У склянці з вином Місті-Мері лишилося принаймні два ковтки. Склянка стоїть на столі в їдальні — як відповідь на запитання. Вона схожа на щастя, на спокій, на затишок. Схожа на колишній острів Чекайленд.

Стоячи собі біля вхідних дверей, Ґрейс усміхається й каже:

— Ніколи не буде так, щоб Вілмоти полишили цей будинок назавжди. — І додає: — І ніколи не буде так, що хтось сторонній залишиться в ньому надовго.

Теббі дивиться на Ґрейс і каже:

— Бабцю, quand estce qu’on reyient?[3]

А бабця відповідає:

— En trois mois[4], — і ласкаво поплескує Теббі по голові. Потім твоя стара й нетямуща мати знову починає згодовувати пилососу ворсинки та ниточки.

Теббі почала була відчиняти парадні двері, щоб віднести свою валізу до авто. До тієї іржавої купи брухту, що смердить сцяками її татка.

Твоїми сцяками.

А твоя дружина питає її:

— А що тобі зараз сказала бабуся?

І Теббі зупиняється й озирається. Підкотивши очі, каже:

— На Бога, мамо, заспокойся. Вони лишень сказала, що сьогодні вранці ти маєш гарний вигляд.

Теббі бреше. Твоя дружина не така вже й дурепа. І вона прекрасно знає, який вигляд має сьогодні.

Те, що тобі не зрозуміло, може значити для тебе будь-що.

А потім, коли поруч нікого немає, місіс Місті-Мері Вілмот, твоя дружина, стає навшпиньки і нишком цілує зворотний бік дверей. Погладжує розчепіреними пальцями роки та імена предків. Зі скринькою засохлих фарб під ногами, вона цілує брудну поверхню дверної спини під твоїм ім’ям у тому місці, де, наскільки їй пам’яталося, мають бути твої губи.

Між іншим, Пітере, мене дуже дістає, коли ти всім кажеш, що твоя дружина — покоївка в готелі. Може, вона й була покоївкою, але два роки тому.

А тепер вона, до речі, заступниця старшого рознощика їжі в готельній їдальні. Вона «Краща робітниця місяця» в готелі «Чекайленд». Вона — твоя дружина, Місті-Мері Вілмот, мати твоєї доньки Теббі. Вона ледь не отримала — майже отримала — диплом бакалавра з образотворчого мистецтва. Вона ходить на вибори і сплачує податки. Вона цариця задовбаних рабів, а ти коматозний овоч із мертвим мозком і трубкою в сраці, підключений до тисяч різноманітних пристроїв, які тримають тебе на цьому світі.

Любий Пітере, ти не в тому становищі, щоб називати когось «товстою огидною нечепурою».

У пацієнтів з такою формою коми, як у тебе, всі м'язи скорочуються. Сухожилля збігаються все тугіше й тугіше. Твої коліна підтягуються до грудей. Твої руки скоцюрблюються на череві. М’язи на литках натягуються, і пальці ніг випрямляються донизу так, що хочеться пронизливо верещати: на них дивитися — і то боляче. Пальці на твоїх руках стискаються і врізаються в долоні. Кожний м’яз і кожне сухожилля стають дедалі коротшими. М’язи на твоїй спині, ті, що зазвичай піднімають тулуб, вони збігаються і відтягують твою голову так, що вона ледь не торкається сраки.

Ти відчуваєш це? Ти увесь скрючений та скоцюрблений, і Місті кожного дня їздить до шпиталю, щоб зріти всю цю гидоту. І це — не враховуючи подорожі на поромі. Ось з якою гидотою одружена Місті.

Найгірше за день — це писати оці рядки. Це твоїй мамочці Ґрейс зайшла до голови блискуча ідея вести коматозний щоденник. Сказала, що саме це і робили моряки та їхні дружини — вели записи усіх тих днів, коли вони були в розлуці. Тож це стара й красива морська традиція. Освячена часом традиція острова Чекайленд. Після місяців розлуки, знову ненадовго об’єднавшись, моряки та їхні дружини обмінюються щоденниками, щоб надолужити згаяне. Як зростали діти. Якою була погода. Літопис усього, що було. Отут — усе те лайно, яким ти і Місті нудитимуть одне одного за вечерею. Твоя мати сказала, що тобі це піде на користь під час одужання. Одного дня, дай Боже, ти розплющиш очі, пригорнеш до себе Місті і поцілуєш її, свою люблячу дружину, а в щоденнику будуть усі твої втрачені роки, ретельно занотовані в деталях ласкавою рукою, усі подробиці того, як зростала твоя дитина і як скучила за тобою дружина, — матимеш змогу сидіти під деревом із пляшкою лимонаду і насолоджуватися читанням, надолужуючи згаяне.

