли картина, здавалося, мала впасти, а скло — розбитися і розлетітися на друзки, Пітер упіймав її, затиснувши між руками.

Ти упіймав її. Упіймав картину Місті.

Вона спитала:

— Що ти, в біса, робиш?

А Пітер відказав:

— У мене є план.