А твоя мати, Ґрейс Вілмот, вона сама мусить вийти із власної коми.

Милий, любий Пітере. Ти це відчуваєш?

Кожен знаходиться у своїй персональній комі.

Ніхто не знає, що ти пам’ятатимеш із минулих часів. Можливо, всі твої спогади зітруться з пам’яті. Зникнуть, як у Бермудському трикутнику. Твій мозок пошкоджено. Ти народишся абсолютно новою людиною. Водночас іншою й тією ж самою. Воскреслою.

Між іншим, ти та Місті зустрілися в мистецькому коледжі. Вона завагітніла від тебе, і ви перебралися жити до твоєї матері на острів Чекайленд. Якщо ти це вже знаєш, то пропусти цей уривок. Пропусти і читай далі.

От тільки в мистецькому коледжі не вчать того, як твоє життя закінчується тоді, коли ти завагітнієш.

Існує безліч способів покінчити життя самогубством і при цьому не померти.

А якщо ти забув, то нагадую тобі, що ти — ще той боягуз. Ти егоїстичний, нерішучий, безхребетний мудак. Якщо ти не пам’ятаєш, — то нагадаю, що ти заїхав на довбаному авто у довбаний гараж і спробував задушити до смерті свою жалюгідну сраку вихлопними газами, але ти навіть цього не зміг зробити як слід. Для початку треба було заправити повен бак пальним.

Щоб ти знав, які погані твої справи, пояснюю, що кожен, хто пробув у комі понад два тижні, впадає в стійкий вегетативний стан. Так кажуть лікарі. Твоє обличчя набрякає і червоніє. Зуби починають випадати. Якщо тебе не перевертати кожні півгодини, утворюватимуться пролежні.

Сьогодні, коли твоя дружина пише ці рядки, минув сто один день відтоді, як ти перетворився на овоч.

А тепер поговори про груди Місті, що стали схожими на вуха спанієля.

Хірург імплантував у твій живіт трубку. У твоє передпліччя встромлена тоненька трубочка для вимірювання кров’яного тиску. Вона вимірює також вміст кисню та двоокису вуглецю у твоїх артеріях. А ще одна трубка вставлена тобі в шию, щоб вимірювати тиск крові в тих. венах, що повертають кров до твого серця. У тебе встромили також катетер. Це трубка між твоїми легенями та грудною кліткою для відводу рідини, що може там накопичитися. Навушники на твоїй голові посилають звукові хвилі для стимуляції твого мозкового стовбура. Трубка, встромлена тобі в ніс, напомповує в тебе повітря з дихального пристрою. Ще одна трубка встромлена у твої вени — через неї тобі краплинами вводять розчини та ліки. Щоб твої очі не пересихали, їх заклеїли плівкою.

А щоб ти знав, хто за все це платить, то скажу тобі, що Місті відписала будинок сестрам милосердя і турботи. У ту ж мить, коли ти помреш, великий будинок із шістнадцятьма акрами землі на Березовій вулиці стане, згідно з угодою, власністю католицької церкви — сто років безцінної історії твоєї родини підуть прямісінько в її кишеню.

У ту ж мить, коли зупиниться твоє дихання, твоя родина стане бездомною.

Але не переймайся — дихальний пристрій, годувальна трубка та ліки не дадуть тобі померти. Ти не зможеш померти, навіть якщо захочеш. Тебе триматимуть на цьому світі, поки ти не перетворишся на виснажений скелет, а машини для підтримання життєдіяльності просто прокачуватимуть крізь тебе повітря та вітаміни.

Милий дурний Пітере, ти це відчуваєш?

До того ж, коли люди говорять про «витягнутий штепсель», то це просто фігура мови. Уся ця машинерія, наскільки мені відомо, жорстко змонтована. А ще є аварійні генератори, безвідмовні пристрої тривоги, акумулятори, десятицифрові таємні шифри та паролі. Для того щоб відімкнути дихальний пристрій, знадобиться спеціальний ключ. А ще знадобиться постанова суду, офіційна відмова від претензій щодо злочинної недбалості лікаря, п’ять свідків та згода трьох лікарів.

Тож лежи й не рипайся. Ніхто ніякого штепселя не витягне, поки Місті не знайде вихід з тієї хрінової ситуації, в яку ти вкинув її зі своєї вини.